Євген Амелін з Южної Ломуватки на Луганщині дружив з Любою і Пашею Кузьмичами з Ядут на Борзнянщині. Мріяли про скарб. Коли Амеліни втратили дім, Кузьмичі запросили їх у Ядути.
«Хату готували собі, а вийшло — людям»
— До війни ми з цього двору на околиці хотіли переїхати. Купили хату в центрі. Думаємо: ремонт доробимо і підемо. Піч переробити залишилось. Аж тут війна. У хату в центрі пустили переселенців. Самі залишилися на околиці.
Три родини прийняли. Ні з кого плату не брали. Лише за електрику.
А мої діти — дочка з зятем — ходять з металошукачами, залізяки різні старовинні шукають. У них там свій клуб. Що знайдуть, виставляють, хваляться, радіють. Я називаю «секта», — пояснює 59-річна Ольга ШУЛЬГА, мати Люби. — І коли з їхньої общини хлопцю з батьками нікуди подітися було, Паша з Любою запропонували допомогу.
Амеліни з Луганщини. А жили вже в Сумах, на самому кордоні. І вже досиділись. «Пробі!» У чоловіка інсульт. У Білопілля втекли. А тижнів через три і там таке саме. Як не допомогти? Звичайно, приїжджайте. Третій рік живуть.
На другий день після вторгнення я так перелякалася, що місяць оговтатися не могла, — згадує Ольга Миколаївна. — Аж сміялися з мене. Бо не балакала, а тільки ридала. Тоді якраз обидві мої корови отелилися. Доїти їх пішла. Десь щось гуде, бехкає. Подоїла, виходжу з молоком з хліва, а з лісу на мене літак. І за ним вогонь хлище. З-за лісу підіймається і наче падає на город. Так мені здалося. Я впала, молоко під мене вивернулося. Телята скачуть, корови з цепів рвуться. А воно підіймається з тим полум’ям. І отуди кудись як бахне! Мене місяць не відпускало. Що воно таке було, досі не збагну.
«З 2014 року стріляні»
67-річна Тетяна та 68-річний Олександр АМЕЛІНИ бачили й не таке. Свій дім у селі Южна Ломуватка покинули в жовтні 2014 року. Мусили покинути, бо двір розбили снаряди, а стеля будинку впала. З дому виїхали 12 жовтня 2014 року.
— Це Алчевський район. Зараз окупована територія, — Тетяна Амеліна розказує свою історію вже без емоцій. — У наш двір падали снаряди. Від Дебальцевого полем — вісім кілометрів. Ми були майже на лінії фронту. Коли виліт — зазвичай кілька секунд воно має пролетіти, а вже потім приземлитися. А в нас було «Бух!» і зразу «Бабах!»
Тоді ми швидко зібралися, завантажили речі в «Газель» і після обіду поїхали в Сумську область. У село Рижівка Білопільського району. Там родичі, сестра і племінники вітчима мого.
— Ваш перший будинок ще стоїть?
— Ми не знаємо. Є фото. Там усе розбите. Це друзі наші фотографували і вислали. Ворота прострелені. Стіна повністю розвалена, — з болем розглядає фото на телефоні Тетяна. — Брат з одним хлопцем склали. А що там зараз?
У Рижівці люди пустили в хату. Ми прожили там близько дев’яти років. Поки було спокійно. Але ж ми були одразу на нулю. Як з порога і до хвіртки — уже Росія. Просто навпроти двору. Наступні хати — деревня Тьоткіно.
І от 2022 рік. 24 лютого. Син забігає: «Мамо, почалося!» Кажу: «Синку, я вже поняла». Ухопили речі — і в підвал.
— Почали штурмувати годині о п’ятій ранку, як не раніше. Вибили ногами хвіртку, — виходить з кімнати Олександр Амелін, опираючись на два ціпки. Чоловік пережив уже два інсульти. — Російські солдати бігали по хатах, шукали прикордонників.
— Злякалися дуже?
— Ми вже з 2014 року стріляні.
