Двоє рідних і восьмеро прийомних дітей — таке багатство в 54-річної Ольги ШЕСТАК з села Деснянське Понорницької громади. Ольга та її чоловік, 54-річний Дмитро Лапицький, — батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу.
Трьох прийомних дітей уже випустили в самостійне життя.
— Я з міста Семенівка. Десять років прожила в першому шлюбі. Народила двох синів. Денису нині 32, Ігорю 29. Обидва зараз у війську. Коли вони закінчували школу, з’явилося бажання взяти дівчинку. Нас у матері — чотири дочки. А внуки — усі хлопці, — розповідає передісторію Ольга Вікторівна.
«Мені підібрали Катю і Тараса. Потім Діану»
— Порадилася з синами — підтримали, — продовжує вона. — Проте був якийсь внутрішній страх офіційно заявити, що хочу взяти дитя. Ішов 2012 рік. Працювала техпрацівницею в семенівській школі №3. Якраз туди прийшла співробітниця Служби у справах дітей. Колега розповіла їй про моє бажання. Відтоді все і почалося.
За фото вибрали дівчинку трьох років, Лізу. З думками про неї ми жили пів року, доки я проходила навчання. Якось запропонувала хлопцям: «Їдьмо в ліс, назбираємо суниць». А їхати треба велосипедами кілометрів десять. Ігорьок відставав. А я й кажу: «Уяви, у морозилку ягідки покладемо, а потім Лізці дістанемо». Його наче підмінили, так старався.
Уже був документ на підтвердження, що я кандидат у прийомні батьки. І тут виявилося, що Лізка вже у прийомній сім’ї. Можна було за неї повоювати і забрати. Та для дитини це був би стрес.
Начальниця служби питає: «Як би ви хотіли, щоб дівчинку звали?» Кажу: «Без різниці. Ну, наприклад, Катя».
Мені й підібрали Катрусю. Та виявилося, у неї є братик. Так у нашій родині з’явилися 11-річна Катя і семирічний Тарас.
У притулок на знайомство поїхала з сином Денисом, бо дуже переживала. Першим зайшов Тарасик. Малесенький, налисо стрижений — дитбудинківське дитя. Обняла його і так розридалася. Він, певно, подумав: «Що воно за тітка, реве». А потім вийшла Катя — такий їжачок. Коли ми на курсах описували майбутніх своїх дітей, я малювала кактус. Катя виявилася саме такою, колючою. До неї не можна було торкнутися. Обережно відігрівала їхні серця.
У Тарасика була косоокість. У 2015 році в київській клініці йому зробили операцію на обох очах. Тоді за одне око я заплатила 10 тисяч гривень. Грошима допомогло подружжя семенівських пенсіонерів. Робила в них ремонт. Я самоучка. Колись навчилася, як їздила на заробітки в Москву. Вони знали мою ситуацію. Говорили: «Якщо в тебе є в іншому місці «шабашка», іди туди. У нас потім доробиш». На жаль, нині вони вже покійні.
У Каті теж були проблеми зі здоров’ям. Щорічно лежала в лікарні. Врешті-решт прооперували в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології. Катя вивчилася на фармацевта, працює в аптеці. Тарас закінчив училище на маляра-штукатура. Винаймають житло і працюють у Чернігові. Спілкуємося.
Потім у нашій родині з’явилася Діана. Їй було 15. Зараз живе в Києві, вчиться на еколога.
Другий чоловік, Улянка й Олександр, Тимофій і Вероніка
— У квартирі треба чоловічі руки: кран поміняти, розетку. А в приватному будинку і поготів. І доля розпорядилася так, що у 2020 році я зустріла другого чоловіка. Моя сестра-двійняшка вийшла заміж у Кривий Ріг. А в її чоловіка — земляк. Вдівець. Вирішили нас познайомити. У Дмитра дорослий син (йому зараз 23 роки). Дружина померла, коли хлопчику було два рочки.
Спочатку спілкувалися телефоном. Потім сестра з чоловіком приїхали в Семенівку і Діму з собою привезли. Відразу сказала йому, що в мене двоє своїх дітей і троє прийомних. Відповів, що це його не лякає. Додала, що не збираюся зупинятися. Адже ще стільки знедолених дітей хочуть жити в родині.
Якби Дмитро не підтримав мене у створенні будинку сімейного типу, то, мабуть, ми і не були б разом. Він поїхав на заробітки до Польщі. Продовжили спілкування телефоном. Коли повернувся, у березні 2021 року, одружилися. Хлопці мої тоді ще жартували: «Тату, де ти досі був? Нарешті ми маму передали у справжні чоловічі руки». Це моя людина. Ми розуміємо одне одного з пів слова. Багато чого в домі зроблене його руками. А головне, прихильний до дітей. Тепер і він батько-вихователь.
