Подружжя Громових – новосели в Андріївці. Два місяці тому придбали тут просторий будиночок, тож потроху обживаються та хазяйнують на новому місці. І зовсім на життя не нарікають, й на проблеми не скаржаться, а навпаки: їм тут подобається.
У хаті біля грубки, яку щойно розтопила, клопоталася 35-річна Світлана. – Дмитро он у літній кухні. Смажить деруни, – відповідає привітна жінка на запитання чи вдома господар. – Він любить готувати. І виходять у чоловіка смачні страви.
Поки розпалювалося в грубі, зі Світланою завели розмову.
Родина мешкала у добротному приватному будинку з Дмитровою мамою у невеличкому селі Новотроїцької територіальної громади Генічеського району, що на Херсонщині. Як побралися, Світлана залишила свою хату і перебралася до свекрухи.
Громови обробляли власну землю. Весною та влітку продавали вирощені домашні овочі та зелень. Восени і взимку їздили на заробітки у Київ: Світлана працювала продавчинею, Дмитро – таксистом.
Так було протягом чотирьох років до початку повномасштабки.
Знали напевно, що буде війна
...У хату зайшов 38-річний Дмитро, пропахчений смаженими дерунами. Як дізнався, що ми із «Трудової слави» – пожвавішав:
– У нас вдома теж було місцеве новотроїцьке видання «Трудова слава». Коли прийшли окупанти – газету перестали друкувати. І редактора Валерія Горобця та його дружину я добре знав – хороші люди... Наразі що з ними – не знаю.
Слово за словом швидко розговорилися із господарем. Він розповів, що відчував: у країні буде війна. Бо за рік до вторгнення бачив на кордоні зі сторони анексованого росією українського Криму накопичення ворожої техніки.
– Ми жили недалеко від півострова, на кримському перешийку. До Азовського та Чорного морів – 60 кілометрів. Часто їздили автівкою у справах чи торгувати овочами, тому все було видно, що там відбувається. У Крим теж возив овочі продавати. Бачив, як російські військові готувалися до війни. Тому розумів, що вона рано чи пізно буде, – розповідає Громов. – Там, на кордоні, постійно проходили навчання й українських військових.
Тож повномасштабна війна не була для родини несподіванкою. А Громових вона застала у Києві саме тоді, як мали вже повертатися додому.
Коли у будинку, який був поряд із бронетанковим ремонтним заводом, почало все трястися, а за вікном постійно гриміло, одразу прийняли рішення виїхати: спочатку трохи пожили у друзів неподалік Білої Церкви, а потім поїхали до Дмитрових родичів на Закарпаття. Там перечекали, доки у країні більш-менш налагодиться ситуація, і вже через три місяці знову повернулися у столицю.
– Вже й мови не було їхати на малу батьківщину: небезпечно. Там і досі прильоти. Родичі розповідають, – каже Світлана. – Але люди бояться покидати свої домівки, бо їхати нікуди.
Шукали спокою і тиші
Громови вирішили шукати прихисток на мирній території України, бо розуміли, що на Херсонщину вже не повернуться. Протягом року вони передивлялися оголошення в інтернеті з продажу будинків у сільській місцевості у різних областях України. Моніторили ціни, щоб був бюджетний варіант. Хату собі шукали будь-де, аби тільки там, де спокійно. А ще з городом і щоб поряд був ліс. Жити у місті не хотіли.
Коли натрапили на помешкання в Андріївці, не зволікали з її купівлею. Оселя одразу сподобалася й ціна влаштувала. Переїхали у село два місяці тому.
– Село припало до душі, – уточнює Світлана Олександрівна. – Навіть самі не очікували, що тут дуже гарно.
Будинок, який купили за власні заощадження, хороший, з двома кімнатами. Є груба, піч, вода, літня кухня, погріб, город. А ще ліс недалеко. Саме про таку місцевість мріяв Дмитро.
– У нас там степ, а тут – ліс. Не передати словами, яка Чернігівщина красива! – говорить Дмитро.
Наразі Громови облаштовуються на новому місці та швидко зав’язали дружні стосунки з андріївцями.
Переселенцям люди допомогли із продуктами. Картопля, дрова – залишилися від попередніх господарів. Але Громови не мають на меті просити у когось допомоги – хочуть все досягти самі, власними силами та працею.
– Зараз вода на городі стоїть. Ось після Великодня, як тільки земля підсохне, посадимо картоплю та інші овочі. Вже побудував невелику теплицю, де посходили помідори, перець, капуста, дині... Хочу повернутися до своєї улюбленої справи. А урожай плануємо продавати, – з оптимізмом каже Дмитро.
Уточнює, що, як і до повномасштабної війни, вирощуватиме екологічно-чисті продукти.
– У мене алергія на всю хімію.Тому овочі вирощуватиму без неї. Навіть картоплю не оброблятиму від жуків – збиратиму їх з відром та віником, – акцентує переселенець. – А земля тут родюча: бери і працюй.
А ще Дмитро зі Світланою радіють, що вони живуть у безпечному місці. У Київ поки на заробітки не їздять – вдома роботи повно.
Світлана мріє повернутися на Херсонщину, Дмитро – ні
Дмитро проводить невелику екскурсію по подвір’ю, заходимо й до літньої кухні, яку чоловік привів до ладу.
А потім Дмитро притуляє до себе свою дружину, обіймає:
– У Свєти проблеми зі здоров’ям. У неї діабет, погано бачить. Потрібно інсулін колоти...Ще операцію на оці робити. Але вона в мене трохи вперта – не хоче. Та і все впирається в гроші, яких у нас немає.
Світлана та Дмитро Громови
Громови мріють дочекатися Перемоги України і обійняти родичів, які залишилися жити на Херсонщині.
– Моя мама зараз в окупації. Це неподалік Генічеська. Спілкуємося з нею через інтернет. Про війну – ні слова, бо розмови вони (окупанти, – авт.) прослуховують. Головне, що з нею все добре, – каже переселенка, яка не бачила свою неньку вже два з половиною року.
Любов Опанасівна наразі зосталася одна – у березні цього року поховала чоловіка. Світлана навіть не змогла поїхати на похорон, бо це тепер тимчасово окупована рашистами територія.
– Тато дуже хворів, – додає співрозмовниця. – Як там почали панувати росіяни – в аптеки постачали російські медикаменти. Вони батькові не підходили: то тиск скакав, то інсулін не такий...
– Рідна сестра Марина живе у росії, там моя мама і померла: їй було 62 роки, – історію близьких людей розповідає Дмитро. І наголошує, що з сестрою взагалі не спілкується, – а там, де ми жили з мамою на Херсонщині, нині ніхто не мешкає. Хата поросла бур’янами.
В мене була й спецтехніка, якою обробляв землю – родичі порозтягували.
Але найбільше переживаємо, щоб будинок не привласнили окупанти. У нього ми вкладали свою працю і не хочемо, щоб він дістався ворогам.
Також подружжя переймається і долею хати, в якій мешкала Світлана. Зараз вона теж стоїть порожня.
– У нашому селі багато домівок привласнили рашисти, бо їхні господарі виїхали за кордон, – додає переселенка.
А ще жінка зізнається, що хотіла б повернутися додому, бо там її мала батьківщина. Проте Дмитро говорить: вони мешкатимуть в Андріївці, і «туди» більше не повернуться.
Джерело: "Трудова слава", авторка Світлана ЧЕРЕП
"Час Чернігівський" писав про таке:
