На офіцерів управління оперативного командування «Північ» лягла велика відповідальність за оборону Чернігова. Від їх наказів без перебільшення залежала доля міста, його жителів та оборонців.
Віталій – один з таких офіцерів. Його завдання було не пропустити в місто танкові колони. Перші дні були найважчими і найважливішими. Проте втоми оборонці Чернігова не відчували.
Російські хагарбники постійно змінювали тактику, але українські захисники діяли на випередження.
Віталій часто бачив вулицях Чернігова сумних дітей, які через війну рано подорослішали. Тому офіцери, як могли їх підтримували. Пригощали малечу солодощами. Це піднімало дітям настрій.
Зараз, за словами офіцера, українська армія почувається набагато впевненіше і готова захищати український народ.
Віталій офіцер управління ОК «Північ», пряма мова.
"Сам проживав у військовому містечку і брав приклад з військових. Так з дитинства і привилося бажання бути військовим.
Як люди військові були попереджені, підготовлені і за командою прибули на місце, отримали зброю, виснулулися в підрозділ, на позицію, облаштувалися, провели розвідку. Завдання було не пропустити танкові колони до Чернігова.
У перші дні це було найважливішим, оскільки всі основні підрозділи були на певній відстані і не було скупчення, треба було чекати на основні сили.
Перші дні були монотонні. Не було різниці - це день чи ніч. Взагалі такого поняття спати не було, організм був зарядженим. Всі діяли професійно не треба було кричати. Всі працювали, як механізм. Всі були патріотично налаштовані, не думали чи спали, чи їли.
Почуття втоми чи їжі зявилося на 5 добу. Кемарнув годинку і був готовий. Перші дні було бажання втримати ту задачу будь-якою ціною. Всі розуміли. В кого краще виходило, в когось ні, але всі трималися купи.
Ми знаходимся на своїй землі, знаємо місця вулиці, обходи, займали засідки там, де противник цього не очікував. Ми його не звали.
Ворог зінював тактику, шукав слабкі місця відволікав, імітуючи наступ на наші підрозділи, а ми знали місцевість, мислили на крок попереду і знищували раз і назажди.
У цивільного населення було нерозуміння того, що трапилося.
В особового скаду не було ні касок, ні броніків, але було бажання. Цивільне населення не сиділо склаши руки, приносили чай теплі речі, розуміли чим можуть допомогти. Хтось лопати ніс, хто капав.
Коли пройшло 2 тижні сумно було дивитися на маленьких дітей, які гуляли на майданчиках без радощів, нудьгували і ми з хлопцями купили солодощі і їхали, давали шоколадки, цукерки і у дітей з’являлася радість, хоч і тимчасова, але радість. Я дивився і бачив, що вони рано подорослішали, нажаль.
Та організація, яка була спланована, давала всі шанси, що місто буде стояти до останнього. Ніхто, крім Чернігова. За нами стояли решта міст. Думки сховатися не було.
Всі зробили аналіз подій, побачили ті напрямки, які були менш захищені йде укріплення Чернігова навколо і в середині, нема такого, що бойові дії скінчилися. Підрозділи проходять злагодження. Обмінюються досвідом, набувають навичок на новій техніці, впевнені у діях.
Настрій вище, ніж був. Всі бачать, що до військової справи велика увага і на вищому рівні".
* * *
Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю "Час Чернігівський" та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
