Спілкуємось із Русланою Лукаш, вчителькою початкових класів, про те, як учні та вчителі переживають постійні повітряні тривоги, різницю в «поколіннях» учнів, патріотичне виховання.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Говоримо сьогодні про українізацію і загалом навчання у початковій школі із вчителькою Русланою Лукаш у «Передачі наші люди». Як давно працюєте вчителькою? Чому обрали цю професію?
– Я працюю вчителем початкових класів вже п'ятий рік. Це мій другий набір, набрала в цьому році першачків, перший «І». Чому обрала цю професію? Після 11 класу порадила родина, підтримали всі родичі. І вступила в наш національний університет в Чернігові. Я одразу прийшла працювати після магістратури. Півроку працювала на групі продовженого дня. І далі набрала першачків. Чотири роки з ними пробула. А тепер новенькі, маленькі.
– Як минула половина навчального року?
– Освітній процес триває. Він нестабільний, тривожний. Щоб там не говорили, але більшість, напевно, в очікуванні чогось поганого, страшного: як діти, так і вчителі. Проте ми намагаємося давати якомога якісніші знання, підтримувати дітей психологічно, тому що дуже багато дітей потребують цієї допомоги. І дуже багато дітей займаються і з професійними психологами. Особливо ті діти, які бачили жахи війни, переселенці-діти і так далі.
Перші тижні в школі були тільки перші класи. І за ці тижні ми встигли відтренувати усе. Від того моменту, коли лунає сигнал «Повітряна тривога», ми реально хапаємо наші основні найпотрібніші речі. Швиденько стали по двоє, швиденько пішли своїм маршрутом, зайшли в укриття, сіли. Тобто діти за перші тижні вже все прекрасно знали: швидко, згуртовано, організовано. Такі маленькі, але вже усвідомлюють прекрасно, чому вони туди йдуть, для чого.
– Як вдається працювати в умовах постійних повітряних тривог?
–Важко. Знаєте, коли сигнал повітряної тривоги, то прислухаємося постійно до звуків на вулиці. Якщо три дзвоники, то це значить, ми збираємося, прямуємо в укриття, постійно рахуємо дзвіночки, та і вчителі, і діти.
Ми не продовжуємо урок в укритті. Є діти, які за своїм бажанням виймають зошити, щось там читають, можуть порозгадувати якісь ребуси, кросворди. Але урок далі не проводимо, тому що дуже велика кількість дітей. Освітлення, звичайно, є, інтернет є, дошки є і так далі. Проте дітям це буде дискомфортно, вони і так знервовані. Хоча ми намагаємося їх заспокоїти, але певна тривога всередині є. І я думаю, якісного освітнього процесу в укритті, коли так багато дітей поряд, не буде.
– Чи є зміни в освітній програмі?
–Ні, освітня програма не мінялася. Ми працюємо за окремим науково-педагогічним проєктом. Але так само і програма «НУШ» (Нова українська школа – ред.) теж не змінювалася.
Вчителі керуються академічною свободою своєю, тобто ми можемо ущільнювати матеріал, у зв'язку з повітряними тривогами. Обираємо якісь теми, яким треба приділити більше часу, щось змінюємо регулярно. Програма сама по собі не змінена, але вчителі варіюють матеріал.
– Учні справляються з програмою?
– Як не дивно, прямо на високому рівні справляються. Напевно, тому що і мій попередній набір, і цей набір, вони ж не бачили як такого нормального життя. Вони вже жили в ковідні часи, в часи карантину, в часи повномасштабного вторгнення, а це навчання з елементами дистанційних технологій і так далі. Тобто вони в цьому живуть, для них це є нормально. Для нас це не нормально, тому що ми бачили, як це було раніше.
– Різні «покоління» учнів відрізняються?
