Дім родини Тимошенко з Городні згорів у ніч на 25 квітня. Шахед ударив на подвір’я біля будинку. У нічній сорочці жінку витягли з палаючого дому. Компенсацію за зруйноване житло отримати не може. Дім — спадок чоловіка. Рік і три місяці він офіційно зниклий безвісти.
«Мене підкинуло й опустило на ліжку»
— Вийшло так, що органи місцевого самоврядування до мене повернулися задом, — тяжко видихає Олена ТИМОШЕНКО. — Я не підпалювала цієї хати, нічого не робила, щоб мій дім перетворився на руїни, — у відчаї каже жінка. — 72 квадратні метри дісталися чоловікові у спадок від матері. За документами це його дім. Ми в ньому прожили 27 років. Своїми руками з чоловіком робили ремонт. Купували техніку, меблі. Обживалися. Зараз, виходить, ні я, законна дружина, ні діти не мають на будинок жодного права? І ніякої компенсації.
Певно, моя вина в тому, що я залишилася живою. Не знаю, чому Бог мене залишив?
Як летів шахед, не чула. Увечері поговорила з подругою телефоном, — згадує ніч на 25 квітня. — Прокинулась від вибуху. Мене підкинуло й опустило на ліжку. Щось летіло на мене. Руками його відштовхнула. У паніці кричала. Не знаю, як прийшла до тями. Встигла схопити кота. І частину документів. Папери на будинок і документи чоловіка. Підбігла до вікна. Хтось мене звідти витягував. Вискочила в нічній сорочці. У будинку все було розтрощене. На мене летіли меблі, штукатурка, люстра. Усе в склі. Почало горіти. Приліт був у дворі, біля кухні. Мені кричали: «Швидко вилазь. Зараз буде другий приліт». Другий шахед упав до сусідів у двір.
Усі кажуть: «Лягай у лікарню». Пролікувалася. Але душа болить.
«Єдиний випадок»
— Звернулася до місцевої влади, до юристів. Аби пояснили, як далі діяти, куди звертатися. Мені сказали: «Некомпетентні в цих питаннях. Це єдиний випадок». Порадили шукати адвокатів.
Не знаю, чи я одна така в Україні, чи в області?
Іде п’ятий рік повномасштабної війни. Чому ніхто не піднімав це питання? Можливо, уже час? Чому я, проживши багато років у законному шлюбі в цьому будинку, не маю права на компенсацію? Знаю, чоловік би ніколи не залишив свою родину без даху над головою.
Жили ми в Лемешівці на Городнянщині. Батько Микола помер, коли я ще ходила в школу. Від онкології. Мати Лідія народила мене 43-річною. Коли я закінчила школу, мати була вже пенсіонеркою. Не могла мене і старшу сестру Наталію тягнути. Довелося закінчити чернігівське ПТУ і піти працювати. На городнянський маслозавод. Зараз на птахофабриці.
Григорій родом з Липівки, зі Сновщини. Їхня родина переїхала в Сеньківку. З часом — у Городню. Познайомилися біля монумента Дружби народів у Сеньківці. На другій нашій зустрічі запропонував вийти за нього заміж. Одружилися у 1999 році. Син Ігор. Зараз живе в Києві. Житло винаймає.
У сестри Наталії двоє діток. Коли доньці Яні було 13 років, помер мій племінник. А потім і сестра. 16 років тому. Без вагань забрали Яну до себе. Виховали двох дітей. Вони як рідні. Мене підтримують. І морально, і фінансово.
Вісім років тому лікарі в мене діагностували онко. Рак шкіри першої стадії. Вчасно прооперували. Але з цими подіями переживаю, щоб не було рецидиву.
Щоб отримати компенсацію, суд повинен визнати загиблим
— Гриша працював на складі деревини. Була й офіційна, і неофіційна робота. Трудився за кордоном. Їздив у Москву на заробітки. У ті часи багато хто там гроші заробляв. До повномасштабного вторгнення влаштувався на городнянський хлібокомбінат. Коли пішов у ЦНАП оновлювати дані, якась інформація не оновилася. Порадили піти у військкомат. Там отримав повістку на комісію. У кінці липня 2024 року став військовим ЗСУ. Пройшов навчання. Прикомандирований до Нацгвардії, військової частини в Харкові. Був навідником-оператором.
Перший його вихід був на нуль на харківському напрямку. У Журавлівці. 10 жовтня 2024 року при виході з позиції отримав поранення. Хлопці винесли. Хоча він уже і не розраховував на те, що залишиться живим. Сім разів оперували. Два місяці лікувався в різних шпиталях. Після лікарні на місяць відпустили додому. На реабілітацію. У військову частину повернувся в кінці грудня. Його бригада була на запорізькому напрямку. Вийшли на позицію. І того ж дня відправили на донецький напрямок. В Удачне Покровського району. На позиції було пряме попадання. Хлопці встигли вискочити. Тоді ми ще з ним говорили через відеозв’язок. Бачила його востаннє. Він мені пообіцяв: «Вийду з позиції — наберу».
