Говоримо із Іваном Ващенком, заступником голови Чернігівської ОВА, про його шлях від учасника бойових дій до відповідального за ветеранську політику в області. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Вітаю, пане Іване! Давайте почнемо з, якщо так можна сказати, короткої біографічної довідки. Чим ви займалися до того, як прийти на посаду заступника голови обласної військової адміністрації?
- Я думав, це загальний відомий факт. Навіть є моя біографія на офіційному сайті обласної адміністрації, але мені не важко. Відомо, що ми займалися до призначення заступником голови обласної адміністрації. Я очолював Корюківську районну державну адміністрацію, потім (з 24-го лютого 2022-го року) – військову адміністрацію. До того я працював 5 років в Корюківській міській раді в юридичному відділі. Спочатку був провідним спеціалістом, а потім начальником відділу. До того я працював юрисконсультом у другому державному пожежно-рятувальному загоні Управління ДСНС України в Чернігівській області. Але там я почав працювати, потім був мобілізований до лав Сил оборони і після демобілізації повернувся на роботу у 2016 році і в 2017 році вже пішов працювати в міську раду.
- Як, власне, стали заступником? Як вас обирали і як ви погоджувалися на це?
- Знаєте, як каже класичний фільм «Хрещенний батько», мені зробили пропозицію, від якої неможливо відмовитись. Можливо, це десь сказано для драматизму, але дійсно від таких пропозицій відмовлятися, в першу чергу, не етично. Тому що такий час, і якщо начальник обласної адміністрації бачить користь у мені, то хто я такий, щоб відмовлятися. Для мене це дійсно велика честь, це визнання, це дуже високий рівень. З районом складно взагалі порівнювати, тому що зовсім інша орбіта. Об 'єктивно.
- Чим займаєтеся на практиці, як заступник?
- Формую державну політику в різних галузях на території області, якщо говорити з визначення. Можу назвати основні мої напрямки. В першу чергу - це ветеранська політика, сім 'я, молодь і спорт, архітектура, містобудування, зараз культура, інформаційна і регіональна політика. Це основні мої напрямки роботи на посаді заступника голови ОДА.
- Ветеранська політика. Розкажіть, будь ласка, детальніше, тому що буквально рік назад на адресу Міністерства у справах ветеранів, наприклад, сипалась величезна кількість критики, і було не все окей з політикою ветеранською. Як зараз справи безпосередньо у вашій сфері діяльності на Чернігівщині?
- Складно ж себе хвалити, чи робити собі якісь зауваження, але я скажу, що після зміну менеджменту Міністерства з питань ветеранської політики, на моє глибоке переконання, ситуація покращилась. Є конкретні проєкти, є конкретні візії, є рух. Наприклад, не просто декларація візій, а є певні рухи. У нас вже побув виконуючий обов'язки міністра Олександр Порхун, Герой України. Ми мали з ним довгу бесіду і наші погляди зійшлися. Зараз на території області ми реалізуємо ряд проєктів. По ходу з поточною роботою. Ми хочемо реалізувати ряд проєктів. Деякі вже на стадії реалізації, деякі ми плануємо. Було напрацьовано великій меморандум співпраці з територіальними громадами з приводу надання послуг для ветеранів в «єдиному вікні», ми його назвали «єВетеран». За допомогою наших волонтерів (Оксана Василенко, дуже дякую) забрендували, щоб це було впізнавано. В першу чергу впізнаваність для того, щоб дисциплінувати як людей, так і надавачів послуг. І друге, це більш медійна складова, щоб люди бачили і розуміли, що є така потреба уваги до цієї категорії в людей. І одразу, коли ми кажемо про ветеранів, ми маємо на увазі ветеранів, членів їх родин, членів родин загиблих. Ми нікого не відкидаємо, ми працюємо зі всіма категоріями. Потім ми працюємо над єдиним центром реабілітації на території області, бо такий наразі відсутній. Послуги реабілітації надаються в різних закладах охорони здоров'я наразі, але було б доцільно і правильно, на моє переконання, щоб це був один потужний об'єкт, в якому ми б надавали максимальну кількість послуг. По проєкту ще передбачається окрема секція для центру ветеранів війни, тобто для психологічної допомоги, юридичної, і так далі, і так далі. Тобто великий комплексний центр реабілітації для ветеранів війни та членів їх родин.
- Ви теж учасник бойових дій, ветеран. Я знаю, що ви не дуже любите, мабуть, слово ветеран, але це фактично. І причому - ще в часи АТО. Можете розказати, як це взагалі було, як ви потрапили на війну?
- Це дуже довга і драматична історія мого потрапляння на війну. Ми кажемо АТО, але фактично це була війна, тому що там стріляли і убивали людей майже щодня. Коли у 2014 році Росія на нас напала, пам'ятаю, я тільки-тільки повернувся зі строкової служби. В липні 2013-го я повернувся, а умовно з листопада, грудень, січень, лютий 2014-го року вже росіяни почали окупацію Криму. Я був одним з перших, хто 1 березня 14 -го року, ми тоді зібралися в ТЦК, я пам 'ятаю тодішній керівник, тоді не ЦК було, а військомат каже: я б ніколи не міг подумати, що ми будемо воювати з росіянами. З турками чи з угорцями - але не з росіянами, як так? Тоді ж почалися ці інформації, які зараз ми називаємо інформаційними операціями, це були вкиди, що 40 гвинтокрилів перетнуло кордон з Чернігівщиною і зараз там буде висаджуватись десант. Ми зібралися, просто проговорили, що нам робити. На той час я був студентом Національної академії внутрішніх справ. І сказали: ти довчися, а потім ми будемо говорити про це. От я довчився, і відразу, умовно, після цього призвався до війська 18 травня 2015 року.
- Ким ви були у війську?
- Спочатку мене розподілили першочергово на посаду кулеметник. Відділення розвідки було не лінійне, у нас було 8 людей, але за штатною посадою начальник відділення був майор. Я підійшов до нині покійного Олександра Михайловича Говарова підполковника, він загинув 18 травня 2022 року під Харковом під час штурмової дій. Я кажу, Олександре Михайловичу, хочу до вас потрапити у відділення. Ну, каже, біжи, там пройди тести психологічні, фізо, якщо ти проходиш - окей. Я пішов, написав, там був мінімальний фізо, якийсь, що я пам'ятаю. Проблем з цим не було, і там проходить пару днів. Я чогось так запам 'ятав, що я біжу в банкомат, мені треба кошти зняти на територію військової частини. І він каже: «ти ж Ващенко?» Я кажу, так. «Будеш у мене в відділенні служити». І тоді так я потрапив у відділення розвідки. 18 травня я призвався, 20 травня потрапив в учебку, а 2-го чи 4 -го липня попали в зону АТО. Ми заїхали.
- Чим займались? Тобто розвідник для цивільної людини – це дуже загальна така штука. Тому чим безпосередньо займались?
- Чим ми тільки не займались? Ну, умовно, добували інформацію про ворога. Ну, якщо дуже -дуже просто.
- А яким чином, як це відбувалось?
- Ну, знаєте, є різні форми отримання інформації. Спостерігання, прослуховування. Прослуховування не в тому плані, що прослуховування технічним засобам. От ми займаємо десь спосторежний пункт, умовно - у посадці, і там спостерігаємо, і слухаємо, і так далі, і так далі, і так далі. Спостерігаємо очима чи не очима, приблизно так. Це дуже спрощено. Я не хочу залазити в дібри, умовно.
- І розкривати таємниці?
- І розкривати таємниці. Нехай буде так. Давайте будемо драматизувати, не будемо розкривати.
- Далі у вас була друга фаза цієї війни, тобто 24 лютого 2022 року. Де вас застало і як це взагалі було для вас?
