По 11 років дав суд рашистам: 48-річному Дімітрію Маховському з брянщини та 30-річному тувинцю Шивиту Донгаку, які знущалися над 55-річним Миколою Ярошем з села Слобода, Іванівська громада. Вирок заочний. Можливо, винуватців ніколи реально не посадять. Раптом вони вже на тому світі.
Але судове рішення — це документ, котрий колись згодиться, як підтвердження, що цивільна людина постраждала від військового злочину. Може, щось держава заплатить. Жителям Ягідного, котрих місяць тримали у підвалі, вже ж виплатила по сто тисяч гривень.
24 лютого 2022 року Микола, водій шкільного автобуса, з навколишніх сіл возив чоловіків до Чернігова у військкомат. Після поставив автобус біля двору. В той автобус і влізли окупанти, коли п’ятого березня зайшли в село. Порізали колеса, обнишпорили все. У журналі, де записані діти, знайшли ксерокопію списку, кого перевозив. Хтось його забув.
— Там були прізвища, а навпроти них вказано — сержант, рядовий. Якби не ці слова, не підкопалися б. Сказав би, що то учні, — пригадує Микола ЯРОШ. — Той, що слов’янин, тряс переді мною тим папірцем і кричав, що я возив «ополченцев». Повезли до магазину, де отаборилися. Там і почався допит. Росіянин підвів мене до столу, підняв тканину і я побачив труп російського військового. Ще один їхній тяжко поранений доходив на підлозі. Став кричати: «Вот эти 18-летние пацаны погибли по твоей вине». Намагався заперечити, говорив, що возити людей, то моя робота. Та це ще більше його розлютило.
Там стояла лопата, відламав держак і став ним мене лупцювати. Сам б’є, а потім решті дає команду «фас». Вузькоокий був у берцях і носаками цілив по нирках. Потім ще кілька долучилися. Загалом било 5-6 чоловік. Намагався прикриватися руками. В голові паморочилося, не знаю, як не знепритомнів. Лютували страшенно. Заповзав під стіл, мене звідти витягували за комір, за ногу і продовжували бити. Тувинець лупив прикладом автомата по голові. Вже подумки попрощався з життям. Вважав, що скоріше помру не від побоїв, а від больового шоку. Добре, що був у куфайці, а то точно б нирки відбили. Потім той, що починав допитувати, схопив металеву ніжку від стільця (вона схожа на арматуру) і продовжив лупцювати. Грозився, що заб’є до смерті, а якщо буду мовчати, то розправиться з моїми рідними.
Я мовчав, тоді він приніс три півлітрові пляшки уайт-спіриту (товар був у магазині). Ллє розчинник на мене. Шкіра полопалася від побиття, щемить, пече, а він підносить запальничку. Старіший серед них, який за усім цим спостерігав, сказав: «Что ты делаешь? Убери».
І мене вивели на вулицю. Після цього росіянин дав команду: «К стенке его». Поставили на коліна, обличчям до стіни. Наказав стріляти.
Я знову попрощався з життям.
Чую, один каже: «Я в безоружного стрелять не буду». «Так кинь в него гранату».
Завели у сарай біля магазину. Забився у куток. Двері з двох половинок, але є широка щілина. Жду — крізь неї зараз прилетить граната.Ніхто не кидає.
За стінкою сиділи односельці Сергій Карпенко з сином Віталієм. Дочекалися ранку, за мною ніхто не прийшов. Вартового з-під сарайчика забрали, танки, що стояли поруч, повідганяли. А потім з чогось як лупонули. Цегла посипалася. Стіна упала. Вирва величезна утворилася. Диво, що нас не зачепило осколками. Мені тільки трохи розбило ніс і привалило. Зачаїлися під обломками. Один з росіян заліз на розвалини, подивитись. Тіл не побачив, доповів своїм, що «всьо». Ми таки дочекалися, коли вони відійдуть якомога далі, і вибралися. Після того я на вулицю не виходив. За мною не прийшли — певно тому, що у селі військові часто мінялися.
Своїх мучителів Микола Ярош опізнав по фотографіях. До того слідчі встановили, хто вони.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
