Готуючи історичні нариси про міста української Стародубщини, окуповані росією більше сторіччя тому, ми звернули увагу на те, що коріння деяких з цих міст тягнеться від поселень втікачів-старообрядців. Присутність немалої кількості етнічних росіян-старообрядців на території краю значно змінила його обличчя і призвела до подальшої русифікації. Старообрядницьким було місто Клинці, про яке ми розповідали у одній із попередніх публікацій. Від старообрядницької слободи Зибки тягнеться історія ще одного міста Стародубщини – Новозибкова, про яке ми і розповімо сьогодні читачам.
Старообрядці на українських козацьких землях
В порівнянні з іншими містами Стародубщини, багато з яких існували ще до монгольської навали або виникли незадовго після неї, Новозибків не може похвалитися такою багатовіковою історією. Перша згадка про слободу Зибку міститься в універсалі стародубського козацького полковника Михайла Миклашевського від 12 вересня 1701 року. Саме там на території Топальської козацької сотні Стародубського полку з дозволу полковника Миклашевського поселилися старообрядці-вихідці з центральних російських земель, які зазнавали переслідувань внаслідок невизнання церковної реформи московського патріарха Никона.
По сусідству із Зибкою існували власне українські села Людкове та Тростань, які належали родині чернігівської козацької старшини Зенченків. Останні села, на відміну від Зибки, мали давню історію, їх існування дослідниками виводиться ще з домонгольських часів.
Основними видами занять жителів старообрядницького посаду Зибки стали виробництво канатів, олії, мила, обробка шкір тварин, ремісництво, виготовлення ювелірних виробів та торгівля.
Зрозуміло, що під час подій Північної війни 1700-1721 років та створення союзу гетьмана Івана Мазепи із шведським королем Карлом XII з метою визволення України з-під ярма російського царя, етнічні росіяни-старообрядці Зибки та інших посадів виступили на стороні царських військ. У 1708-1709 роках вони вчинили запеклий супротив загонам шведів, що проходили через територію Стародубського полку. За це жителі Зибки та Клинців отримали від Петра I різноманітні привілеї.
Повітовий центр Чернігівської губернії
Протягом XVIII століття посад Зибка поступово зростав і зміцнювався, користуючись економічними привілеями від уряду. На українських землях імператрицею Катериною IIскасовується полковий устрій, припиняє своє існування козацький Стародубський полк.
У 1781 році Зибка входить до складу Новомістського повіту Новгород-Сіверського намісництва, а на самому початку XIX століття – новоствореної Чернігівської губернії. У складі Чернігівщини статус Зибки через кілька років підвищується, і у 1808-1809 роках вона стає центром повіту Чернігівської губернії, отримує назву Новозибків та статус міста.
Під час Наполеонівських війн жителі Новозибкова і навколишніх поселень повторили дії сторічної давнини – цього разу виступили проти армії Наполеона Бонапарта, яка у 1812 році рушила на Москву. На базі міста було сформовано повітовий загін Чернігівського ополчення чисельністю у 2000 осіб, який брав участь у боях з армією Наполеона на території Російської імперії та подальшому європейському поході після відступу французьких військ.
1918 рік
Промисловий центр XIX століття
Після отримання статусу повітового міста економічний розвиток Новозибкова прискорився. Навколо нього виник ряд поселень, які теж поступово зростають і розвиваються.
Основний акцент у промисловому розвитку міста робився на сірникову промисловість. У 1864 році у Новозибкові створено першу сірникову фабрику, надалі число таких підприємств зростає все більше, причому вони створюються не тільки у самому місті, а і у навколишніх поселеннях. Загальний прибуток сірникових підприємств складав 740 тисяч рублів, а масштаби виробництва досягли приблизно 250-300 мільйонів коробок сірників на рік, що дозволило Новозибкову на початку XX століття стати найбільшим виробником сірників у тодішній Російській імперії. У 1908 році у місті було створене «Російське товариство сірникової торгівлі», яке мало майже повну монополію на виробництво сірників на території імперії. Число підприємств, і не лише сірникових, у місті продовжувало збільшуватися і в подальшому.
На фоні економічного зростання у місті відкриваються навчальні заклади, перший із них – повітове училище, створений ще у 1822 році. Завдяки зусиллям ліберальної інтелігенції та приватних осіб у Новозибкові також виникають реальне училище (1875 рік), жіноча гімназія (1880 рік), сільськогосподарське технічне училище (1900 рік). Серед закладів культури найвагомішим була земська публічна бібліотека, яку засновано у 1879 році.
