Володимиру Василенку зараз 40 років. Родом з Феськівки, що на Менщині. Живе і працює в Харкові. Коли був малим, батько Михайло Миколайович продав два трактори Т-40, аби купити сину музичні інструменти — баяни. Першого «залізного помічника» збув, коли Володимир учився в чернігівському музучилищі. Другого трактора продав, коли син вступив до харківської консерваторії.
«Миша грає на баяні, а я піч топлю і співаю»
— Зараз би Михайлу було б 75. У серпні три роки, як папки нашого немає, — Ольга ВАСИЛЕНКО, дружина, сідає на стілець в кухні і згадує життя з чоловіком. — Останні роки слабенький був, серце.
Наш тато на баяні грати вчився сам, ще в дитинстві. У 70-х роках у Ніжині вчився в училищі культури. Був найкращим учнем. Повернувся в свою рідну Феськівку, став завідуючим клубом. Я в цей час заміж вийшла, з першим чоловіком у Запоріжжі жила. За п’ять років двох доньок, Аллу і Люду, народила. Алла зараз у Бахмачі живе, Люда в Прилуках. Додому повернулася у 1980 році зі своїми дівчатами. Влаштувалася на роботу бухгалтером у конторі. Михайло теж уже розведений був. Мені сказав: «Ти мені дуже подобалася, гарна, молода». Я ж теж артисткою була. Співати любила. Певунія добра, солістка в ансамблі. Миша казав, що запримітив мене, ще коли малою була, у клуб бігала. Зараз уже трохи не така, 70 років, — жартує. — А тоді була нічого. Одружилися через три роки, коли Вовик був у животику. Зранку встанемо, Миша грає на баяні, а я піч топлю, співаю. Вовка, мабуть, у животику все чув. Музикальна дитина народилася.
Батьки Михайло та Ольга Василенки
«Музикант у селі — на весілля і з горілкою»
— Миша грав удома на баяні. А Вова сидів, слухав. Коли було йому три роки, батько поїхав на базар у Чернігів. Зайшов у магазин, тоді називався «Дитячий світ». Мабуть, раніше вже запримітив. Купив маленького баянчика. Уже і не згадаю, скільки коштував. Удома почав на ньому грати. А Вова з таким апетитом дивиться: «Дай, папо». Сів на стільчик і заграв: «Папо, я забув, куди ти натискав».
Миша показав йому, як треба правильно сідати, на які клавіші тиснути. Так Вова і грав на тому баянчику. А потім він зламався.
Батько ж у нас завклубом. Разом з менським духовим оркестром їздили в Чернігів ремонтувати свої інструменти. І баянчик той забрав. Майстер глянув: «Хто на ньому грає?» «Наш музикант», — гордо відказав. Майстер викинув зламаний баянчик у куток зі старими інструментами і дав йому більшого, напівбаянчика. Це був десь другий чи третій Вовин клас. Сів на стільчик, із-за того баяна тільки пів голови стирчить. На ньому він багато років і грав. А потім чоловік почав з осторогою ставитися. Казав: «Музикант у селі — хіба що на весілля і з горілкою». А я навпаки його налаштовувала. Не всі ж музиканти п’яниці. Пастухи теж різні бувають. Один п’яниця, інший зовсім не п’є. А Вова почув слова батька, підійшов до мене: «Мамо, папа не поведе мене в музичну школу, веди ти». Тато був не категоричний, але возити в музичну школу спочатку відмовився.
На перший рік його не прийняли, бо пізно прийшли. Дітей набирали в травні, а ми в серпні об’явилися. Чекали нового навчального року. Тато вдома перед прослуховуванням дав установку: «Не показуй, що ти вже грати вмієш». Потім викладачі «розкусили» сина, — з гумором згадує. — Три роки батько возив його велосипедом із села в Мену. Кілометрів п’ять від дому до школи. На конкурсах перші місця займав. Тоді вже і самого відпускали. Займатися треба було по три години кожного дня. Він і зараз постійно грає, вивчає мелодії. Професія не така, як у мене, бухгалтера. Вивчився раз і рахуєш ті цифри кожного дня, зводиш дебет з кредитом.
Повертався додому з музичної школи, хлопці на шкільному стадіоні стрибають, скачуть, у футбол грають. Кине велик і до них. Трохи м’яча поганяє, а дітвора вже і розходиться по домівках.
— А в звичайній школі як учився?
— Завдяки музичному таланту блат був. Вчителька математики моя однокласниця. Математика слабо сину давалася. А Вовику вчителька або дозволить списати, або підкаже. Уже після контрольної починали розбиратися, — сміється. — «Василенко списав, а ви йому поставили три». Пояснювала: «Василенко — це наш талант. Йому моя математика точно в житті не знадобиться. А ви вчіть!»
Перший трактор продав
— Після клубу чоловіка забрали в кіносєть. У селі кіно крутив. Але до пенсії, до 60 років, допрацювати не встиг. Ця галузь розформувалася. Років п’ять ще на роботі рахувався. Пенсія була звичайна, хоч і стаж заробив великий.
Після дев’ятого класу син вступив у чернігівське музичне училище. Учився грати на народних інструментах. Нахил був саме на баян. На останньому році навчання і пішов у хід наш перший трактор. Аби сину продовжити навчання і вступити в харківську консерваторію, потрібен був професійний баян. Я не дуже в тому розбираюся, але на ньому встановлені додаткові клавіші, які можна перемикати, завдяки цьому додаткові звуки видає. Про ціну не питайте, не згадаю. Але таких грошей у загашнику не було. Викликали нас на збори в училище, сказали: «Учні в нас слабі, але їм батьки купили баяни. І вашому Володі треба». Повернувся додому, подумав. У хазяйстві в нас був трактор Т-40. Купив його в поганому стані, відремонтував. Ним городи обробляв. Вирішив продати і за ці гроші купити баян. Це десь 1999 рік був. Але добре пам’ятаю, що баян цей в Прилуках купували. І ще якісь гроші залишилися. На них батько придбав інший добитий трактор. Зовсім розвалений. Відремонтував його.
Другий трактор
— Другого трактора продав, коли сину електробаян купував. На четвертому курсі Вовиної консерваторії. Їздив син до друзів у Київ. У музичному магазині побачив баян. Приїхав додому: «Папа, там такий баян. Як заграв у магазині». Звучить, як оркестр. Багато клавіш. Видає звуки скрипки, труби. Каже: «Мамо, треба нутром відчувати, як на ньому грати. Вчителі всі професори, в літах». Наш тато каже: «Раз така справа, буду продавати другий трактор. Це ж уже його професія». Ціна за нього, добре пам’ятаю, п’ять тисяч доларів була. Державний екзамен здавав на цьому баяні. Тато робив усе для сина.
— Як городи обробляли без трактора?
— Викручувалися. Трохи грошей залишилося з продажу, ще трохи із заначки дістали, і чоловік знову купив старий поламаний трактор.
— Вова став музикантом? Де працює?
— У Харкові. Після консерваторії дали рекомендацію в аспірантуру. Сказав: «Багато бумажної роботи». А це не його. Грав у циганському ансамблі. Грав з харківськими гуртами. Викладає. І баян той, за п’ять тисяч доларів, з ним. Одружений: жінка Аня, син Мирончик. Буде вже сім років. З невісткою познайомився в Криму, на фестивалі. Їздили туди, ще коли півострів не був в окупації. Аня родом з Харкова, і Вовка мій там вчився. Одними вулицями ходили, а доля звела в Алушті. У 2010 році.
Дружина Анна з Володимиром та сином Мироном
— На весіллях грає?
— Ні. Виконує класичну музику, джаз. Часто запрошують до ресторанів, відвідувачі полюбляють слухати живу музику.
— Жінка Володі як до музики ставиться?
— Співала і грала на віолончелі. Але за спеціальністю архітектор.
— Удома у вас є баян?
— Уже ніякого немає. А, ні, — на секунду задумалася. — Якийсь старий у літній кухні стоїть. Мале, страшне, кремінне, — дає характеристику. — Як папа був живий, частіше до нас їздили. Зараз війна, дуже рідко. Але я часто на Вову дивлюся, — несе з кімнати планшет, вмикає відео на ютуб-каналі. Показує, як Володя грає на своєму баяні за п’ять тисяч доларів. — Оце «Циганська рапсодія». А оце якась повільна, трохи нуднувата, — з легкістю пальцем перегортає відеоролики. — Як тато помер, у 2020 році, сама в домі залишилася. Сумувала цілу зиму. Плакала постійно. Діти скинулися і подарували мені планшет. Оце вже його освоїла. Часто дзвонять мені на нього. Телевізор зовсім уже не дивлюся. Як стає сумно взимку, можу і фільм якийсь подивитися, і новини почитати.
— Чи хоч раз пожалкував, що продав трактора, помічника по господарству?
— Ні. Сина дуже любив. І жалю за тракторами зовсім не було. Коли папі було 60, гостей зібралося, діти з’їхалися. Вова тоді дякував батьку за те, що вивчив його. Хоч і ціною тракторів, — сміється.
— Непричетні до музики скажуть: «За такі гроші купувати баян нераціонально».
— Коли город у свекрухи обробляли, сусід казав: «Оце Миша вже всю душу вклав у Володю».
— Мабуть, усе село тоді говорило?
— Ми не афішували. Знали тільки родичі.
— Ваші доньки не заздрили Володі?
— Наша Люда вчилася в Прилуках у педучилищі, заміж вийшла. Перевчилася на перукаря. Аллочка в менській лікарні працювала, тоді з родиною в Бахмач переїхала. Працює в сільськогосподарському підприємстві. Моїм дівчаткам музика не дана. Папа дівчат також сильно любив. Не сварив їх.
Авторка: Юлія СЕМЕНЕЦЬ, "Вісник Ч", Фото з архіву Ольги Василенко
"Час Чернігівський" писав про майстра із Менщини: Зіграв на 147 весіллях і сплів тисячу корзин: людина-оркестр та майстер з лозоплетіння Валентин Журавель з Стольного.