«Дрони ганялися за мною навколо автомобіля»
— Два роки жили в підвалі. У погребі, — уточнює Тетяна. — Розбита траса з обох боків. Легковик ще міг проїхати, а в нас вантажівка. Так і сиділи. Світла рік не було. Врешті місцеві хлопці зібралися. У кого був який матеріал — дошки, колоди, — настелили. Вирва глибока була, метрів вісім на дев’ять. Її завалили і почали виїжджати. Людей там ще багато лишалося, чоловік 300.
— І всі сиділи, бо не могли виїхати?
— Хтось пробував, виїжджав. Хтось сидів, думав, що припиниться. Когось убили. Першим — чоловіка, який ходив в одязі для полювання. Був у дворі і на нього скинули снаряд з дрона. Другий загинув під час обстрілу села. Не дійшов до свого двору. Ще один ходив по воду. За ним полетіли дрони.
Ми по воду всі бігали потайки. Або вночі, або вдень, коли тихо.
12 березня 2024 року був бій. Штурм російської «Ліги свободи». На Тьоткіному робили прорив. Біля двору блокпост стояв. І все летіло сюди, на нас. Ми виїжджали 15-го. Раніше не могли, бо кулі літали через двір. Син Євген поїхав попереду, мотоциклом. Зараз він у ЗСУ, воює.
Потім своїм грузовичком. Речі ще вночі завантажили. Дорога була в об’їзд. І там заглух акумулятор. Рік без світла, зарядити не було де. Машина зупинилася. Ми стоїмо на відкритій території. Добре, що траса, а під нею труба. Для протоку води. Я там сховалася. Чоловік пішов додому за акумулятором. У гаражі ще лишилася легкова машина.
Його не було три години, — пересмикнула плечима Тетяна.
— «Газель» заглухла на перехресті, — долучається до спогадів Олександр. — Жінку сховав. А сам пішов назад. Де лягав, де ховався, як стріляли. Наді мною летіли дрони. Роздивлялися, хто я такий. Прийшов до себе додому. Завів «Жигулі». Акумулятор хороший. Їду, думаю: якщо «Газель» уже згоріла, жінку заберу і буду «Жигулями» виїжджати. А як ні — переставлю акумулятор і рушимо. Приїхав туди, а вони як почали літати, ті ефпівішки. Зброси робили біля машини. Осколками посікло авто. А тоді почали ганятися за мною. Я за машину забіг ззаду, чую: атакує, аж вищить. Перебігаю за «Жигуля» на перед, присідаю. А воно як бахне! Ось що з задом легковика стало, — показує розбитий автомобіль. — Уламки летіли, то й мене зачепило. Уже після того, як ми поїхали, «Жигулі» загорілися. І догоріли без нас.
А на цій машині лобове скло, перед і боки побиті. Чотири уламки було.
У моєму обличчі застряг ще один. Дружина витягла сама. Можна сказати, пощастило.
«Перший шахед у село — і до нас»
Торік шахед упав просто перед двором. За 30 метрів від будинку.
— Тут вилетіло все скло, — обводить поглядом хату Тетяна. — Це був не перший обстріл. Збивали. Падало кудись на луг, у річку. Але в село це перший приліт.
— Таня телефонує: «У нас біда! Прилетіло під самий двір!», — знає Ольга Шульга. Прийшла в гості. — У хаті щось побилося, щось покололося. З веранди все повилітало.
Староста організувала. Старі вікна зі школи привезли. Комунальники посклили. Бо ж вітер у хаті гуляв. Холодно, осінь.
— Нам у селі кажуть: «За вами слідом іде», — зітхає Тетяна. — Наші коробки досі лежать, не всі розпаковані.
На краю
— Вони мені як рідні, — сидить тихенько поряд Ольга Шульга. Не заважає, доки Амеліни розказують про пережите. — Моя Танька і мій Сашко, — говорить про квартирантів. — Поряд і сусідів нема. Або виїхали, або померли, — широко проводить рукою довкола Ольга. — А приходили жити на цю вулицю останніми. Коли одружилися. Це хата моєї баби.
Дочки дорослі, по 40 років дівчатам. Живуть окремо.
За хатою кругом ліс. За городом пасеться кобила. З іншого боку — три кози.
— Одна нам молочко дає, друга ще молода. Третій — козел, — тицяє пальцем у худобину Ольга Миколаївна. — Ще дикі кози в нас на городі ходять. Сьогодні вже були.
У дворі над загоном з індокачкою з каченятами натягнута протидронова сітка. Отут — не від дронів.
— А інакше ніяк. Кобець забирає згори. Норка лізе з землі. Лисиць тільки встигай відганяти.
18 куриць забрала норка. Подавила і покидала. Після того ми курей не тримаємо. А індокачок стережемо. З двору нікуди.
Сарайчик, де ночують домашні птахи, повністю металевий.
— З дерев’яного заберуть. Норки пролізуть будь-куди. У п’ятикопієчну дірку залізти здатні. У нас і кролів було багато — подавили. Тут і тхорі, і що хоч шастає. Лисиця, як загороджено і господарі вдома, не зайде. А норка, тхір — запросто. Собаки їх трохи ганяють. Свої, чужі.
— А коти ловлять?
— Норка зростом, як кіт. І хижа. Малих котів у залізні клітки закриваємо, щоб лисиця не покрала. Минулого року тільки шкірка від котика залишилась. Годуємо в клітках, бо їжу відберуть.
Зав’язала
63-річний Юрій Григорович з Красностава. Каже, в Ядути пішов за дружиною.
— У прийми, — сміється. — А що було робити? Вона забрала дитину і пішла в цю хату. Каже: «Як ми тобі треба, приходь.» Ми у Красноставі з батьками жили. А тут її бабусю доглядали.
— Баба тішила наших дітей, а ми ходили на роботу, — пояснює Ольга Миколаївна. — Після Ніжинського культпросвіту рік працювала худруком у Красноставі. Юру в клубі знайшла. Його батько завідував будинком культури. Я грала в оркестрі на баяні. Переїхали в Ядути — до роботи далеко, діти малі. Пішла прибиральницею в клуб. 20 років працювала. Прибирати прийду, візьму баян, пограю і назад поставлю. Зав’язала зі сценою.
«У пічника в підсобниках»
— Удома чоловік робить усе. Як захоче. Усяку плотницьку роботу. Сани до коняки зробив. Плете корзини, санчата. Пасіку тримає. Ремонтує печі у всьому селі.
— Де навчилися?
— У нас один пічник, у Високому. Соколенко Василь Васильович. Я в нього в підсобниках. Як печі переробляли сусіди, то в кожного був. Де хата, там і робили.
Отак: пічник робить, ти допомагаєш і дивишся. І так потроху набираєшся. Тільки оцю нашу грубу-піч три рази переробляли. З пічником.
— А цілу піч удома я робити не дозволяю, — наголошує дружина. — А якщо не так зробить? Може тяги не бути. А як взагалі не грітиме? — сумнівається Ольга Миколаївна.
Надворі нехай робить, що хоче.
— Для себе робив груби. У літній кухні. Господарчу — у дворі, худобі їсти варити. Людям цілу піч зробити не берусь. Пічник не одну зробив. Ляп-ляп — і готово. А мені над кожною конструкцією міркувати треба.
— Печі робить — удома не жить, — додає дружина. — Я такого не хочу.
— Взагалі то я шофер, — підпирає плечем ушулу чоловік.
У самих у хаті стоїть «чудо-піч». Гібрид печі з грубою.
Один дід-пічник казав: «Скільки хат, стільки й різних печей. Нема таких, щоб за однією схемою робились».
* * *
— Зараз у Ядутах знайшли житло для п’яти родин переселенців, — порахувала Людмила ЛОСЬ, староста. — Шукаю нежилі хати, домовляюсь з їхніми власниками. На безоплатній основі. За житло не платять, тільки за комуналку.
От і недавно БО «Карітас» звернулася, щоб ще хати шукали. А у 2022 році в нас жили 64 внутрішньо переміщені особи.Ціна на хати не виросла. Без води і газу середня хата — 30 тисяч гривень. Купили три родини ВПО. Ще дві — з водою і всіма зручностями — купили дві родини. Такі близько п’яти тисяч доларів.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У громаді на Чернігівщині розповіли, що готові приймати переселенців: що пропонують?
- Переселенці з під Бахмута живуть у селі на Чернігівщині
- Переселенка з Бахмута відкрила бізнес у Чернігові. Продає "олабах"
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