Звичайно, що економічний розвиток був неможливим без належної транспортної інфраструктури і зв’язку, тому у 1876 році у Новозибкові створено телеграфну лінію, яка зв’язала його із Клинцями. А у 1887 році у місті збудовано залізничну станцію і Новозибків отримав залізничне сполучення із такими містами як Брянськ, Гомель та Новгород-Сіверський.
А що ж до релігійного життя та національного складу тогочасного Новозибкова? Тут автор звернувся до «Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії» 1873 року. Згідно нього у Новозибкові тоді діяли три так звані «єдиновірницькі» храми: Преображенська, Миколаївська та Рождественська церкви. Пояснимо, що «єдиновірцями» називали тих старообрядців, які визнали верховенство офіційної Російської православної церкви, при цьому зберігши богослужбові та обрядові традиції старообрядництва, а також специфічний побутовий уклад життя. Ряд храмів було збудовано вже на межі XIX-XX століть: Михайлівський та Спасо-Преображенський собори, Троїцька, Боніфатіївська, Покровська церкви та храм Різдва Пресвятої Богородиці. Частину з них було знищено або перебудовано під інші потреби у роки радянського атеїстичного режиму.
Кількість населення Новозибкова теж можна простежити по «Історико-статистичному опису Чернігівської єпархії», заодно можна зробити висновок і про його національний склад. Станом на 1873 рік за інформацією тодішньої міської думи у Новозибкові проживали: православні (вочевидь українці) – купці (45 чоловіків та 53 жінок), міщани (259 чоловіків та 202 жінки); єдиновірці (етнічні росіяни) – купці (57 чоловіків та 66 жінок), міщани (75 чоловіків та 96 жінок); старообрядці (етнічні росіяни) – купці (253 чоловіка та 284 жінки), міщани (2572 чоловіки та 2524 жінки). Таким чином, бачимо переважання старообрядницького та близького до нього єдиновірницького елементу у економічному, релігійному та побутовому житті міста. І це не дивно, оскільки Новозибків завжди був одним із найбільших старообрядницьких духовно-адміністративних центрів на території колишніх Російської імперії та СРСР.
Як Новозибків потрапив під російську владу
У 1917 – 1918 роках місто перебувало у складі тодішніх українських держав – Української Народної Республіки (УНР) та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Зокрема, за інформацією історика Ігоря Роздобудька, який займається дослідженням історії Стародубщини, у 1917 році у Новозибкові базувався загін Українського Вільного козацтва у складі 50 козаків, який очолював підстаршина Андросюк.
Але вже на межі 1918 – 1919 років Новозибків, як і вся Стародубщина був захоплений більшовицькими загонами, які наступали з території РРФСР. Тоді ж Новозибківський повіт увійшов до складу Гомельської губернії радянської росії, а з 1926 року – Брянської губернії РРФСР.
За роки радянської влади у місті було засновано ряд промислових підприємств та відкривалися навчальні заклади. До прикладу, у 1930 році створено аграрний педагогічний інститут, який через чотири роки переформатовано у Новозибківський державний педагогічний інститут. Спостерігалося і збільшення кількості населення Новозибкова: у 1968 році воно досягало 30 тисяч жителів, у 1989 році – 45 тисяч. Проте головним і безумовно негативним наслідком радянської епохи було завершення тотальної русифікації і так в основному російського за змістом Новозибкова.
Сучасний стан Новозибкова
Наразі Новозибків є районним центром Брянської області держави-агресорки російської федерації і заодно має статус міста обласного значення. Чисельність міського населення неухильно зменшується, і станом на 2021 рік складала майже 38,7 тисяч осіб. Зараз у Новозибкові діють кілька промислових підприємств, 13 дошкільних закладів, 9 шкіл, 2 ПТУ, 3 технікуми, філія Брянського державного університету, корекційна школа-інтернат.
Значних проблем Новозибкову та однойменному району додала Чорнобильська катастрофа – у 1986 році територія зазнала сильного забруднення радіоактивними речовинами. Зона обов’язкового відселення починається буквально за кілометр на захід від міста, а сам Новозибків та частина району мають статус зони проживання з правом на відселення.
Замість висновку
Таким чином, доходимо висновку, що зараз становище Новозибкова, як і всієї історично української Стародубщини у складі російської федерації є доволі песимістичним та депресивним. Складне економічне становище і пов’язана з ним міграція працездатного населення, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи у вигляді довготривалого радіоактивного забруднення, масової захворюваності та смертності населення не сприяють оптимістичним прогнозам.
Тому необхідна активна робота власне України з населенням даних територій через відновлення історичної пам’яті, роз’яснення безперспективності перебування Стародубщини у складі рф – щоб у подальшому, після перемоги у війні, ставити питання про повернення Україні незаконно відторгнутих у неї територій.
Автор Андрій Подвербний
"Час Чернігівський" писав про таке:
