Днями "Час Чернігівський" розповідав історію про сліпого собаку, який заблукав у Мені. Виявилося, що пес не бачить і не чує. Власника не знайшли, тож через небайдужих менян його забрала до себе жінка із Житомира - собаку назвали Арчі. Втім, згодом на нашу редакційну скриньку надійшов лист від власника собаки Євгенія Грищенка.
"Доброго дня всім, хто не залишився байдужим до долі старого сліпого і глухого собаки, фотографії якого останнім часом з’явилися в соціальних мережах.
Я прочитав майже всі коментарі під цими публікаціями. Багато людей щиро переживали за нього, пропонували допомогу, шукали господарів. Але було й чимало інших слів — про «нелюдей», які нібито викинули старого хворого собаку, про жорстокість, безсердечність і зраду.
Тому хочу розповісти його історію.
Не для того, щоб із кимось сперечатися чи когось переконувати. А просто тому, що цей старий пес має свою історію. І має своє ім’я. Його звати Дік", - йдеться у листі.
Не «знайдений пес», не «старий сліпий собака», не «бідолаха, якого викинули». Дік. Саме так його називали багато років у домі, де він жив.
"Для когось він сьогодні лише фотографія в Інтернеті. А для нашої родини він був частиною життя", - стверджує власник.
Дік завжди був добрим, розумним і кмітливим собакою. У нього були свої звички, які неможливо забути. Коли він хотів їсти або просив добавки, то брав зубами свою миску й приходив із нею до господарів. Ставав поруч і терпляче чекав.
"Жив Дік у моїх батьків. Вони його годували, доглядали, лікували, розмовляли з ним, знали всі його звички. Ще до початку активної фази війни Дік захворів. Спочатку почав втрачати зір.
Ми лікували його довго. Возили до ветеринарних лікарів у своєму місті, до Чернігова, до Києва. Консультувалися, обстежували, купували ліки, сподівалися, що процес удасться зупинити. Не вдалося", - пояснює власник собаки.
Лікарі припускали, що захворювання має спадковий характер. Спочатку Дік осліп на одне око. Потім — на друге. А згодом майже повністю втратив і слух.
"Так, він став старим. Так, він став сліпим. Так, він перестав чути знайомі голоси. Але від цього він не перестав бути нашим собакою. Ніхто не сказав: «Він тепер непотрібний». Ніхто не вирішив, що старість — це причина від нього позбутися. Він залишився жити там, де прожив більшу частину свого життя.
І Дік пристосувався. Собаки взагалі дивовижні істоти. Втративши зір, він орієнтувався за запахами, пам’яттю, дотиком. Знав подвір’я. Знаходив свою миску. Відчував, коли поруч люблячі його люди. Коли його гладили, він заспокоювався.
Він уже не бачив людей, яких любив. Майже не чув їх. Але, мабуть, усе одно знав, що вони поруч. Мої батьки, слава Богу, живі. Проте вони вже люди похилого віку. Через стан здоров’я близько десяти років практично не виходять із дому. Їм допомагають соціальні працівники.
Попри свій вік і хвороби, Дік залишався допитливим собакою. Іноді він якимось чином відв’язувався або виходив із подвір’я та вирушав у свої невеликі подорожі сусідськими городами".
Раніше все закінчувалося добре. Далеко Дік не заходив. Іноді повертався сам. Іноді його знаходили сусіди. Іноді хтось із соціальних працівників приводив мандрівника назад. Мабуть, і цього разу він просто вирішив прогулятися знайомими місцями. Вийшов. Пішов. А дорогу назад уже не знайшов. Старість, сліпота і глухота цього разу виявилися сильнішими за його пам’ять.
"Я перечитував коментарі людей, які бачили Діка після зникнення. Хтось писав, що спочатку на ньому був ошийник із карабіном. Для мене ця маленька деталь дуже важлива. Бо карабін на ошийнику — це мовчазний свідок того, що собака ще зовсім недавно був прив’язаний біля свого дому. Що він міг просто відчепитися. Піти. Загубитися. Але цю деталь майже ніхто не помітив.
Набагато простіше було написати, що старого сліпого пса «викинули». Так історія ставала зрозумілішою. Є жертва. Є «нелюди». Є винні. Можна обуритися. Можна засудити. Можна написати кілька страшних слів про тих, кого ніколи не бачив і про чиє життя нічого не знаєш", - пише чоловік.
За його словами, за фотографією старого собаки неможливо побачити роки, які були до неї. На фотографії не видно ветеринарних клінік. Не видно поїздок до Чернігова та Києва. Не видно ліків. Не видно стареньких батьків, які щодня ставили йому миску з їжею. Не видно того, як вони переживали, коли він перестав бачити. Не видно рук, які гладили його тоді, коли він уже не міг побачити обличчя своїх господарів. Не видно, як він роками жив у своєму дворі й знав кожен його запах. І тим більше на фотографії не видно двох старих людей, які залишилися вдома й чекали, що їхній пес знову повернеться зі своєї чергової прогулянки. А він не повернувся. Шукати його самостійно вони не могли. Вийти на вулицю й обійти навколишні квартали — теж. Соціальними мережами вони не користуються. Оголошення в Інтернеті не читають. Вони просто чекали.
