На хуторі Лазарівка (Менщина) постійно живе п’ять душ. Серед них 64-річна Людмила та 65-річний Володимир СКИРДИ, подружжя. Уже 11 років як переїхали з Чернігова.
— Я родом з сусідньої Дмитрівки. Батько помер, коли мені було два місяці. Там бабусі і мати жили, — розповідає Володимир Іванович. — Як тільки купили цей дім, відразу взявся створювати комфортні умови. Облаштував санвузол з теплим туалетом і ванною. Помаленьку зробили ремонт.
До війни працював у Чернігові на хлібозаводах. 37 років загалом. Ще й після повномасштабного вторгнення кілька місяців на роботу їздив. Нині в Чернігові буваю раз на місяць. Добираюся велосипедом до села Гребля. Там лишаю транспорт у родички. Ходить маршрутка Чернігів – Миколаївка. Квиток коштує 90 гривень. Якщо їхати через Стольне — 130. Та я здебільшого на попутках.
Колись у Лазарівці було 52 двори. Нині людно лише в сезон, коли приїздять дачники.
— Мені тут подобається, — оптимістично зауважує Людмила Скирда. — Спокій, пташки співають. Люблю копирсатися в землі. Квіти в мене і в дворі, і біля двору. Тримаємо курей, кроликів, город обробляємо.
— Злодюг, грабіжників не боїтеся?
— Пес Тузик сигналізує про чужих. А ще завжди напоготові лежать бита та сокира. Хай тільки сунуться. Відразу можу послати і випровадити, — сміється господиня. — Зараз рідко хтось чужий заїжджає. Якось були машиною роми. Стали під двором. Дивлюся, жінка виходить з машини, до нас прямує. Беру биту, виходжу на поріг, запитую: «Що треба?» Вона: «Товари, товари». Кажу: «Ніякі товари мені не треба. Я в Чернігів часто їжджу». А вона продовжує: «Товари, товари». Я попросила: «Забирайтеся звідси по-доброму, бо зараз бита піде в хід». Чоловік її за руку: «Ходімо». Пішла. Не ми їх боїмося. Нехай вони нас бояться.
— Живете віддалено, майже ні з ким погомоніти, лише між собою. Як не посваритися?
— Секрету немає, звикли. Живемо нормально. Два роки зустрічалися і вже 45 як одружені. Сьогодні в чоловіка день народження (розмовляли 7 лютого. — Авт.). Холодцю зварила, торт «Медовик» спекла. Рідні телефоном привітали. Син уже сім років як покійний. Займався бізнесом, у Києві ставив металопластикові вікна. Конкуренти зі світу зжили. Невістка з десятирічним онуком, доки війна, переїхали до Франції. Зідзвонюємося.
Дочка живе в Чернігові. Зять і наш старший онук воюють. Онучка навчається в коледжі. Може б, хтось і завітав. Та добиратися незручно і по холоду кілька кілометрів йти.
— Якщо люди з Лазарівки помирають, де їх ховають?
— На кладовищі села Дмитрівка. Воно неподалік. Там копачі могил місцеві.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Валентина ОСТЕРСЬКА, Юлія СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Громада шукає підприємців, які возитимуть продукти в села
- На Чернігівщині жінка спалила будинок та сарай сусідів
- На місці батьківської хати особняк: як виглядає будинок Кучми у селі на Чернігівщині
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
