Вікторія Кайгородова – дружина військовослужбовця Назара, який отримав важке поранення. Про те, як не опускати руки навіть у найтемніші часи дивіться у нашому відео.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Історія пораненого українського військовослужбовця Назара Кайгородова облетіла весь світ. Сьогодні говоримо із його дружиною Вікторією про непростий шлях у реабілітації і надію на краще майбутнє у передачі «Наші люди».
– Як ви довідались, що чоловік пішов до війська?
– Я не відразу дізналася, бо він мені не говорив, бо я знаходилася за кордоном. Він сказав у квітні 2022 року. Звичайно, я підтримала його прагнення захищати Україну, бо я сама також не хотіла виїжджати. Але оскільки в нас дитина, то заради її безпеки, в першу чергу, ми поїхали. Було дуже страшно, я вам чесно скажу, тому що не знаєш, чого очікувати. Чоловік мене запевняв, що все буде добре. Це його була постійна фраза: «Все буде добре».
Тому він всіх заспокоював і завжди був зі мною на зв'язку. Я знала контакти командирів, побратимів. У випадку чого - я могла зателефонувати. Назар робив так, щоб я не дуже хвилювалася.
– Коли і як дізнались про те, що чоловіка поранено?
– Він не вийшов зранку на звя'язок. Але він попережав, що будуть кудись їхати. Півдня він не виходив на звʼязок, я думала, що це нормально. Але надалі почала телефонувати і зрозуміла, що щось не так. Почала всім дзвонити, але ніхто не відповідав. Тому що самі не знали, де Назар, що з ним. Потім мені подзвонив командир і сказав, що Назар знаходиться в лікарні.
– Про перші дні після поранення чоловіка
– Емоції були жахливі, ці дні були як в тумані, адже я далеко, треба швидко шукати рейс, щоб повернутись. А їхати дві доби до України. Я знайшла найближчий рейс і поїхала. Дзвонила в різні клініки, щоб дізнатися. Спершу сказали, що він в обласній клінічній лікарні ім.Мечникова (Дніпро), я дзвоню туди, а вони кажуть, що не має у нас такого. Адже записали неправильно прізвище.
Коли мені подзвонив командир і побратим, сказали, що у Назара «майже півголови немає, але він був при свідомості, коли ми його знайшли». Мене тоді запевнили, що ніби все нормально, тобто, поранення не дуже значне. І його умисно занурили в кому, щоб перевести в інше місце.
– Про першу зустріч з чоловіком після поранення
– Вже було це в Києві, в Інституті нейрохірургії ім. акад.А.П. Ромоданова.
Я приїхала, і чоловік знаходився в реанімації. Я дуже довго піднімалася сходами, це було жахливо. Я плакала. Було дуже страшно. Не знала, чого очікувати, бо я з таким ніколи раніше не стикалася. І я не знаю, що таке бачити людину в комі з травмою. Але все таки піднялася.
По-перше, я дуже боялася, що мене можуть не пустити, бо це реанімація. І там тяжко хворі знаходяться, не один Назар, а багато солдатів. Але мене пустили. Я була здивована, що Назар з відкритими очима. І дивиться, наче, у безодню. Але датчики почали вже показувати, що у нього пішла на мене реакція. Тому мене відразу попросили вийти, тому що йому не можна було ніякого не підняття серцебиття, підвищеного тиску. Тому я завжди заходила хвилин на 10-15, деколи на 30.
– Коли ви вперше поспілкувались?
– Коли Назар вийшов з коми, він не міг говорити. Він тільки дивився. Тільки потім. Бо треба був час. У нього ж не було частини черепа. Тому почали з ним займатися дитячими книжечками, пояснювати. І весь цей час я не знала навіть, чи він мене пам'ятає. Пробували спілкуватися очима: «так» - один раз закрий очі, «ні» - два рази закрий очі. Але в нього це не виходило, тому що він навіть ще досі він не може навмисно закрити вії.
Казали, що з такими травмами люди просто взагалі можуть нічого не пам'ятати і починати життя з самого початку. Але все-таки ми не здавалося. Перша буква, яку він сказав, це була «А». Він її просто кричав «Аааа». Ну і потім якось прокинувся і почав говорити дуже повільно, дуже нерозбірливо. Я якраз їхала в Київ до нього. І зранку, мені дзвінок, його мама телефонувала. І Назар мені каже: «Віка, привіт!». Це було щастя. Бо прогнозів взагалі ніхто ніяких не давав. Казали, що не все добре, тому що тяжка операція, тому нічого не оцікуйте хорошого.
– Про хірургічні операції
– У Дніпро видаляли кісточки черепа, бо вони застряли у мозку. Тому було втручання в головний мозок з обох сторін. Потім планувалас ще одна операція, але все нормально. Назар стабілізувався і без цієї операції. Йому поставили пластину, йому зробили трепанацію. Він операцію добре переніс, ми вдячні лікарям за те, що зробили. І зараз він її практично не відчуває.
– Про реабілітацію
– Ми почали на реабілітацію їздити відразу після того, як йому поставили пластину. Ми постійно їздили, тому що з такими травмами ніхто не дає ніяких прогнозів. Кажуть: «Можете забирати додому, сенсу практично немає ніякого. Купляєте функціональне ліжко, і все. Ми лікарі, ми говоримо те, що бачимо».
Але ні. Є багато реабілітацій, є багато шансів, організм молодий. Тим більше це головний мозок. Це не до кінця вивчене, і ніхто не дає ніяких прогнозів.
Всюди, де ми були - по медцентрах, по лікарнях - я завжди спілкуюся з лікарями-неврологами щодо Назара, щодо прогнозів. Всі кажуть: «Треба займатися, організм молодий». Бо ми бачимо прогрес, тому ми не зупиняємося. Відразу після того, як йому вже поставили пластину, ми були три тижні в лікарні і почали їздити на реабілітації.
– Чи є шанси на відновлення?
– Самі лікарі казали, що дати прогнози, що він відновиться на 100 % – це дуже мало відсотків. Але в тому, що він буде ходити, хоч навіть із паличкою, то це обов'язково буде. Просто потрібно займатися. І головне, що у нього є це бажання. Коли у пацієнта є бажання, здорове мислення, здорове сприйняття ситуації, то це набагато полегшує саму реабілітацію.
Ми завжди лікуємося там, де дуже класні спеціалісти. Вони його підтримують, надихають. Коли ми сюди приїхали в друге, то Назар сюди заїжджав задоволений, наче приїхав до санаторію.
– Як ваш син сприймає татове поранення?
– У нього не було розуміння того, що це важка травма. Тобто «тато в лікарні, тато випишеться, він буде з ним гратися, буде проводити час». Зараз син почав розуміти, що лікування буде трошки довшим. Але він його підтримує, дає наснагу.
– Чи відчуваєте підтримку від держави і простих людей?
– Від держави ми не дуже відчуваємо підтримку, я вам скажу чесно, і це дуже засмучує, бо її практично немає. Є велика підтримка від сторонніх людей. Навіть прості слова. Деякі навіть дзвонять до Назара по відеозв'язку, навіть за-за кордону дзвонять, щоб просто поспілкуватися із Назаром. Ми в Фесбусі постійно, виставляємо Назарові досягнення, як у нього йде покращення, як він бореться, що він не здався, що він складає плани на майбутнє життя.
Він всіма силами намагається показати, що це реально. Нехай довго, нехай маленькими кроками, але він рухається вперед. І він хоче бути прикладом, що не треба здаватися, а треба боротися.
* * *