"Через життєві обставини я буваю в батьків не так часто, як хотілося б. І тільки сьогодні випадково побачив фотографію Діка на сайті «Часу Чернігівського».
Спочатку навіть не повірив. Потім подивився ще раз. Старе обличчя. Знайома морда. Очі, які давно нічого не бачать. І розуміння: це він. Наш Дік. Тільки на той момент він уже був за сотні кілометрів від дому.
Але я думаю про інше. Уявіть хоча б на хвилину світ цього собаки. Він нічого не бачить. Майже нічого не чує. Він не знає, де знаходиться. Навколо незнайомі запахи. Незнайомі руки. Незнайома земля під лапами.
Він не може побачити, хто до нього підходить. Не може почути, кличуть його чи проганяють. І десь далеко залишається двір, який він знав усе життя. Його миска. Його місце. Його люблячі господарі. Я не знаю, чи шукав він дорогу додому. Але хочу вірити, що шукав. Хочу вірити, що навіть старий, сліпий і глухий собака пам’ятає запах свого дому".
Чоловік вдячний волонтерам і всім людям, які його побачили та не пройшли повз. Тим, хто дав йому воду. Тим, хто нагодував. Тим, хто посадив його в машину. Тим, хто зробив фотографію. Тим, хто написав оголошення. Тим, хто шукав господарів. Можливо, саме завдяки цим людям пес сьогодні живий.
"А щодо коментарів про «нелюдей, які викинули старого хворого собаку», я ні на кого не тримаю образи. Напевно, люди писали це тому, що їм було його шкода. І це краще, ніж байдужість. Просто іноді варто пам’ятати: перш ніж засудити людину, ми майже ніколи не знаємо всієї її історії.
Ми бачимо одну фотографію. Один момент. Один фрагмент. А за ним можуть стояти роки життя. Тому ця історія для мене не про образи. І навіть не про коментарі. Вона про старого собаку, який одного дня пішов зі свого двору і вже не зміг повернутися.
Про те, що світ раптом став для нього величезним, незнайомим і темним. Про людей, які зустріли його на цьому шляху. І про дивне собаче щастя, яке все-таки дозволило йому вижити.
Я дуже радий знати, що мій старий друг живий. Якщо зараз він перебуває у хороших людей, якщо йому тепло, якщо біля нього є миска з водою і їжею, якщо ввечері йому є де лягти — значить, після всіх своїх мандрів він усе-таки знайшов ще один дім", - говорить чоловік.
Він каже: розуміє, що пес уже ніколи не повернеться на подвір’я, де прожив своє життя, не відчує знайомий запах хвіртки, не знайде свою стару миску, не підійде до батьків, не ляже на своє звичне місце. Я це розумію.
"І тому в мене є лише одне прохання до людей, поруч із якими він зараз. Не ображайте його. Не сваріть, якщо він десь перечепиться. Не відштовхуйте, якщо він, нічого не бачачи, випадково стане у вас на дорозі. Будьте терплячими, якщо він не почує вашого голосу.
Коли підходите до нього — просто торкніться рукою, щоб він зрозумів, що поруч людина. Іноді гладьте його. Для старого собаки це вже майже весь світ.
І ще одне. Можливо, комусь це здасться дрібницею. Але для мене це важливо.
Будь ласка, називайте його Діком. Не придумуйте йому нового імені. Він прожив із цим ім’ям усе своє життя.
Колись він чув його здалеку й біг на поклик. Потім почав чути гірше. А згодом перестав чути зовсім. Можливо, сьогодні він уже навіть не почує, коли ви скажете: «Дік».Але все одно скажіть.
Нехай це ім’я буде поруч із ним. Бо за останні роки він утратив дуже багато. Він утратив зір. Потім утратив слух. Одного дня втратив дорогу додому. Загубив своє подвір’я. Свою миску. Знайомі запахи. Людей, біля яких прожив майже все своє собаче життя.
Можливо, він утратив уже майже весь світ, який знав. Тому нехай хоча б одне в нього не забирають. Його ім’я.
І якщо десь сьогодні старий сліпий пес лежить у теплому кутку біля незнайомих, але добрих людей, я хочу, щоб хтось іноді сідав поруч, клав руку йому на голову і тихо говорив: — Дік. Ти вдома.
Навіть якщо він уже не почує цих слів. Можливо, він просто відчує руку. І цього буде достатньо. Бо його звати Дік.
І він не був викинутим собакою. Він був собакою, який загубив дорогу додому", - так говорить про собаку Євгеній Грищенко.
"Час Чернігівський" писав про таке:
