34-річна Катерина Степаненко з трьома дітьми та племінником переїхала з прикордонного села Софіївка Сновської громади до села Вересоч на Куликівщині. З собою забрала майже все: меблі, консервацію, корову, свиню, мотоблок. І навіть сіно з дровами.
— Сиділа з чотирма дітьми до останнього. Працювала на пилорамі у Сновську, складала шалівку. Від нашого села до кордону з Росією — 15 кілометрів. Щодня над головами дзижчали дрони. Десь поруч їх збивали, падали за городами, — каже Катерина СТЕПАНЕНКО. — Племіннику Юрі 16 років. Виховувала його змалечку як свого. Син рідної сестри. Сергію 15 років, Карині 11, Діані дев’ять років. Батько в дітей є, спілкується з ними. Та ми не разом.
Уночі в Софіївці не завжди вдавалося поспати. Як летить, дівчата тремтять від страху. Сядемо на одне ліжко, обніму донечок, щоб хоч трохи заспокоїти. Хлопці не так боялися.
Торік у серпні в хату зайшов військовий, сказав: «Як батько прошу, забирайте дітей та їдьте. Доки є можливість спокійно перевезти речі й худобу. З кожним днем прикордоння обстрілюється більше».
Вирішили: викопаємо картоплю, зберемо врожай і поїдемо. Їздили великою машиною тричі. Двічі наймала у Сновську в людей, які займаються перевезеннями. Раз безплатно допомогли волонтери. Моя автівка «Лада» приїхала своїм ходом. За кермом понад десять років.
Забрала з собою велику свиню та корову. Одну перед від’їздом продала. Перевезла курей, качок, двох собак, кота. Сіно, газон дров. Банки з консервацією. Щоб було що взимку їсти. Гарбузи були такі, що втрьох ледве змогли підняти та в машину завантажити. 30-40 кілограмів один. Воза розібрала на частини і також забрала. Душову кабіну, холодильник, дивани, мотоцикли хлопців.
Корівка Зірка на новому місці вже й теличку Мілку привела. Свиню здоровенну закололи перед новим роком. Тож м’ясо та сало своє було.
— Стільки всього перерахували. Як воно влізло в три машини?
— Ми щільно складали.
Купили хату з бабою
— Від Софіївки до Вересочі, від хати до хати — близько 150 кілометрів. Перебралися торік 9 вересня. Будинок допомогли знайти родичі, які тут живуть, — додає Катерина. — Купила за п’ять тисяч доларів (близько 200 тисяч гривень). 60 метрів квадратних. Гроші заробила сама важкою працею. Економила з виплат, які отримую на дітей як мати-одиначка.
Великого вибору на мої гроші не було. Дивилася, щоб хата більш-менш у гарному стані і щоб усі ми помістилися. У новій хаті якраз три кімнати. Хлопці і дівчата окремо. Вода в хаті є. Газ у балоні. У селі газ розвели, а до нашої вулиці не дотягли.
У Софіївці діти навчалися онлайн. Через постійні тривоги та відключення світла учоби майже не було. Тепер діти радіють. Кажуть: «Мамо, ми можемо вже спокійно спати. Ми нарешті ходимо до школи». Юра десятикласник, Серьожа дев’ятикласник, Карина в п’ятому класі, Діана у третьому. Якщо тривога, навчаються в укритті. Працює їдальня. І мені вже спокійніше, що всі при ділі.
Як гроші за хату віддала, поїхала того ж дня переоформлювати її на себе. Заплатила в нотаріуса 12 тисяч гривень. Та 83-річна Людмила Назаренко, уже колишня власниця хати, ще попила моєї крові. Купила хату на додачу з бабою, — жартує жінка. — Стара спитала, чи можна після продажу пожити з нами. Хоча родичі в неї ще були. Дозволила, пожаліла. Усе ж таки людина у віці. Та баба з характером виявилася. Розмовляла чистою російською мовою. Розповідала, що один її син у Білорусі, другий у Росії. Ходила і командувала нами.
Собак у Людмили Михайлівни був повен двір. П’ять точно. Жили та спали в хаті разом з нею. Шерсть усюди. Тільки полягаємо спати, вона їх впускає. Бігають та гавкають уночі по хаті. Якось біля дому картоплю перебираю. Баба розмовляє через відео з кимось. А потім підносить телефон до мене впритул, показує мене і каже: «Смотри, сын, это в нашем доме такая хазяечка будет». Мені аж ніяково стало. Попросила її, щоб більше не знімала мене.
Баба весь час чіплялася і кричала на дітей. То водяну станцію нібито зламали. Насправді в розетці відходили контакти. То світло вимкнули всюди після обстрілів. А вона на Карину каже, що та в розетку щось всунула. Мої діти не звикли, щоб чужі люди на них кричали. Серьожа не міг терпіти таке, уже збирався додому повертатися. Це все тривало два дні.
Останньою краплею стало те, що почула, як баба розмовляла з кимось телефоном. Казала: «Хай вони шукають собі іншу хату. Зробимо розторгівлю». Тобто вона поверне мені гроші, і я собі іншу хату куплю.
Я в плач. Сама з дітьми в чужому селі. Що робити? Куди бігти? Пішла до родички за порадою. Та мене заспокоїла і сказала: «Увечері прийду». І, справді, приїхала разом з Наталею Дурицькою, старостою села. Вона й повторила бабі, що в цій хаті вона вже ніхто. Гроші за хату їй віддали, хата переоформлена. «Даю вам чотири години часу, щоб рідні вас забрали. Якщо рідним ви не потрібні, відвеземо вас у будинок престарілих», — додала староста. Баба не бідувала, була вдовою військового. Мала гарну пенсію, понад вісім тисяч гривень. Топала з паличкою й обслуговувала себе сама.
— Куди поїхала?
— Племінниця в Ніжині живе. Забрала. Наче в Черкасах хату Людмилі Михайлівні купили. Речей у неї вже майже не було. Стінка в залі стара. Інше вона вже розпродала.
— А собаки?
— Прилаштували десь у Ніжині. Чула, що баба віддала волонтерам 1200 доларів (50 тисяч гривень) за облаштування вольєра для них. Їх окремою машиною забрали з двору.
15 вересня у Вересочі з дітьми отримали статус внутрішньо переміщених осіб. Дали гуманітарку — коробку продуктів на родину.
Держава платить мені, як переселенцю, щомісяця дві тисячі гривень, на кожну дитину — три тисячі гривень.
Стою на обліку в центрі зайнятості. Шукаю роботу. А поки на платній основі плету сітки для військових та прибираю в селі.
"Нас було 11"
— Я з багатодітної родини. Серед братів та сестер найменша. Нас було 11. Усі від одного батька та матері. Що вони з нами всіма тільки робили? — сміється Катерина. — Тут чотирьом треба раду дати. Усіх одягти, нагодувати, вивчити, обняти й пожаліти. Юра теж мій. Матір’ю не називає, я й не прошу. Сказала, як назве, так і буде. Він на «ви» звертається.
Батько живе в Тихоновичах на Сновщині. 6 травня виповнилося 80 років. Працював ветеринарним лікарем. Тихоновичі теж щоденно під обстрілами. Матері не стало 17 років тому. Важко пережила втрату брата Сергія. Працював на будівництві в Києві. Обіцяв приїхати на 8 березня. Мати накрила стіл, чекала. А в цей день приїхали якісь дядьки з Києва. Обняли її і сказали, що Сергій загинув. Хтось скинув його з восьмого поверху. Це підкосило її здоров’я. Два інсульти пережила, була лежачою. А після третього її не стало.
На городі Степаненків стоїть новенька теплиця. Металева основа накрита прозорим полікарбонатом.
— Насіяла нещодавно редиски, огірків та розсади, посадила цибулю. Не думала, що так спекотно в середині буде. Наступного року буду раніше сіяти. На вулиці ще доволі холодно, а тут не менше 30 градусів тепла. Ще й два віконечка відкриті, — заходить у теплицю жінка. — Торік у Сновську її нам безплатно дав «Червоний Хрест». Бо та територія вважається зоною бойових дій. Давали не всім. Мені перепало, бо я багатодітна. Ще вісім тисяч гривень дали на встановлення. Роздавали і в Тихоновичах. Але там був вибір: або береш 21 тисячу гривень, або теплицю.
Щоб перевезти, довелося окремо наймати машину. Була розкладена по дугах. Каркас важкий і широкий. Кріпиться на шурупи, які в комплекті. Варити нічого не треба. Розмір три на десять метрів. Як збирати — була інструкція. Зібрали самі, без допомоги. До теплиці також додавалася пластикова бочка для поливу. На 500 літрів. Коли її везли, у середину ставили банки з консервацією.
А біля теплиці у дворі, біля квітника та хати, паркани з лози.
— Квіти з дому викопала і посадила біля нової хати. Сестру просила з’їздити до мене, щоб ще викопала і поштою прислала, — показує господиня. — Паркани ці хлопці робили. Серьожа років з чотирьох вже навчився плести. А я вчилася плести з інтернету. Плетемо зараз кошики.
— Діти з дитинства привчені до роботи. Розуміють, що сама я їх не витягну. Одягну, нагодую. А якщо хочуть більше, заробляють собі. На Сновщині збирали чорниці. Хлопці за два роки заробили і купили собі мотоцикли. Допомагали й старші двоюрідні брати, які воюють. Скидали їм гроші на свята. Правда, діти економили зароблені гроші. Морозиво зайвий раз не купували. Серьожа собі за 27 тисяч гривень купив, Юра десь так само. А я собі заробила і скутер купила.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Живуть на хуторі: чоловік із донькою залишився на Чернігівщині, дружина з іншими дітьми поїхала до Німеччини
- Він на фронті, а вона плете з ротанга: щоб менше переживати
- Тепер родинний бізнес: перші тюльпани до свята виростила 48 років тому
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