З 30 січня минулого року на зв’язок уже не вийшов. 5 лютого подзвонили з військової частини. Поспівчували мені: «На жаль, пропав безвісти».
Григорій Тимошенко на службі
Того дня почувалася погано. Були тривожні думки. Уночі спала погано. Прокинулась від того, що кричала уві сні. Ігор теж прокинувся. Уві сні сильно заболіли ноги. Чекали, що батько подзвонить. Писала йому повідомлення, уже не відповідав. З того часу почалися нескінченні пошуки хоч якоїсь інформації.
— Можливо, у полоні?
— Є інформація. Неофіційна — що вбили. Офіційного висновку розслідування ще не було. Бійці відбили атаку. На них пішла жива сила. Закидали ручними гранатами. Один був тяжко поранений. Мій його прикривав. Зайшли четверо росіян. Через годину стрілянина стихла. Тіло чоловіка не забрали. Дали зрозуміти, що в живих нема, не чекай.
Віра, що колись його побачу, є. Але факти вказують на інше. Скільки вже переглянула каталогів мертвих облич, шукаючи хоч якусь зачіпку.
Щоб отримати компенсацію за зруйнований будинок, треба, щоб суд визнав Гришу загиблим. Так радять адвокати. Це можна робити після трьох років. Але є обставини, коли це можна робити раніше. Бо в нас зона активних бойових дій. Якщо суддя визнає факт загибелі, можу успадкувати майно, якого вже не залишилося.
Пройшла сто кіл пекла. Зверталася до військової частини, слідчих, адвокатів. Усюди футболять. Розумію, що статус «безвісти зниклий» — 90 відсотків загиблий. 10 відсотків ще є надії й віри. Намагалася ходити на роботу. Убивала себе фізичною працею вдома, аби менше думати про те, що сталося.
Деякі зустрічають на вулиці, кажуть: «Там тобі руки і ноги повідривало». Я ж стою перед вами жива. Дехто «козиряє» грошима чоловіка. Кажуть: «Тобі ж кошти виплачують». Люди добрі, які таке говорять і думають, відправте в те пекло своїх чоловіків. Гроші — це сльози матерів, дружин. Кошти я дійсно отримувала. Гривні міняла, відкладала. Думала, можливо, у полоні чи поранений. Потрібна буде реабілітація. На жаль, і гроші згоріли в цьому будинку.
«Дівчата, колеги з роботи, дали мені труси, шкарпетки, одяг»
— Не треба ні копійки. Аби мій чоловік був би вдома. Сьогодні я на вулиці. Що робити, куди стукати, не знаю. 21 день минув, — говоримо 15 травня. — Трохи приходжу до тями. З мозком уже подружилася. До цього заїкалася. Не могла промовити слова, думати. Не все пам’ятаю, але потроху пам’ять відновлюється. Звернулася до психологів. Голова ще й досі болить. Два місяці ще треба приймати ліки. На заспокійливих і знеболювальних живу. Приймаю їх кожні чотири години.
— Міська рада пропонувала тимчасове житло?
— Так. Кімнату в колишньому інтернаті. Їдальня через дорогу. Або дім у Пекурівці. До Городні 15 кілометрів. Але залишитися в селі одній, у чужій хаті… Не дивилася навіть умови. А як на роботу добиратися?
Ходять розмови, що всі фонди мені надають допомогу. Сьогодні тільки «Право на захист» допоміг. 10 тисяч гривень. Знайомі дівчата, колеги з роботи, дали мені труси, шкарпетки, одяг. Діти пропонують до себе, але в кожного свої родини.
Подруга дала ключі від свого будинку. Поки житиму там. Платитиму комунальні. Але після прильоту ще жодного разу сама не ночувала. Ходжу до сусідки. На роботі дали відпустку..
«Якщо права людини порушено, ми реагуємо»
— Порадила б звернутися до благодійних фондів «Право на захист», «Рокада». У них є в штатах юристи, які супроводжують і допомагають, — коментує, з чого краще розпочати, Лариса ШУМНА, представниця уповноваженого ВРУ з прав людини в Чернігівській області. — Ми не надаємо консультацій, ми безпосередньо реагуємо на порушення прав людини. До нас вона може звернутися після того, як уже кудись зверталася. І в будь-якій інстанції їй відмовили. Вона вважає, що її права порушені. До нас звертається зі своєрідним оскарженням. Для цього потрібна письмова заява. Треба довести, що є порушення, щоб ми могли вивчити ситуацію.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- «Їсточки собі зварю і ще комусь»: бабуся з Чернігівщини запрошує до себе переселенців
- Учителька стала символом непокори: як склалася доля колишньої бранки рф
- "Єдина вимога до чоловіка — щоб не пив горілки": жінка із села на Чернігівщини шукає другу половинку
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
