— Оце в мене спецпеньок, — 67-річна Тамара ШОВКОПЛЯС ляпає долонею по зрізу широкої колоди. Яка стоїть під її двором у Титівці (Вертіївська сільська рада). Зріз колоди розміром зі столик. — Тут у мене в середу вся вулиця збирається, щоб отримати пенсію, газету.
У середу до Титівки приїжджає пересувне відділення. А сьогодні Тамара Михайлівна з Людмилою Остапенко зустрілися побалакати, поділитися новинами.
— Тільки скатерть уже погана, — розгладжує долонею Тамара Михайлівна тюль. Ну, пойдьот. Приїжджайте на Паску, я нову застелю.
На краю стола-пенька — металева мисочка. Жінка сидить на лавці, як за столом у кафе. У паркані за спиною Тамари Шовкопляс за штахетину встромлені дві ложки.
— Навіщо?
— Ото, бува, сиджу тут на лавці, а невісточка щось смачненьке принесе. Я раз — витягла і їм. І не треба за ложкою в келю йти.
Має на увазі хату. Важко. Коло лавки стоять металеві ходунки. З ними Тамара Михайлівна виходить до свого пенька.
— Мити ложки все одно до хати треба нести…
— У мене тут і водичка, — киває на поліетиленову торбу на лавці, — і всі приспособи.
Колода зі справжнього стовбура, не бутафорська. З боків темна кора.
Пеньок цей у Тамари Шовкопляс з колишньої роботи.
— Це я працювала там, де бесідки роблять. І при Васі покійному, Кальбі (Сидорцю). І при Солов’ю Сашку. І при Мохнатку Серьожі. І при Лагойку, — перераховує колишніх працівників лісництва. — А як стала з цим ходити, — Михайлівна киває на ходунки, — уже ні дров, нічого... Тільки спецпеньки і залишились.
Отам дочка моя живе, — киває Михайлівна через двір. — Такий самий пеньочок стоїть. Як тепло, то молодьож виходить погуляти. Ну, яка молодьож? Такі, як ми, жінки і трохи молодші, — заливається сміхом Тамара. — Та ну вас! Зуби ледь не випали! — поправляє.
— Пошта приходить у середу. Газету принесли, там пишуть, що наш хлопець, із сусіднього села, мопед «Дельта» вкрав. Ми читали й обурювалися: «От падлюка!», — стоїть коло пенька Людмила Остапенко. — Полюбили ми «Вісник».
Людмила ОСТАПЕНКО, невістка Тамари, — дружина її брата.
— Брат мій, Василь Остапенко, пропав безвісти, — журиться Тамара Михайлівна.
— П’ятий рік пішов, — в унісон їй зітхає Людмила. — У 2020-му вийшов на вулицю, у Холявки, за три кілометри. І не повернувся.
Досі ні чутки, ні звістки. Шукали, поліцію викликали. І собака бігав, і дрон літав. У нас тоді Олег Мороз був головою громади (Вертіївської). Шукати допомагав. Но нічого ніде не знайшлося.
Звертались до Софії Малиновської. Це учасниця битви екстрасенсів з Козельця, — продовжує про наболіле Людмила Остапенко. — То у воді вона його бачить… Ми ходили коло ставків, думали, випливе. І де вона його тільки не бачила. А тоді каже: «Нема ні на небі, ні на землі». Та як же це? — обурюється невістка.
— Знати б іще, коли кінчиться це прокляте лихо, — зітхає й собі Тамара Михайлівна. — Людей у Титівці вже майже нема. А у Вертіївці ще хватає.
— Коли війни не було, я і співати любила, і придурюватись, — повертається до спецпенька Тамара Шевкопляс.
— А на фермі такі гульбища були! — згадує Людмила. — Дні народження там гуляли, виставлялися, празники всякі. А коли Брежнєв помер, ми поминали. Жизнь була весела, — згадує невістка.
— Я працювала на фермі дояркою, — підтримує Тамара. — Якось приходить напарниця в чорному платку. «Нікіфоровна, а що случилось?» І ще доярки йдуть. Вона: «Дівчата, скоренько доїмо, спорожняємо один станок. І будемо поминати Брежнєва». Сумку принесла: вино, горілка, консерви. Подоїли, кожна молока собі заховала в ясла. І обмішки трошки. Світло вимкнули, одну чергову лампочку залишили.
А воно по калідору: шам-шам-шам. І-і-і… директор! Василь Дячок. «А це що, дівчата, таке?» «Це Брежнєв умер, поминаємо». «А… Ну, давайте і я пом’яну». Він пішов, ми — чорним ходом, з мукою і молоком — повтікали.
Дев’ять днів — мені виносити. Посіли, знову директор іде.
На 40 днів ще одна доярка принесла поминальне. Кажемо: «Ну, точно прийде». Тільки сіли у станок — і знов ідьот Дячок.
Четверта доярка виставлялася вже на пів року. Ну, поминаємо. Точно — як штик, — ідьот Василь Васильович. Ми вже й питаємо: «А як же ви оце попадаєте на нас?» «Я вищитую».
— А я як піду в магазин, і гуморески з «Вісника» розказую, — підбоченилась Людмила Остапенко. — Добренна у вас газета. Правда, до нас приходить у середу. А ми вже тут збираємося під двором, чекаємо.
Не журимося. Болить — переболить. От як стріляли в нас позавчора…
— Ох і ніч у нас була! — пересмикує плечима Тамара Михайлівна. — Шахеди, гадюки, через кожні п’ять хвилин — і летять!
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторів
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У середу — з Гути. У п’ятницю — з Гірська: у громаді безплатно будуть возити жителів прикордонних сіл
- «Усе піддається лікуванню на цьому апараті»: в онкоцентрі - новий прискорювач
- Ліцей на Чернігівщині шукає учнів, щоб учити, й учителів, щоб навчали
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
