Мати загиблого на фронті Романа Кубая вирішила не зберігати гроші, які отримала після загибелі сина. Купили дзвін на церкву та дитячий майданчик.
— Сидимо якось з дочкою Свєтою. Питаю: ну, що зробимо? Вирішили, що дитячий майданчик в селі треба. Кажу: замовляй.
— Ви неодмінно хотіли щось з тими грошима зробити?
— Так. Я не могла, щоб вони в мене лежали. Ну навіщо? То не гроші, то сльози.
Старший сержант Роман Кубай загинув в Ізюмі Харківської області 9 березня 2022 року. Йому було 29 років. Тіло перепоховали вдома у Бірківці, що на Менщині, на початку вересня.
На той час матері вже прийшла одноразова допомога.
Всього у 55-річної Ганни Кубай було п’ятеро дітей. Антон, Надія і Світлана в ЗСУ, 17-річний Толік вдома. Недавно родина переїхала до Чернігова.
Дзвін вибирала по звуку, а майданчик по міцності
— 15 мільйонів гривень на пенсійну карту прийшли одним надходженням. Довелося пояснювати банку, звідки така сума. Навіть заблокували. Довідку приносила з військкомату, — згадує жінка.
Зразу вирішила придбати дзвін для церкви в Бірківці, поряд якої могила сина.
— Я дуже люблю слухати церковний передзвін. Мені аж дихається легше. Знайшли підприємство «Дзвін», в Києві. Мені на вайбер вислали прослухати, як звучать різні. Вибрала найкращий. На церкві вже були дзвони, але маленькі. Хотіла більший, кілограмів 170. Продавець відмовив: якщо церква старенька, балки можуть не витримати. Взяла стокілограмовий.
За дзвін Ганна Кубай заплатила 30 тисяч грн. З доставкою «Новою поштою» — 34.
— Привезли до церкви. Поки вивантажили, поки канати знайшли. Питаю: «Батюшко, як треба ще що, кажіть». «Ні, — каже, — ви вже все зробили, далі ми самі».
А деякі тоді обурювалися. Я й не знала, що Свято-Троїцька церква до московського патріархату відноситься. Я той колокол для людей купила. І батюшка у нас дуже хороший, отець Василь.
Право перший раз вдарити у дзвін надали мені. Залазити наверх було страшно: балки трусяться, сходи круті. Поперед мене оператор ліз, знімав. А за мною хлопчик, показував, куди ступати. Добре звучить.
Тепер, коли приходжу до сина, батюшка побачить, гукає: «Володимирівно! Йди у свій колокол бий!». Уже наверх лізти не треба, канат донизу спустили. «Але це вже ваше», — кажу. Для мене завжди дзвонять.
Потім зайшла розмова, що в селі дітям гуляти ніде. А не всі можуть навіть до Мени поїхати. Рома дуже дітей любив, а своїх завести не встиг. Молодим на війну пішов, і дівчини такої, щоб одружитися, не зустрів.
Замовила дочка дитячий майданчик, здається, в Харкові. Вона ще в Бірківці в декреті була. Вибирала, щоб міцніший і надійний. Встановили. Віддали тоді майже три тисячі доларів (зараз це 114880 грн., — авт.). Майданчик стоїть другий рік, діти граються. Мами задоволені, навіть мені подяку писали. Аби ще дорослі там вечорами не пили. Кум казав: треба камеру повісити.
В росії жити не змогли
Ганна родом з Таджикістану, містечко Курган-Тюбе. Рано стала сиротою. Чоловік одесит, родина переїхала відновлювати Середню Азію. Там народилися Надя і Антон.
— В 1991 році, коли там почалася війна, втекли в Україну. Світланочку народила на Полтавщині. А вже на Одещині — Ромочку. Жили в Гербіному, біля моря. І Толик там народився. Аби ж не п’янки чоловіка, — зітхає Ганна. — А як вип’є, ставав буйним. Нікому такого не бажаю,
З меншими дітьми жінка втекла до сестри в брянськ і подала на розлучення.
— А потім кажу Наді: «Шукай мені, донечко, житло в Україні. Я тут не хочу». Люди там дуже жорстокі, я їх не розуміла. Толик кричав: «Я в російську школу не піду!».
Надя підписала військовий контракт 18-річною, зразу після закінчення школи. До війни. Їй подобалася військова справа. Зараз вже закінчила Вищу військову Академію. Служить у військах зв’язку, в Києві.
Вони всі в мене патріоти України, — пишається мати. — Свєточка знайшла роботу флориста в Києві, а потім теж пішла в армію на контракт. Антон їздив по будівництвах, а коли почалася війна — пішов служити.
Просився на фронт трічі
— Надя зі Світланою купили нам хату за 15 тисяч гривень. З Ромою і Толиком приїхали в Бірківку в 2012-му.
