У селі Ловинь, що на Ріпкинщині, колгоспу не було! І без нього село не лише вижило, а й вижило непогано. Хоч самі ловинці себе заможними не вважають. Та варто лише подивитися на їхні оселі — будинки переважно добротні, непогано збереглися, чи не кожен прикрашений різьбленими візерунками. Дахи під залізом або черепицею. Кругом болота. А Ловинь — у лісах.
Артіль «Більшовик» і підсобне господарство
— Замість колгоспу була промартіль, ще до війни. Потім підсобне господарство від радіозаводу. Комплекс. Вони й дорогу нам проклали. Отам сараї побудували, розробляли поля. Як їхати до Замглаю, з правого боку, корови стояли, дійні апарати були, — виходить з хати на милицях 79-річна Валентина КИРИЧЕНКО. Зламала ногу. До пенсії Валентина працювала завмагом і продавцем у селі.
— Наче був спочатку колгосп, — невпевнено згадує 84-річна Марія РУЧКО. — Люди туди не йшли, їх за це висилали в магадан. Там ото, на тій вулиці, жито було, — киває вбік. — І в баби моєї на городі жито. Сусід побачив, що баба колоски рве, заявив у сільраду. Бабу заслали за ті колоски і, мабуть, за те, що торгувала. Ніхто не знає куди, не шукали. Так вона і пропала. А дід помер. Нас було четверо дітей. Мати вмерла, коли мені було півтора року. А батька на війні вбили. Тітка нас ростила. Померла вона два роки тому, 98-річною.
Пам’ятаю артіль «Більшовик». Засівали поля. Попід могилками отам кавуни росли, я ще малая була, — усміхається спогадам Марія Володимирівна. — Сіяли попід селом овес, пшеницю, ячмінь. Де зараз ліс, було поле. Я пошту носила з Олешні. Тепер сосни такі поросли, що ого!
— «Більшовик» — то колгосп і був, — вважає 64-річний Ігор РЕКУН, пенсіонер, колишній директор ловинської школи. Зараз школи в селі немає, діти навчаються в Замглаї. — Оцей увесь ліс, що навколо, — були поля. Але недовго. Тут кругом піски. Усе засадили деревами у 50-х роках. Мати розказувала, що їх ганяли садити, вручну тоді все робилося.
— Паї потім лісом роздавали?
— Нічого нікому. Коли всім паї давали, і наші згадали. Але ліс же — державна власність.
— Ні зажиточних людей, ні колгоспу в нас ніколи не було, — виходить з добротного дерев’яного будинку-зрубу 78-річна Лідія ЗДОР. Чоловік Віталій помер минулого року, живе сама. Син поряд, в Олександрівці. Лідія Володимирівна 50 років працювала вчителькою математики, Віталій грав на баяні. Працював у клубі, у школі і на залізниці.
Цеглу і черепицю перевозили волами
— Цегляний завод у Ловині був. Трохи бичків тримали, ними глину возили. Цеглу і червону черепицю робили. Волами перевозили із заводу на склади, у сараї, — вказує рукою місце колишніх складів Валентина Кириченко. — Мій перший чоловік Микола Кириченко працював на кирпичному заводі в Ловині. І кіномеханіком був. А взагалі він геолог, бурильник. Родом з Полтавщини. Бурили тут у нас, на вулиці Широкій, тоді звалась Петриківка. Шукали нафту, газ. Ближче до кирпичного вишка стояла. Видно, не знайшли нічого, закрили пошуки і виїхали, бурову перевезли. А Микола залишився, бо ми вже почали будуватися. Світло в селі з’явилось тільки в 69-70-х роках, завдяки цегляному заводу. У них стояв дизель, електрику ганяли до 12-ї ночі. Потім до ранку не було.
— Скляний завод, кирпичний завод ще до війни (Першої світової) працювали, — мружить очі на сонці Марія Ручко.
Залізо пряме і кручене
— Залізо на даху звідки?
— Не прийнято було розпитувати, — знизує плечима Валентина Кириченко. — Уночі завезли машиною, постукали у вікно. А тут кожен знає, хто будується, кому треба. Заліза тоді взагалі не можна було купити, його не продавали. Хіба тонке чорне десь виписували. А ті привозили товсте. Різне. Ми наше купили як нержавійку, а воно простим виявилося.
У Марії Ручко дах під залізом також.
— Купляли у 70-х роках. У нас на хаті залізо з труб і в сусіда таке. Машиною нам привезли ті труби, мо’, познімали десь. Тоді ми їх розпростували. У моєї тітки залізо пряме було, ширше за наше і таке, що красити одразу треба. А в нас так довго було, потім почали красити, а тепер знову облізло. І покрасити нікому. Чоловік Володимир помер уже. Працював пожежником у Ріпках, у Замглаї трактористом, на кирпичному заводі робочим.
— Залізо хлопці возили, але не наші, — підкреслює Надія Рекун. — Ось і ми так дах крили. Дешевше шиферу було. Кажуть, з білорусі, беушне. Різні види. Везли в рулонах. Звідкись знімали і скручували. У селі майстер був, у нього приспособи для вирівнювання. Приходив, випростував на верстаті. А то й бочки цинкові привозили, їх розбивати доводилось. Ті листи вузенькі.