– Я можу порівняти лише попередній набір і цей, і, знаєте, різниця дуже помітна. В цьому наборі діти дуже часто плачуть, дуже часто. І за якоїсь дрібниці, яка здавалася такою, на яку і не варто звертати увагу. Тобто вони знервованіші, вони тривожніші, вони часто засмучені.
Тобто постійно протягом року потрібно зупинятися і по-новому дітей налаштовувати, концентрувати, тому що вони літають думками десь далеко. І ми прекрасно розуміємо, напевно, головну причину цього – в країні війна. І так само помітила, що якщо раніше першокласникам треба було дві фізкультхвилинки на уроці для того, щоб вони налаштовувалися, постійно були енергійні, то зараз мінімум три.
Тобто діти, відволікаються, поринули кудись з думками. І ми їх постійно приводимо в почуття.
– Чи правда, що учні негативно реагують на згадки росії в підручниках?
– Так, це правда. В нашому проєкті дуже багато вже з першого класу географії. Ми вчили материки і океани, країни-сусідки. І так сталося, що наша країна-сусідка – агресор, росія. І діти із перших днів, як тільки у нас з'явилися контурні карти, робота із політичною картою, вони без ніяких попереджень, без моїх слів, вони закреслюють цю країну. Хтось перекреслює агресивно. Звичайно, я про це повідомляю психологів. Але це є нормально. Нормальна реакція.
– Щось хотілося би змінити у навчанні?
– Мені б хотілося побільше часу приділяти різним терапіям. Тобто, казкова терапія, пісочна терапія і так далі, тобто розвантаження. Аби на уроках були якісь такі хвилинки, коли всі діти могли б брати участь у розвантаженні, у релаксації.
Казкотерапія – це терапія казкою. Коли вчитель дітям розповідає або читає певний фрагмент якоїсь казочки. Про те, що завжди добрі люди перемагають злих і так далі. І діти про це чують, і все більше і більше вірять, і звичайно, налаштовують себе самі на краще.
– Чи є патріотичне виховання у молодших класах?
– Круте питання про патріотичне виховання. У нас у школі воно на високому рівні. Буквально минулий тиждень: :у нас була ярмарка, діти самі або з батьками, якісь поробочки вдома виготовляли, якісь іграшки, картини і так далі. І продавали на ярмарці. А кошти, які отримали, передавали військовим на їхні потреби.
Потім ми так само на минулому тижні робили прянички, їх прикрашали, першокласники, вже писали якісь маленькі листівочки і передавали теж нашим захисникам.
Ще тиждень тому школа збирала різні продукти, одяг на потреби Збройних Сил України. І в мене одна дівчинка прийшла, їй мама несе пакетики з мишоловками. І дівчинка підбігає до мами, каже, можна я передам? Я хочу передати. Тобто у дітей настільки оцей патріотизм розвинений, вони настільки хочуть бути долученими, настільки хочуть допомагати, підтримувати, вони настільки вдячні тим, хто їх захищає і береже їхній спокій, що це просто не передати словами. І за цим так приємно спостерігати, просто вау!
– Як справи з українізацією в школі?
– Здавалося б, у нас раніше було російськомовне місто, але зараз намагаємося спілкуватися якомога частіше українською. Особисто я спілкуюся лише українською і завжди спілкувалася лише українською. І дуже підтримую в дітях їхнє бажання спілкуватися нашою рідною мовою, тому що вона одна з наймелодійніших, наймилозвучніших мов світу.
Діти це знають, вони хочуть. Навіть якщо лунає якесь слово іншою мовою, я делікатно, ввічливо виправляю їх. А на наступний раз у дітей вже лунає наша українська мова.
Тобто, я говорю українською, і вони дуже стараються говорити зі мною теж цією мовою. Тому що ви, напевно, помічали, якщо з вами починають говорити українською, ви якось автоматично, підсвідомо, переходите на українську. Так само і в дітей. З цим проблеми не було з самого вересня. Вони дуже стараються, вони молодці. Вони знають чому спілкуватися саме цією мовою, а не мовою агресора.
* * *