Роман теж підписав контракт, але перший раз його комісували. Воріт форми натирав шию, кров йшла. У нього в дитинстві був сильний опік. Маленьким зовсім, коли світло вимикали, перекинув на себе каструлю зі щойно звареним компотом. В лікарні лежали, капали. Нічого, видужав. А от зараз так йому бідному вийшло, що згорів,.. — мокріють очі у матері. Згадала, як загинув син.
— Все одно добився, і з 2015 року був у зоні бойових дій. Форми зараз м’якіші є, сам собі знаходив і купував таку, щоб не натирала. Завжди ходив з розстібнутим комірцем. Він у нас старший сержант був.
Служив у різних частинах. Був і в Донецьку, і в Луганську. Старший, Антон, тоді теж на передовій був. Я підійшла до воєнкома: «А можна меншого перевести ближче до дому?». І Романа перевели в Менський військкомат.
— Дівчина була?
— Була одна красуня, навіть жили разом у Мені, поки Рома у військкоматі працював. Потім розсталися. Роман так переживав, що перевівся спочатку в Першу танкову, в Гончарівське. А потім написав рапорт і пішов назад, в зону бойових дій. Телефонує звідти: «Мамо, мені тут так легко стало».
Він же не признавався, що були поранення. Пошкоджене око, кришталик міняли. Вся спина осколками зрешечена. Завжди вдома в майці ходив. Був дуже вразливим. Якось у відпустці сидів з товаришами в барі в Осьмаках. Приїхав додому і зразу в погріб. Я слідом. А він плаче… Каже: «Так прикро, мамо. Ми воюємо, а нас тут козлами обзивають…». Хтось там чіплявся через те, що вони у військовій формі, — теж витирає очі мати.
Приїде у відпустку, хлопцям своїм набере туди всякого: картоплі, сала. Перець гострий закручений дуже любив. Я кабана тримала, сала насолила відро, вислала.
Знайшли по берцях, упізнали за смертником
Сини написали рапорти і пішли разом в 95-ту штурмову бригаду за місяць — півтора до початку великої війни. Антон не проходив за станом здоров’я. З серцем щось. Ромчик пройшов кардіолога за нього. Так хотіли разом служити.
Там Антон отримав поранення від снайпера. Ремонтував машину, нагнувся, руку пробило. А то б у голову вцілив. Кажу: «Добре, що поранений, а не вбитий». А потім Роман…
Їх хтось здав. Хлопці були на фермі. Позавозили туди все, щоб вести обстріл. І саме у ферму прилетіло. Товариш трохи далі був, а Рома підійшов до шофера чогось. І цієї миті стався приліт. Багато хлопчиків загинуло. Антоша казав, що деяких навіть не витягли з-під завалів. Хто стояв далі, ударною хвилею відкинуло.
З Романом була його вівчарка Ліза. Вона також загинула.
Він самий довгий там був, метр дев’яносто росту. Військовий медик каже: «Серед мертвих я таких високих не бачив». Антон лежав у госпіталі. Командир телефонує: «Будемо шукати. Може він де в лікарні». А знайшли серед загиблих, коли вже завантажили везти до моргу. Товариш його по берцях упізнав. Бо такі тільки вони удвох собі виписували. Обличчя обгоріле було, але подивились жетон-«смертник».
«Вогнепальне осколкове поранення голови, грудної клітки, кінцівок», — читаю у свідоцтві про смерть.
«Я все одно заберу його додому»
Восьмого березня ще вітав мене з квіткою, з тюльпаном. Він мене попередив, що кілька днів не буде на зв’язку. І я чекала. Останній раз як телефонував, просив заховати подалі всі форми, все, що є в хаті військового.
Сиджу вдома. Прийшла сусідка. Потім ще одна. Кума з кумом. А тоді зателефонувала Надя: «Мамо, Ромчик загинув». Я кричала на всю хату, — тяжко згадувати матері.
— Тіло Романа не можна було вивезти: тривали бойові дії на Чернігівщині. Мости підірвані. І Харків, Ізюм тоді бомбили по страшному. Вислали гроші знайомим Наді, вони захоронили в Дніпропетровській області. Я просила дочку, щоб тільки не в кульку. Хай його одягнуть в чисте. І хай труна буде хороша. Бо я все одно заберу його додому.
Через півроку перепоховали.
Всі ці півроку мені що хоч, а не вірилось, що сина нема, — прикриває очі Ганна.
— Забрати їздила Надя. Щоб привезти, заплатили 50 тисяч. Виплати на той час вже прийшли. Я би все одно набрала кредитів і його привезла. Щоб прийти, поговорити з ним.
Це перший загиблий з Бірківки. Ховати поприїжджали усі знайомі і незнайомі з довколишніх сіл. Якийсь хлопчина на милицях прийшов.