— У 60-х роках залізо возили з білорусі: з гомеля, з новобєліци, — пам’ятає Ігор Васильович. — Машину наймали кілька чоловік з села та їхали. Потім ще товари з гомеля возили, перепродували.
У кого хата найгарніша?
У найгарнішому будинку живе 80-річна Надія РЕКУН. Яскраво-блакитні ставні з білими візерунками з дерева. Так само мереживно оздоблений піддашок над вхідними дверима, самі двері, край даху. У візерунках навіть вставлені вирізьблені обличчя.
— Чоловік ваш такий гарний будинок зробив?
— Свекор Василь Федосович був майстром по дереву. Сину хату будував. Самоучка, у нього верстати були. Інвалід, глухий. І отаке видєлував. Майстрував переважно для себе. Ну там, знайомі просили, — кому двері різьблені робив, кому рами. А сину не перейшло вміння. Чоловік у Чернігові в пожежній працював, потім на цегляному заводі, згодом — у підсобному господарстві «Вірське» від радіозаводу.
Глечики возили аж під Київ
— Без колгоспу люди не бідували, — сідає на лавку перед своїм красивим будинком Надія Рекун. — Городи садили, коней заводили. Горшки їздили міняти на зерно. Коли і сало привозили.
— У нас же глини тут страх скільки, — сплескує руками Марія Ручко. — І тепер за селом глинище є, усе в ямках. Люди колись на горшки копали.
— На нашій вулиці з 37 хат 19 гончарів було, — порахував Ігор Рекун. — У кожного свій горн для випалювання. Коней у селі, може, сотня. Готові горшки на воза вантажили і везли: у Тупичів, Седнів, Блистову. Навіть під Київ. Глечики, горшки, кришки, миски. Як поїдуть, то тижнів два-три вдома немає. Попродають, з грошима додому вертаються. Глина тут дуже хороша, краща ніж в Олешні. Горшки міцні виходять при обжигу. Нам у хазяйстві ще досі служать ті, що батько, Василь Пантелійович, зробив.
У лісах шукали не тільки лисички
Тим часом з лісу повертаються збирачі лисичок з кошиками і пакетами. На лавці під своїм двором вітають грибників, питають про «улов» 81-річна Надія КОНОН та 65-річна Валентина ЗАДНОВА.
— Колись наші масово самогонку в лісах гнали. Сараї там цілі будували. Сиділи там, охороняли, — пригадують жінки. — А ще крадені речі з поїздів ховали, чемодани цілі скидали. Поїзд же тут на ленінград проходив, залізниця поряд. Але то заїжджі жуліки були.
— У 60-70-х роках, коли міліція за самогонку дуже ганяла, мужики ставили в лісі шалаші біля річки Синець, — у курсі Ігор Рекун. — Апарати були стаціонарні, такі агрегати на цілу машину. Металеві бочки по шість-вісім відер. Знизу вогонь палили. Нагрівали, кипіло, по трубках переходило. Сухопарники, охолоджувач. Охолоджували водою з річки. І у великі бутилі капало. Ті апарати тільки на зиму забирали. Тих, хто гнав, ловили, штрафували. Як знайдуть, розіб’ють апарат сокирами. А люди роблять новий, знову ставлять.
— Кажуть, село у вас було хуліганське...
— Ну, може. Темперамент такий. У 20-х роках минулого сторіччя був такий отаман Іван Галака з Пилипчі, ховався в болотах. Займався розбоєм. З ним банда була чоловік 30 чи 40. Спиртзавод тупичівський тримали. Галака скляний завод у Ловині розбив.
— Навіщо?
— Вулиця за річкою, Зарічна, раніше Жидовня називалася. А євреї підприємливі. Лісопилка їхня в селі стояла, скляний завод (гута). Галака їх ганяв. А чекісти його ніяк спіймати не могли. Врешті один втерся в довіру і вбив тут же, у болотах. (Галаку називають борцем з комуністами. Ми приводимо і версію колишнього директора. — Авт.).
— Лісу люди крали багато?
— Ну… як, — розгубився Ігор Васильович. — Люди опалюються. Газу в Ловині немає. Планували, але не довели. А село велике. У 1983-84-х близько півтори тисячі жителів було. Хто виписує, а хто… Небагато.
Як бочки — то дубові
— Наша еліта — лісники. І зараз трішки краще живуть, — зітхає Лідія Здор. — І ті, у кого пилорами. А інші збирають і здають ягоди, лисички. Я ні. А син, пенсіонер, працював на митниці, тепер теж збирає.
— Корів сусіди тримають, молоковоз до нас заїжджає, щоб забирати, — киває через паркан на людей, що чекають, Марія Ручко. — Я корову давно продала, кури тільки. Молоко в селі купити — 40 гривень трилітрова банка.
Авторка: Олена ГОБАНОВА. Фото автора
"Час Чернігівський" писав про громади у прикордонні Чернігівщини:
