Анфіса Уривкова народилася в Євпаторії. Вже 9 років дівчина живе й працює в Чернігові. Вона — відомий фізичний терапевт. Родина досі в Криму, і це не могло не вплинути на сприйняття рідними картини теперішніх подій.
Ось один з діалогів, який Анфіса опублікувала в себе на сторінці в Facebook.
- Мам, привет! Я жива! Сегодня было 47 убитых в нашем городе. Мы оперировали с 8 утра до часу ночи. Под фонариками, потому что нельзя включать свет. На операционном столе были женщины, старушки, молодые парни. Они просто обедали, или прятались в подвале, кто-то вышел за хлебом и стоял в очереди. Мамочка, стреляют просто в мирные районы.
- Доча! Что ты такое говоришь! Вы же по своим стреляете! Как так! У нас по новостям говорят, что это все ваши же нацисты. Русские солдаты вас оберегают!
- Мам! Не верь, прошу. Я в Чернигове, у нас блокада. Умирают мирные жители. Каждые полчаса бомбардировки! Мамочка, я вас люблю! Прошу, поверь мне!
- Доченька, я не понимаю и не могу поверить. У нас об этом ни слова, в новостях говорят только про Донецк и про ваших нацистов!
- Мамочка, город просто бомбят. Я научилась различать выстрелы танков от баллистических ракет. Мне страшно, мамочка! Я вас люблю!
Війна в Україні розпочалася вісім років тому, але фактично триває вже кілька століть. З новою силою увірвалася вона до Чернігова на світанку 24 лютого 2022 року. Увесь цей час доводиться битися й на інформаційному фронті, який не варто недооцінювати. Ця війна не забирає життя безпосередньо і відразу. Втім, ранить дуже глибоко.
Для Анфіси Уривкової 24 лютого розпочалися обидві війни.
Війна 1
Це найочевидніше і найстрашніше. Росіяни понад місяць нещадно бомблять і обстрілюють Чернігів з усього, що тільки можуть.
«Опанувавши себе, адже так – запанікувала, я вирішила, що піду в лікарню, - каже Анфіса. - Можу бути там корисною, адже я - фізичний терапевт. Не оперую, не можу робити ніяких інвазивних втручань - але можу робити перев’язки, переміщувати хворих, тримати ліхтарик, заспокоювати наляканих травмованих. Виконувати будь-які доручення. Так я стала помічником офтальмохірурга в обласній лікарні».
Фото Анфіси Уривкової
Спочатку вона майже не розуміла, що відбувається. Не усвідомлювала. Наступного дня мозок почав переналаштовуватися на нові страшні реалії. Надходило багато поранених з різними ступенями враження. Це були цивільні.
Лікарі дуже швидко реагували. Працювали як один організм, оглядаючи потерпілих комплексно. Оперуючи там, де це здавалося неможливим: в коридорах під променем туристичного ліхтаря.
«На п’ятий день, перебігаючи з одного відділення в інше, побачила ворожий літак. Страх. Заціпеніння. Усвідомлення того, що варто евакуюватися, зберегти свою психологічну стабільність, аби ефективно допомагати тим, кому вкрай треба така підтримка, - ділиться Анфіса. - Зараз я у відносно безпечному місці. Працюю волонтеркою з психологічної допомоги і також консультую неврологічних пацієнтів, які наразі перебувають на окупованих територіях, але можуть якось виходити на зв'язок».
До свого дому в Чернігові Анфіса перед від’їздом так і не дісталася. Туди не пустили - сказали що заміновано. Але того ж дня, коли Анфіса намагалася потрапити додому, район обстріляли. Вона досі не наважується відкрити фото з тими руйнуваннями.
***
У перші дні вторгнення на Чернігівщині постраждало щонайменше кілька медичних установ різного профілю. Деякі з них розбито вщент, деякі залишилися без вікон та дверей. Серед всього — щонайменше три лікарні. Поранених наразі везуть до закладів, що вцілили. Народжуються ж чернігівці нині в укритті пологового.
Фото ОК "Північ". Будівля лікарні і розбита вулиця біля неї
Війна 2
Це російська агресія для мізків, насамперед власних громадян.
«Сумніви, неповна довіра рідних — це біль. Перші дні мені боліло сильно. Мене розривало зсередини, - розповідає Анфіса. - Я дзвонила рідним в Крим (там велика родина) плакала в слухавку, надсилала фото і…відчувала прохолоду. Так, вони люблять мене. Так, вони безсумнівно хочуть, щоб я була жива і здорова, але… їм кажуть, їм показують».
Для того, щоб родина зрештою почала читати та дивитися не лише російські новини, довелося «стукати» довго, дуже наполегливо. Зараз Анфіса та її родичі чують і розуміють один одного. Переживають разом, бо небезпека скрізь. Вони знають правду, і це теж небезпечно.
«Ми всі точно знаємо, що скоро будемо тішитися чистому мирному небу у нашій неймовірній Україні! – вірить Анфіса. - Для мене друга війна завершилася. Ще трішки і святкуватимемо перемогу в першій. Вірю. Знаю!»
***
Анфісі довелося пояснювати реальний стан речей родичам, які живуть в анексованому Криму. І це хоч трохи, але згладжує гострі кути.
Та маємо вкотре визнати, що російська пропаганда добре вгризлася й у мізки мешканцям прикордонних населених пунктів Чернігівщини, які роками не мали сигналу українського ТБ і дивилися якісну картинку російського та білоруського «телевізора». Втім, люди дуже швидко вихмелилися від пропагандистського дурману, коли в їхній дім ступив лапоть «освободітєля». Хоча окупанти не припиняють гратися в благодійників: привозять на захоплені території якусь гуманітарку. Звісно, дехто, змучений голодом, бере. Але це зовсім невеликий відсоток громадян.
Розповсюджують листівки про братні народи навіть у самому обласному центрі.
Однак примітивна пропаганда не має шансів. Жодні листівки чи сфальшовані телекартинки не можуть переконати, коли люди бачать «русский мир» на власні очі.
А «руський мир» у Чернігові — це понад 350 вбитих мирних громадян; розбиті вщент спальні квартали міста (вцілілі багатоповерхівки порахувати легше, ніж пошкоджені); зруйнований міст, що є сполученням зі столицею; розбомблений Молодіжний центр, готель Україна, сучасний стадіон та бібліотеки…
«Русский мир» у Чернігові — це «град» по чергах за хлібом і водою, це «арта» по пішохідному мосту; це те, що в поколіннях озиватиметься лютою ненавистю.
