Оборона Чернігова – це безстрашність мобілізованого, мужність воїна територіальної оборони, підтримка місцевого населення. А ще це професійність кадрових військових та власне командування Сил оборони. Віталій – один з офіцерів управління оперативного командування «Північ», який разом із побратимами виконували такі ж бойові задачі та робили свій внесок у відбиття російських окупантів.
Віталій змалку проживав у військовому містечку, тож не дивно, що подальше життя і кар’єра пов’язалися із захистом Батьківщини. Початок повномасштабного вторгнення росії в Україну зустрів як звичайний військовий – з тривоги, отримання зброї, спорядження, бойових задач.
"Ми були завчасно підготовлені. Отримали у підпорядкування найбільш підготовлених військових. за командою висунулися на позиції, провели розвідку… Нашим завданням було не допустити прориву ворожих танкових колон до Чернігова", - розповідає офіцер.
Перші дні, за словами військового, були найважчими, бо потрібно було витримати і дочекатися, поки підтягнуться основні сили, мобілізуються люди.
"Дні здавалися монотонними: не було різниці, чи то день, чи то ніч. Спати спочатку не хотілося, бо організм був заряджений. Підпорядкований колектив був злагоджений, і всі діяли професійно. При цьому ніхто не жалівся, що незручно спалося чи несмачно їлося, - згадує Віталій. – Хтось був більш підготовлений і тримався краще морально, хтось менше, але всі трималися купи і готові були виконувати поставлені завдання. Ворог же часто змінював тактику, вдавався до хитрощів. Однак ми діяли на крок попереду і знищували його раз і назавжди".
Офіцер, як і його колеги, відповідали також за злагодженість у підрозділах та між ними. Каже, сумніву у тому, що Чернігів вистоїть, не було. Та й вибору також: за Черніговом був Київ.
"Ми як офіцери розуміємо, що на нас рівняються, до нас прислухаються, і ми несемо повну відповідальність за поставлені нами задачі", – зауважив Віталій та запевнив, що так звана робота над помилками була зроблена, проведений аналіз, і наразі Чернігів захищений, а особовий склад підпорядкованих підрозділів готовий до будь-яких сценаріїв із боку ворога.
Віталій не міг не згадати допомогу місцевого населення.
"Вони теж не сиділи, склавши руки. Приносили чай, теплі речі, лопати, хтось допомагав копати, – розповідає військовий. – Сумно було дивитися на маленьких дітей. Це було десь тижні через два, як зараз пам’ятаю, ми з хлопцями заїхали в магазин, накупляли солодощів. І коли бачили дітей, роздавали їм, і у них в очах з’являлася хоч тимчасова, маленька, але радість. Наші діти дуже рано подорослішали. На жаль…"
Читати також: Батько загиблого танкіста розповів про його останній бій на Масанах
Джерело: ОК "Північ"
