Родина Дахно з села Москалі Михайло-Коцюбинської громади відома тим, що створила і опікується музеєм старожитностей. Точніше, цим багато років займається голова родини – Юрій Дахно. А от дружина та діти, як можуть підтримуть.
Експонатів в музеї – понад 10 тисяч. Це національна спадщина Чернігівщини та України, яку намагаються зберегти. Тим паче, до повномасштабного вторгнення за багатьма рідкісними чернігівськими рушниками «полювали» з Білорусі.
Родина Дахно переконана, що в кожному селі і навіть хуторі є своя особливість, «родзинка», яку треба цінувати, а сама Чернігівщина має величезний культурний пласт і потенціал розвитку «зеленого туризму».
Про збереження національної спадщини, життя в селі і допомогу активістів детальніше у нашому відео.
Юрій Дахно засновник музею старожитностей, Галина Дахно дружина, пряма мова.
Є потенціал могутній. Чернігівщина - крута. Хто не знав нас - недооцінював. Ми маємо дуже багато. Великий пласт національного спадку. Ми лінуємося себе показати чи не вміємо. Є маленька і моя заслуга, що ставлення до Чернігівщини змінилося. Щодо експонатів, то їх я не видурюю. Якщо я побачу унікальну річ, рушники, наприклад, починаю розповідати людям, що вони мають берегти родовий оберіг. Дехто розуміє, інші кажуть: не дури голову і забирай, а то будемо руки витирати ними. Деякі бережуть, а іншим - витравили ставлення до старини, продають і збувають. Я намагаюся залишити це на Чернігівщині і в Україні. До вторгнення полювала за рушниками Білорусь.
Цей проект Національної ради жінок - і не тільки наш музей, в інший селах активізують роботу, музеї роблять, ще й кращі. Якщо в Седневі професійний музей, то у Шестовиці – свій стиль і краса, яку треба берегти. Зараз багато реєструють каталогів національної спадщини. Приміром, пряники менські, тощо. В кожному хуторі і селі є своя родзинка. Нам треба бачити своє і цінувати своє. Чернігівщина багата на це. Ще не вивчена.
Я почав збирати ще до одруження. Потім з’явилися діти. Може десь ігнорували, але я бачу що напиталося в них і вросло. Нема ідеальних родин. Буває по-різному.
Донедавна я був не зареєстрований. Ніде не запрошував. Йшло все по "сарафанному радіо". Люди самі просилися на екскурсії, було багато. Приїздять, може не всім цікаво, але є люди, в яких очі горять, надихаються цим. Діти з шкіл приїздять, є такі, що заглядають цікавляться. Це надихає, бо робимо справу зі збереження і пропаганди спадщини України.
Дійсно, деякі люди бояться. Все залежить від людини. Із Прилук приїздили групи, все пройшло чудово. Одна людина каже, що до вас їдуть проникнутися кодом нації. У селі з назвою, яка ріже вухо, зберігається національний спадок України.
Проїжджав по селах інших районів. Проблеми кругом. Жилі хати деінде. Велике село, а все позаростало. Молодь раніше ринула до міст. Покоління постаріли. Щоб люди залишалися у селах, треба підвищити соціальний рівень і робота, щоб була. Не знаю. питання складне. Людей менше. Після вторгненя багато виїхало. От і у нас в селі дачники - виїхали і не повертаються.
Національна рада жінок України - це було як ковток свіжого повітря. На нас звернули увагу. Допомогли матеріально і фізично, але головне морально. Вони надихнули нас продовжувати зберігати і збирати.
Після окупації опускалися руки. Не було стимулу. Сумні новини і думки, сиділи по хатах. Цей проект - він виштовхнув на вулицю. Подивилися, що з хатами. Багато чого стало непригодним. У селі є інтернет, могли б сидіти по хатах і далі, але цей проект виштовхнув на вулиці, поговорити, послухати один одного, пообідати. Воно стимулювало нас стати дружніми, якими були в окупації.
Кіз тримаємо. Вони такі, треба доглядати. Вони героїні, коли танки зайшли, то з переляку чотири кози народили. Виготовляємо сир. Казали ми, що треба сіно, доїти, а нам відповіли - купимо апарат, тільки працюйте.