Відспівували в Бірківці, 12 батюшок приїхало. Дорогу до села квітами обкидували. В Мені зустрічали, на коліна край дороги вставали. Провезли повз нашу хату. Труна дубова, як нова. Не відкривали, навіть целофаном замотали. Кажу: «Не дам в кульку ховати». Військкоматівці упиралися, бо запах. А батюшка дозволив. Сусід Толик зразу пішов ту клейонку обривати.
Антон приїхав, але на кладовище не зміг зайти. «Я, — сказав, — вдруге його хоронити не зможу». В Дніпрі його відпускали на поховання брата. Прапор йому на могилу встановив. Каже: «Курити вийду, а він наче поряд зі мною сидить. Зовсім тяжко, мамо». Вони, де служили, разом на перекури ходили.
Старшого вивезли з Авдіївки
Антона після загибелі брата перевели до Менського військкомату. Був удома. У нього багато поранень також. Коліно розбите. Але ж таку йому роботу доручили: повістки роздавати. Сказав: «Не можу так». Написав заяву, щоб його перевели в штурмову бригаду. Додому і не хоче. Казав по відеозвязку: мамо, раптом що — мої борги повернете».
— Сьогодні узнала, що Антона поранено, — тремтить голос матері. — 35-річний Антон на передовій в Авдіївці, у третій штурмовій бригаді. — Дівчина його телефонувала. Як почула «Антон...», у мене й руки затряслися. Аж ні. Важка контузія, поранення. Живий. Тільки з Авдіївки вивезли. Не знаю, скільки днів він там був. Зараз в лікарні, — ділиться невеселими новинами Ганна Володимирівна. — Сказали: відкапають, виймуть осколки і назад.
Розмовляємо в Чернігові, на кухні триповерхового будинку в мікрорайоні Олександрівка. Його Ганна Володимирівна придбала за частину виплат.
Поряд з каміном грається трирічна Віолета. Внучка під доглядом бабусі, поки мама Світлана на роботі. Служить в Чернігові. Ще вдома менший син, 17-річний Анатолій. Переїхали з Бірківки місяці чотири тому.
— Рому нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеню посмертно.
Ганна Володимирівна розкладає всі синові нагороди та відзнаки, бережно викладає на стіл.
— По цьому кулону його опізнали, — вибирає серед нагрудних знаків та посвідчень невеликий бляшаний жетон з прізвищем та ім’ям сина. — Смертнік. Колись я запитала, Рома пожартував, що за цією штукою його знайдуть.
Оце все, що залишилось, — тяжко зітхає мати. — Ще костюм його парадний. Бережу дуже. Роман любив цей костюм.
Ганна дістає з шифоньєра синову камуфльовану форму «мультикам». Занурюється в неї обличчям, вдихає запах, — пахне ним. Ще не прала.
Акуратно наче яку коштовність вішає назад. Форма старшого сина теж там.
— Я не вішаю фото сина з чорною стрічкою на стіну. Не хочу вважати, що він загинув. От їх фотографія з братом висить і все. Для мене він живий.
Купила людям хати
Будинок опалюють газом.
— Грошей вже нема. Пенсію переоформлюю, буде якась невелика доплата. І відсотків 50 знижка на комуналку. Зараз пенсія мінімальна, — спускаємося крутими східцями назад на перший поверх.
— У Бірківці купила хату для двох жінок переселенок. Оксана Губарєва приїхала раніше, заміж тут вийшла. Чоловік її бив сильно. Потім її сестру-інваліда Марину волонтери з Лиману привезли сюди. Чоловік Оксани пішов на війну і пропав без вісти. А тепер ще й невістка сюди до них приїхала. Син в Теробороні на Одещині. І в них четверо дітей. Прийшла до мене: «Тьоть Ань, допоможіть купити будинок. Дала їй гроші, 42,5 тисячі. Невістці Оксаниній. Договір був такий: я купую цю хату, а ти приписуєш туди Оксану. Щоб вона хоч пенсію могла оформити. Марині приписуватись не треба, вона біженка. Купили вони хату. Невістка її прописала, а через день-два виписала. Я їй пишу: раз ти не виконала умову, гроші поверни. Що там почалося! І по телефону мене обзивала, і писала. Якби ж я знала, — сама б купила і приписала, а не гроші давала. Людям довіряю. Зараз віддає потрошку.
І я купила їм окрему хату, бо Оксані з сестрою хоч кудись подітися треба було. За 9 тисяч гривень. Але там страшне, ремонт робити треба. Я вже придбала шпалери, фарбу, клей. І тут дзвонять, що син будинок баби Галі продає, сусідки. І я побігла, бігом його забрала за 15 тисяч гривень. Бабуся акуратна була, — заходь і живи. А ту першу мо’ на дрова кому віддам.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА
"Час Чернігівський" писав про таке: Загинув під час оборони Авдіївки: петиція щодо присвоєння Героя бійцю з Чернігівщини