- Застало вдома, в Корюківці. Я цю історію всім розказую, я її продублюю, бо вона мені дуже подобається. 23 лютого була Рада оборони тут в обласній адміністрації і голови адміністрації були запрошені. Ми говорили про розгортання територіальної оборони, про забезпечення. Ніхто не говорив, що завтра буде війна. Просто звичайна робоча зустріч із певними непублічними нюансами. Я це все добре пам'ятаю, але... Знову - не будемо таємницю розказувати. Це було цікаво, десь з гумором. І все, ми їдемо назад з водієм моїм, з Юрієм Миколайовичем. І він питає мене: а що, завтра війна? Інформаційне поле було насичене тим, що завтра війна. Всі ж про це казали, іноземні спецслужби і багато хто. Я кажу: Юрію Миколайовичу, от буде війна, подзвоните мені, розбудите, і нічого страшного. І п'ята ранку, він мені дзвонить: «Що це гупає?» Я виходжу на балкон, у мене біля ліжка, лоджія, і я розумію, що почалася війна. Перше, що зробив, у мене на сходовій клітині сусіди, і в них тільки-тільки дитинка маленька народилася, і я постукав, кажу, що війна почалася, щось думайте. І далі одягнув форму, зібрав швиденько баул. У мене в кімнаті речі всі військові, ще з 2016 року, вони були не сильно розкидані чомусь. Я просто це все акуратно згріб і пішов на роботу. Ми тоді зустрілися, заступники прибули, міський голова Корюківки прибув. Ми вже говорили про те, що треба заправляти автобуси для ТЦК, щоб людей мобілізувати. Навчальний процес швиденько ми обговорили, що сьогодні в школи не йдемо. Якщо мені не зраджує пам'ять, то до 500 людей ми встигли до окупації Кирюківського району відмобілізувати і поставити до війська. Цифра може бути не точною.
- Під час активних бойових дій на території області чим займалися?
- Я недавно передивлявся свої збережені повідомлення і 27 лютого 2022 року Дмитро Брижинський призначив мене координатором Руху опору на території декількох прикордонних районів Чернігівської області. І я контактував з людьми на окупованих територіях. Ми добували інформацію для Сил оборони, щоб наносити враження. Певна агентурна мережа розгалужена була. Люди не тільки передавали інформацію, але й намагалися навіть знищувати техніку росіян. Цим я займався. Поряд з тими рядовими задачами, що були у Чернігові, це був мікроменеджмент, тому що людей було не так багато.
- Я знаю, вас раніше питали, і взагалі, військових, учасників бойових дій, люблять питати журналісти: як відрізняється війна в 2014-му, в 2015-му і зараз. Я про це питати не буду, тому що відповідей дуже багато, хто хоче, той знайде. Але хочу запитати: на вашу думку, а чи відрізняється ворог? Тобто там були росіяни, тут теж є росіяни. Вони змінились за цей час?
- Я думаю, що так, тому що у нас не було таких випадків, як в Ягідному чи в Бучі. Може вони були, але я чомусь не пригадую про це. Це явно геноцидна війна, вони просто нас знищують. Саме проте, що ми бачимо - це поводження з військовополоненими. Я, мій мозок, мій світогляд не може сприйняти цього, щоб знущатися над людиною в полоні. Все, я взяв людину в полон, вона вже мені не ворог, вона вже мені не опонент, вона позбавлена всього. Ну навіщо знущатися? Ну що це тобі дасть? Це начебто ти отримуєш від цього задоволення. Я вже не кажу про сексуальне насильство, це взагалі, ну, це просто не вкладається в голові. Це можна пояснити тільки тим, що вони просто хочуть знищити нас, вони хочуть показати своє домінування. Я не знаю, це страшно, просто собі уявіть це. Якщо, наприклад, росіяни окуповують, умовно, Чернігів чи Корюківку, це ж не вкладається в голові. Я не знаю, що буде зі мною, що буде з вами, що буде з моїми рідними. Тобто нас або посадять на підвал і будуть там знущатися і гвалтувати, я перепрошую, чи нас просто вб'ють? Як бути з цим? І це екзистенційна просто війна. Тому, звісно, вони, як не люди, ведуть себе відповідно. Ну це страшно. Просто усвідомити те, що переживають люди в полоні і що переживали люди в окупації. Коли ти живеш в своїй країні, ти кажеш, що все, тут немає України, тут росіяни дають тобі гречку якусь. Це страшно, правда.
- Я знаю, що ви займаєтеся, окрім всього іншого, окрім ветеранської політики і так далі, перейменуваннями. І зокрема, ви це говорили кілька разів, виступаєте категорично проти перейменувань типу «Сонячна», «Щаслива», «Привітна» вулиця. Чому?
- Це без перебільшення питання національної ідентичності. Не більше того. Питання національної безпеки. От я чую доводи якісь, типу, що вам зробив Гагарін? Нічого мені не зробив, просто в той час, коли є вулиці Гагаріна, немає вулиці Симоненка, Стуса, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Левка Лук'яненка, нашого славетного земляка. І я можу цей список продовжувати дуже довго. Дуже довго. Ми нічого не маємо проти будь-яких персоналій, які там можуть мати забарвлення якесь нейтральне. Ми просто маємо просувати своє, українське. Ще один теза: потім влада зміниться і доведеться знову міняти. То яка влада зміниться? Тобто ви хочете сказати, що як зміниться влада і будуть перейменовувати вулицю Грушевського? Тобто ви чекаєте якось іншої, неукраїнської влади? Я іншої влади ніж української не чекаю. І повторюсь, це питання взагалі було принциповим. Добре, що це ж не моє було рішення. Це було рішення комісії. І добре, що члени комісії мене підтримали. У нас був у цьому плані консенсус. І дякую, В’ячеслав Анатолійовичу Чаусу, що він підтримав рішення комісії і підписав відповідні розпорядження.
- Зараз процес перейменувань завершений чи є ще робота?
- Завершений. Ну, шо стосується рівня обласної адміністрації, завершений. Але ще є рівні Верховної Ради щодо перейменування населених пунктів. До десяти, певно, на території Чернігівської області є населених пунктів, які також підлягають перейменування.
- Крім діяльності на посту заступника, чим ви ще займаєтеся? Я маю на увазі хобі, захоплення.
- У мене є вільний час о сьомій ранку, тільки вранці. Ввечері вільного часу, як правило, немає. Займатися спортом, я просто ходжу в зал або бігаю. На інше, наприклад, на жаль, часу у мене взагалі немає. Сім 'я у мене рибалок і мисливців. Зараз мисливство в принципі заборонено. Рибальство на удочку, ну - можна. Але мені це чомусь ніколи не було цікаво. Я, наче, не з своєї сім 'ї. Тато у мене заядлий такий, потужний, в гарному сенсі цього слова, мисливець і рибалка. Я наразі не маю часу ні на що, навіть нормально книжку почитати. Пару книжок у мене є на приміті, але не маю часу. Тому що коли ти приходиш там о 20-21-й годині додому, то хочеться спочатку просто полежати, щоб з тебе все це вийшло. Тому що до тебе сюди люди приходять не поділитися своїм щастям, або якимсь своїм успіхом. Як правило, люди приходять з проблемами своїми, з якимись викликами, які перед ними стоять. І я, як людина, яка не відзеркалює, а проймається цією проблемою, у мене, наприклад, бувають дні такі, що дуже складно, коли багато людей, і ти намагаєшся пройнятися проблемою, щоб зрозуміти людину максимально і допомогти. І от у такі дні взагалі складно. Бачите, емпатія моя не дає мені, скажімо так, бути холодним.
- Тоді останнє питання. Більша частина вашого життя зараз проходить на роботі, як ви сказали. Що найбільше на роботі подобається, а що найбільше не подобається?
- Я скажу непопулярні речі для чиновника такого рівня. Мені певно що не подобається, що ця робота невдячна, цього ніхто ніколи не оцінить. Але це ментально для людини важливо, щоб твою роботу хтось оцінював. Це те, що не подобається. Це певно, що така доля української влади, будь-якої, що вона ніколи не буде подобатися людям, що б ти не робив. Чесно, не чесно і так далі. Тому що є сформовані стереотипи, наприклад. Я сподіваюсь, що українське суспільство подорослішає, не подорослішає навіть, а що переродиться або змінить погляди свої на владу. І це дещо зміниться. Те, що подобається: подобається команда. Мені подобається команда, тому що дійсно, я, аналізуючи свої місця роботи, де я працював, я б не зміг би працювати під керівництвом чи в команді з людьми, які не конструктивні або не керується здоровим глуздом, коли ухвалюють рішення. Тут я можу сказати, що мені дуже пощастило зі своїми колегами. Це без долі лестощів, це щиро сказано.
***
Дивіться попередні випуски передачі "НАШІ ЛЮДИ":
- НАШІ ЛЮДИ: військовослужбовець "ВЕЛ" про війну дронів та артилерії
- НАШІ ЛЮДИ: байкер про допомогу військовим, дальні поїздки та зміни у субкультурі
- НАШІ ЛЮДИ: вчитель інформатики Микола Цибулько
