Михайло-Коцюбинська громада ледь не повністю опинилася під окупацією росіян. Молодь виїхала, залишивши в селах самотніх бабусь і дідусів. Хто знає, як би склалася їхня доля, якби соцпрацівники вчасно не доставляли людям продукти та не підтримували їх морально. А після звільнення громади для людей похилого віку відкрили власний осередок – Університет третього віку. Що ж вони вивчають та як проводять час – у матеріалі ШоТам.
Чверть життя – з освітою
Я за освітою вчителька початкових класів та англійської мови. Більшу частину життя пропрацювала у закладах освіти на посадах вчительки, заступниці директора та директорки школи. Загалом майже 25 років свого життя я віддала освітянській справі.
Так сталося, що сільська школа закрилася, і мені запропонували очолити Центр соціальних послуг. Я погодилася. Це було щось нове і незвичне в моєму житті. До нашого центру у Михайло-Коцюбинській територіальній громаді одразу доєдналися ще п’ять інших громад Чернігівського району. Ми почали надавати послуги з надомного догляду за людьми похилого віку та людьми з інвалідністю.
Лариса Загрива, засновниця Університету третього віку на Чернігівщині. Директорка Центру надання соціальних послуг Михайло-Коцюбинської територіальної ради
З натовпом не в один бік
Повномасштабну війну я зустріла за межами нашої області. Але вдома залишився син з невісткою і менша донька. Коли мені рідні зателефонували і сказали, що чують постріли у нашій прикордонній громаді, я вирішила повертатися.
Знаєте, що найбільше лякало? Коли ми з Закарпаття доїхали до Києва, а звідти на Чернігівщину, то зрозуміли, що ми майже єдині рухаємося в той бік. Більшість людей виїжджали у зворотному напрямку. Але ми робили так, як було треба.
Майже вся наша громада опинилася в окупації та пробула в ній 37 днів. Ох, скільки наші люди натерпілися… Були тут загиблі та зниклі безвісти. Це було страшно. Я відчувала нерозуміння, чому ці нелюди зі зброєю до нас прийшли та що від нас хочуть. Боялася, що можу в будь-який момент втратити найрідніших.
І годували, і заспокоювали
Наші соціальні працівники – неймовірні люди. Навіть попри те, що вулицями гуляли окупанти, вони продовжували працювали. Ми не могли просто залишити жителів без підтримки. Більшість молоді виїхала, а їхні бабусі та дідуся залишалися самі вдома.
Ми намагалися забезпечувати селян продуктами, наскільки це було можливо. Бувало, що у людей не було і шматка хліба. Тоді наші працівники брали хлібину, ділили на декілька частин і розвозили будинками. Місцеве агропідприємство надавало молоко, то наші працівники набирали його в посуд і теж розвозили.
Також ми підтримували людей психологічно. Наші жителі, які залишилися на той час, це переважно люди зі статусом «діти війни». Вони вже мали такий досвід і не очікували, що це колись повториться. Тому дуже потребували моральної підтримки. І наші дівчата певною мірою були для таких бабусь і дідусів як психологи.
Соцпрацівники доставляли людям продукти та підтримували їх морально. Фото: ШоТам.
Наша робота потребувала змін
Після деокупації громади до нас «зайшла» Програма розвитку ООН. Вони запропонували розширити наші соціальні послуги. Я була цьому рада, адже сама помітила важливість нашої роботи.
Особливо відчувався брак фахової психологічної підтримки населення. Під час окупації чи не в кожного трапилася своя трагедія.
Наприклад, поруч зі мною живе жінка похилого віку, Тамара Іванівна, яка весь період перебування росіян не знала, що з її родиною: сином, невісткою та онучкою. І вже тільки після звільнення громади вона дізналася, що її сім`ї більше немає.
Я теж втратила близьку людину, і це все дуже складно переживали. Розуміла, що треба якось жити далі та підтримувати одне одного.
Мені спало на думку відкрити Університет третього віку, де буде змога підтримувати наших людей. Хотілося, щоб вони могли зустрічатися, спілкуватися та відчувати свою потрібність. З цією ідеєю я пішла до голови громади, Ніни Ворох. Вона нас зрозуміла і підтримала. Й ось так ми однією командою – селищна рада, наш соціальний центр та ООН, – почали працювати над тим, щоб люди отримували якісні сучасні соціальні послуги.
У нас – атмосфера справжнього вишу
Людей похилого віку серед нашого населення – майже третина. Коли ми тільки запустили для них свій простір, вони не розуміли, що це. Наші дівчата просто ходили вулицями та розказували про університет, що «Є ось отака послуга. ви можете прийти, розказати, що вам потрібно, а ми спробуємо зробити те, що ви хочете». Спочатку прийшли десь п’ять людей, а потім запрацювало «сарафанне радіо» і людей побільшало. Зараз у нас набралася група з 18 людей, і університет уже повноцінно працює.
Студенти можуть одночасно відвідувати декілька факультетів. Фото: ШоТам.
Програму навчання ми підбирали, відповідно до запитів студентів – бабусь і дідусів. Наші соціальні працівниці провели анкетування, де люди висловили свої побажання. На основі цього ми відібрали програми і факультети.
Навчальний рік триває 9 місяців – як і в інших закладах освіти. Студенти можуть одночасно відвідувати декілька факультетів. Наразі у нас працюють факультети здорового способу життя, декоративно-прикладного мистецтва та філологічний. Також у нас є обов’язковим соціально-психологічний факультет, це люди опановують психологію та вчаться навіть у такому віці допомагати собі та своїм близьким.
Чимало наших студентів висловили бажання вивчати українську мову, бо у нас в регіоні все ж переважає суржик. І також багато людей сказали, що хочуть вивчати польську мову, адже багато їхніх родичів виїхали до Польщі. Поки що складно знайти викладача, але ми над цим працюємо.
Окрім факультетів, у нас ще діють гуртки. Ми запровадили їх, бо побачили, наскільки наші люди талановиті. Декілька наших студентів пишуть поезію, інші вишивають. У нас працюють гуртки театрального мистецтва, а також арттерапія.
Наш проєкт повністю безкоштовний. Люди нічого не сплачують за заняття, та і викладачів ми залучаємо на волонтерських засадах. Однак викладачі – люди з досвідом. Наприклад, філологію викладає завідувачка відділення соціальної допомоги вдома, яка 15 років відпрацювала в освітянській сфері та є магістеркою філології. А скандинавську ходьбу викладає наш студент, який зараз є лікарем на пенсії, а до того понад сім років професійно займався скандинавською ходьбою.
Ми співпрацюємо з закладами освіти, залучаємо викладачів зі шкіл. Також ми просимо учнів 11 класів, які володіють комп’ютерами, щоб вони долучалися до викладацької діяльності.
Під цей проєкт у нас було приміщення, але воно потребувало ремонту. Всі необхідні роботи з бюджету покрила Михайло-Коцюбинська селищна рада, а Програма розвитку ООН оплатила нам меблі та комп’ютерне обладнання.
«Я боюся осуду»
У містах давно існують Університети третього віку, а от у селі ми, мабуть, одні з перших. І це трохи складно було впровадити через менталітет наших людей.
Одна з наших студенток колись сказала: «Ви знаєте, яка в мене перепона відвідувати університет? Я боюся осуду». Ми запитували: «А чому? Якого осуду ви боїтеся?». А вона відповіла: «Тому що сусідки скажуть мені, що замість того, щоб на городі поратися, я пішла в університет».
Але тепер люди розуміють, що це їм потрібно. Вони прагнуть спілкування, хочуть ділитися талантами та своїм добром. Для Тамари Іванівни, про яку я розповідала, наш університет став поштовхом щось робити. Вона не опустила руки й активно займається волонтерською діяльністю: збирає допомогу для бійців і готує для них їжу. А ще в нас є Микола Томилко – талановита людина, яка пише прекрасні вірші. Він втратив на війні єдиного сина. І вражає те, як ці люди після трагедії не просто живуть далі, а ще й радіють життю. Вони відчувають, що комусь потрібні та можуть допомогти.
Мріємо про філії в різних місцях
Наше навчання допомагає людям у побуті. Вони висловили бажання володіти комп’ютером і смартфоном, сплачувати онлайн за комунальні платежі, спілкуватися з рідними через соціальні мережі. А ще вони на пенсії зможуть себе реалізовувати – знайти якусь зайнятість.
Нам допомагають фахівці з Міжнародного медичного корпусу: надають професійних психологів. Один раз на тиждень відвідують заняття в університеті, і, звісно, допомагають нашим людям. Особистої трагедії неможливо позбутися, але психологи вчать з цим жити.
Лариса мріє відкрити невеличкі філії в кожному районі громади. Фото: ШоТам.
Наразі університет працює тільки в центрі громади – Михайло-Коцюбинському. Але наша мрія – відкрити невеличкі філії в кожному районі. Тому зараз ми співпрацюємо з закладами культури та бібліотеками, аби у їхніх приміщеннях запрацювали наші відділення. Коли я прийшла в соціальну сферу, було трохи лячно. Але мені так сподобалося працювати з людьми похилого віку. Вони – як діти, просто дорослі. І робота з ними надихає. Вони приходять із вдячністю, кажуть: «Спасибі, що ми можемо тут побути». Їхня посмішка – це моя найбільша мотивація.
Читайте також про жінок із Чернігівщини:
- «Люди кажуть, що це не на часі, але ж коли тоді жити?». Перукарка з Ніжина відкрила салон краси у розпал війни
- «Б’юті-індустрія? Я викувала сокиру для Залужного». Ковалька з Чернігівщини відновила справу чоловіка-військового і руйнує стереотипи
- «Десерти такі смачні, що їх хочуть спробувати навіть коти». Як кондитерка з Прилук наважилася втілити дитяче захоплення у розпал війни
- Захисники носять іграшку з собою, бо вона їх береже. Історія ветеранки, яка стала майстринею
