Його історія у 2018 році сколихнула всю Україну. Випадок безпрецедентний: воїн-атошник з Прилук заколов ножем на смерть цивільного киянина при посадці в маршрутку.
Згодом додались подробиці: старший і більший киянин накинувся і побив молодого вояку, коли той питав, чи довезуть його додому за посвідченням. Потім вияснилося, що боєць з пластиною в голові збирався на реабілітацію, був серйозно поранений на війні. А покійний займався боксом… Але ключовим стало «покійний».
30-річного Дмитра Балабуху засудили до восьми років позбавлення волі. Відбувати покарання відправили в макошинську колонію. Не допомогли ні клопотання, ні підтримка.
І от після відходу російських військ з Чернігівщини — звістка: Дмитро Балабуха на свободі! Оскільки писала про нього і щиро переживала за бійця, напросилася на зустріч. І пощастило!
Вразила його відкритість, навіть відвертість.
— Прилуки дуже змінилися. Я тут так рідко буваю, — оглядає Дмитро рідне місто. — Багато чого повідкривалося. Позакривалося. Нові магазини, кафе.
Дмитро знову в Збройних силах України. У Прилуках був у відрядженні.
Повернутися в частину, де служив від початку війни (72-у окрему механізовану бригаду), не вийшло. Проблема з переводом з інших підрозділів. Там Дмитро був у танковому батальйоні. Зараз — в одному з підрозділів оперативного командування «Північ». У званні лейтенанта. Присвоїли на початку літа.
— Звання повернули?
— Мене й не позбавляли. Апеляційний суд своїм рішенням військове звання молодший лейтенант залишив.
До війни Дмитро Балабуха був працівником банку. Пішов на війну добровольцем у 2014 році.
— Я вже був головним сержантом роти. Мав певний досвід, на навчання з підвищення кваліфікації їздив і з іноземними підрозділами. Я не тільки танкіст, і стрілецьку справу, і мінну безпеку знаю, — перераховує Дмитро. — У 2016 році була спецпідготовка протягом двох місяців. Оскільки в мене вища освіта, пройшов прискорений курс спецпідготовки. І отримав звання молодший лейтенант.
— Усі звинувачення зняли? Після закінчення війни що буде?
— Навіть не знаю, — знизує плечима Діма, — і не хочу про це думати. Ми були помилувані указом президента. А як там далі буде…
— Як взагалі дізналися про російське вторгнення?
— У сенсі? — не зрозумів Дмитро. — У колонії є телевізори. Зранку прокинулися як завжди, о шостій підйом. Після шикування піднялися у свої відділення пити каву. Перед роботою включають телевізор, дивимся ранкові новини.
— Ким працював?
— Там є швейна фабрика.
— З ким був у… камері? Кімнаті? Як воно зветься?
— Камер там немає. Це ж виправний заклад. Кімнат теж. Там, як в армії, відділення. Приміщення етажного типу (тобто на кожне відділення — поверх). Як казарми в армії. На кожному поверсі є місце для відпочинку з телевізором, акваріумом. Місця для сну, і розраховано на більше місць, а було у відділенні чоловік 30. Кімната приймання їжі. А їдальня, де харчуємось за графіком, окремо. Кожен, хто там знаходиться, має можливість придбати свої продукти. Можна замовити, можна передачі отримувати з дому, посилки. Є магазин на території колонії. Ціни не дуже відрізняються від «цивільних». І ці харчі треба десь зберігати, тому є окреме приміщення з холодильником. Нормальні умови, просто життя ізольоване від громадськості.
— Але ця ситуація була для тебе жахливою?
— Нічого жахливого в колонії немає. Звичайні люди. Просто кожен скоїв злочин і відбуває за це покарання. Але я не вів ніколи кримінальний спосіб життя. Про тюрми, колонії — максимум у кіно бачив. І коли потрапив до такого місця… Перше, що усвідомлював, який термін покарання мені приблизно буде. Статтею УК передбачено від семи до 15. Що довгий час я проведу там. Тому перше враження було: усе. З тим життям, яке в мене було, можу прощатися назавжди.
— А скільки провів там?
— Чотири роки.
— На якому році звикся? Чи чим далі, тим гірше?
— До того 15 місяців були судові справи. Це коли ти знаходишся в СІЗО. У слідчому ізоляторі камерного типу. Це був центральний слідчий ізолятор №13 (якщо не помиляюсь) у Києві. Там не так, як у колоніях. З камери не виходиш, перше враження гнітюче. Потім хлопці підтримали, десь волонтери, десь друзі. І я потроху освоївся, за пів року звик. Приходили адвокати. Судові засідання були часто, на суді бачився з мамою, міг частково спілкуватися з людьми. Коли відправили в колонію, там швидко освоївся.
— Родичів пускають?
— Є дводенні, триденні побачення. Пуска-ють близьких родичів першої категорії: мати, батько, дружина, діти. Можуть приїжджати раз на два місяці. Якщо той, хто відбуває покаран-ня, веде себе нормально, не має негативної характеристики. До мене приїжджала мама. Ми брали таке побачення, щоб не через скло. Не ночувала. Попили кави, поспілкувалися, і вона їхала додому.
— А твоя дівчина?
— Ми спілкувались недовгий час після того, як все це трапилось. Потім я прийняв для себе рішення, що нам припинити спілкування буде краще.
— Вона не була цивільною дружиною?
— Ні. Ми просто зустрічались. Я служив в армії, разом ми не жили. У колонії можливість спілкування є і по відеозв’язку. Коли до влади прийшла команда Зеленського, у нас у відділенні поставили вайфай, роутери. Дозволили планшети. Мені вислали «Новою Поштою». Розширили список продуктів, які можна передавати в колонію. Дозволили мультиварки. Хто міг, готував на відділення. Приставки також дозволені. Грайся, відволікайся. Мені достатньо було планшета.
— Телефони теж не забирають?
— Є процедура телефонних дзвінків, визначена колонією. Приходиш у кімнату дзвінків, тобі видають телефон. Він там зберігається, офіційно оформлений. У нас на дзвінки можна було приходити з 9.00 до 12.00. Перерва на обід, щоб усі відділення поїли. Потім можна дзвонити і говорити після обіду і до вечері. І після вечері до 21.00, бо о 22.00 — відбій.
— Коли ж працювати встигали?
— На те й розраховано. У декого робота дозволяла телефонувати тільки зранку, комусь зручно в обід, хтось може тільки ввечері. Дивлячись, яка зміна.
— Що шили?
— Різне. Роботи вистачало. Нас було там приблизно 200 чоловік. Хтось працював на кухні, хтось на швейному підприємстві. Тільки приїхав, пропонують варіанти. Заключаєш договір, працюєш.
— І зарплату платили?
— Насправді зарплата була дуже маленька. По бумагах нараховують достатньо. Але з усіма вирахуваннями, якщо ти ходиш на роботу кожного дня, багато нашиваєш, у тебе добре виходить — отримуєш 200-250 гривень. За місяць. Вираховують за утримання, електроенергію, воду, усі комунальні послуги.
— А якщо відмовитись працювати?
— Можна не працювати. Усе буде, побачення не відмінять (при добрій поведінці). Але це вплине на умовно-дострокове звільнення. Якщо ти працюєш, належно себе ведеш, це йде в характеристику. А в залежності від того, яка в тебе характеристика, можеш претендувати на якісь пільги. При цьому багато хто не працював. Не потрібно публічно відмовлятися, просто не йдеш заключати договір, і все. Займаєшся собі спортом на тренажерах у відділені. Заклад специфічний, для колишніх співробітників. Один такий в Україні.
— Коли дізналися, що війна прийшла сюди, були думки, що зараз усе зміниться, підете воювати?
— Ніяких таких думок не було. З 200 людей 44 було військових, атошників, тих, хто безпосередньо приймав участь у війні на Донбасі. Прийшов замполіт, майор Роман Маніло. Повідомив, що прийшло розпорядження щодо атошників. Запропонував написати заяви: «Прошу звільнити від подальшого покарання на умовах приєднання до лав ЗСУ, оскільки виявляю бажання захищати країну і маю досвід по спеціальності».
Написали. Наступного дня зранку на територію селища зайшли російські війська. У дуже великій кількості. Величезні колони танків, 700-800 одиниць, ми спостерігали просто з вікон колонії. Спробували на БМП проїхати залізничним мостом, не пішло. І почали будувати переправу.
— Якийсь танк в річку впав…
— Там їх багато попадало. З того ж понтонного мосту. Ближче до четвертої години підігнали дві артилерійські установки під зону, почали вести вогонь. Чи знали вони, що це за заклад? Грат на вік нах немає, але був периметр, вишки. Багато з атошників для них — військові злочинці. За вбивство деяких обіцяли нагороди, інші були заочно засуджені до страти ще з 14-16-х років. Я, приміром. Для нас російські війська несли реальну небезпеку. Адміністрація колонії прийняла рішення нас випускати.
— Яким чином? Відкрили ворота і сказали: «Ідіть звідси»?
— Так. Ніякої документації не дали. Не встигали. Росіяни поруч, катаються на танках. Але начальник колонії видав дві довідки про звільнення: мені і ще одному атошнику. У нас був найбільший досвід, ми командували підрозділами в бойових діях. Я навчався в академії, можу керувати будь-яким механізованим підрозділом. Дали номери телефонів проукраїнськи налаштованих. Типу тероборони Мени. Група поділилася пополам, чоловік по 20.
Я зв’язався з людиною в Мені, підприємцем Володимиром Булавком. Він порадив уночі не йти, бо Меною також катаються колони. Одна група розмістилася на колишньому бетонному заводі в Макошиному, ми — у будівлі відділення реабілітації при колонії. Ще він нас попросив глянути, де вони є, приблизну кількість. Ми надали ці дані. Зробили оперативну розвідку, подивились, де вони розмістилися. Уранці поділилися на ще менші групи, по 5-6 чоловік, і тримали дистанцію, щоб один одного бачити візуально. Щоб, якщо перша група зустріне ворога, могла повідомити тих, хто позаду. Зброї не мали ніякої. Ішли вздовж залізниці з Макошиного до Мени. Це був безпечніший шлях, бо росіяни вже курсували практично скрізь. Лісу там немає, тільки окремі ділянки, посадки.
У Мені нас зустріли, нагодували. Запитали, хто хоче залишитися і виконувати якісь завдання тут, — люди їм потрібні. Або допоможуть добратися до Чернігова. Половина відправилася в Чернігів, інші залишилися в Мені. Я в їх числі. Наступного дня зустрілися з військовими, вони розказали, що в них є, що вони збираються робити. У Мені перше бойове завдання — нам потрібно було замінувати дорогу, де були артилеристи російської федерації. Згодом плани змінилися, військові самі справилися. А зранку орки почали переміщатися з Макошиного.
Між Меною і Сосницею є невелика злітна полоса. Місцеві передали, що там залишилася якась їхня техніка. І російський підрозділ. Нам сказали: «Сходіть, гляньте». Дали зброю, і ми пішли на зачистку. Це було 27- 28 лютого. Ми пішли групою з шести чоловік. Військових не було. Залишили декілька споряджених «Градів», одну РЛску, на трасі чотири покинутих «КамАЗи»: з боєприпасами до танка, один — до «Градів». Два з особистими речами. Ми сумісно з координатором з Мени прийняли швидке рішення все це знищити. Бо росіяни постійно курсували поблизу, щоб не забрали свою техніку. Ми все попалили, попідривали.
У Макошиному вони позалишали свої танки, БТРи, БМП. На переправі. Їх ми також спалили. Залишили тільки БМП і танк, що стояв безпосередньо в селі. Був споряджений боєприпасами, але ми їх не підпалювали, бо поряд були будинки. Потім місцеві почали хвилюватися за свої життя. Де є супротив, відбувалися бої. Місцеві кажуть: «Ви класні хлопці, але йдіть на Чернігів, там «повна …опа». Так ми почали висуватися на Чернігів. Переночували в Блистові. Місцеві дали харчів і всього. Привезли казанок, дров, курей. Ми приготували здоровезний казан юшки, спасибі їм. Нас там залишалось 23 чоловіки. За день-два нас переправили через Десну.
Ледь не забув: приїздив начальник колонії і вже кожному видав довідку з фотографією, печаткою. Я видихнув з полегшенням, коли побачив наші прапори на блокпості. Там перевірили документи. Я зрозумів, що знайду собі місце. Я потрапив у підрозділ до Андрія Требуха, підполковника. Він був командиром групи «Кліщі». Поспілкувавшись особисто, він узяв мене до себе в групу. На той час — підрозділ управління територіальної оборони Чернігова. У складі оперативного командування «Північ». Тероборона і ОК «Північ» — один організм. На блокпості (на повороті на Іванівку під Черніговом) було реально тяжко. Не давали чаю попити.
Постійні обстріли, літали дрони. Дуже професійні дїї були з їх боку. 8 березня о восьмій ранку я був у Количівці в складі протитанкового підрозділу. На підсилення позицій Національної гвардії. Нам видали «енлав» (NLAW) (англ. Next Generation Light Anti-tank Weapon) — шведсько-британська переносна протитанкова керована ракета малої дальності). Британський протитанковий гранатомет. Два шведські АТ-4. Теж протитанкові гранатомети. Що було далі, ви знаєте. Ми відбились.
На початку квітня росіяни відступили. Мій старший брат Євген зараз теж проходить військову службу. Пішов добровольцем.
Джерело: "Вісник Ч", 1 грудня 2022 року, авторка Олена Гобанова