Говоримо, а чоловік у цей час майструє у дворі. Біля матері в’ється п’ятирічний Тимофій. Розповідає віршик: «Три лисички, три сестрички миють лапки, миють личко. Не виводить тато лис їх немитими у ліс».
— Війна застала нас у Семенівці. 25 лютого мали забирати з ніжинського реабілітаційного центру двох сестричок, Улянку та Сашу. До того з ними спілкувалася онлайн. Уляна зразу спитала: «А можна зразу мам і на ти?» «Звичайно, можна», — відказала. Олександра трішки соромилася, — продовжує Ольга Шестак. Згодом дізналися, що в дівчаток є ще два братики. Один виховується в родині дядька. А найменшенький Тимоша — у Прилуках в будинку дитини.
І тут виникла правова колізія. Тимофія нам не віддавали. Бо йому мало виповнитися 18, доки нам іти на пенсію. А так не виходило. З іншого боку, діти з однієї родини не повинні бути роз’єднані. Довелося відстоювати право діток бути разом.
Поїхали в Прилуки забирати Тимошку. Йому було два роки і дев’ять місяців. Сестри до нього кинулися, обійняли. І ми вже його від себе не відпустили. Потім взяли Вероніку. Їй було три роки.
Перед новим роком додалися Толик, Ярослав, Максим та Оля. І Оленка-прекрасна
— На Семенівщині весь час бахкало, почалися прильоти, — продовжує Ольга Шестак. — Дітям було страшно, плакали. У травні 2023-го ми виїхали з Семенівки. Шкода було залишати дім. Ми там до війни зробили гарний ремонт, добудовували кімнати. Спочатку поїхали в Носівку до сестри. Залишили там дітей, а самі почали шукали великий дім. Адже ще збиралися брати дітей. Так нас занесло в Деснянське.
Спершу орендували будинок, потім ZOA, міжнародна організація з Нідерландів, допомогла його купити. У домі є газ, вода, ванна, вбиральня. Поміняли вікна. Один з сараїв чоловік переробив на лазню. Діти звикли до лазні двічі на тиждень, коли жили в Семенівці. Город у нас невеликий, до десяти соток. Картоплі багато не садимо. Діти люблять полуницю.
Перед новим 2024 роком у нас з’явилися Толик, Ярослав, Максим та Оля. Усі з однієї родини. А торік у листопаді — Оленка-прекрасна.
Вероніку, котра була в нас два роки, удочерила бездітна родина з іншої області.
І тепер у нас восьмеро дітей. Оленці 15 років, Уляні стільки ж, Олі та Олександрі по 14, Максиму 15, Ярославу 12, Толі десять, Тимоші п’ять.
— Борщу варю восьмилітрову каструлю. Пельмені чи вареники можемо гуртом ліпити, а можемо купити. У нас м’ясо, сир, масло не вибувають. Домашні обов’язки розподіляємо. На холодильнику графік чергувань на кухні. Хто і коли миє посуд. Тільки Тимоша в нас ще маленький.
* * *
— Дітям мине 18, і вони підуть від вас. Як готуєте їх до самостійного життя?
— Розповідаю, як треба планувати бюджет. Щоб не було так: отримав гроші, за кілька днів витратив, а далі живи, як хочеш. Вчимо, як робити ремонт, шпаклювати. А хлопці біля батька, де дрилі, стамески. Ярику подобається годувати курей. Ми довіряємо дітям. І кожен старається якнайкраще проявити себе.
Розмовляємо про їхні мрії, вподобання.
— Я, певно, стану майстринею манікюру. Уже закінчила курси в Чернігові. Удома всім роблю, — хвалиться Уляна.
— Люблю робити макіяж матері, дівчатам. Хочу працювати в модельному бізнесі,— ділиться її сестричка, білявка Саша.
— Себе бачу кухарем-кондитером, — додає Олена.
— А я ще визначаюся, — тихенько відповідає Оля.
Ярик хоче стати будівельником, Максим фермером, Толик трактористом, а Тимофійчик поліціянтом.
Про своїх родичів діти згадують неохоче. Для них це болюча тема.
— Сім років прожила у прийомній сім’ї, не склалося. Брат після школи вступив в училище. Його перевели на державне забезпечення. А я опинилася в реабілітаційному центрі в Хмільниці. Звідти мене і взяла мама Оля, — розповідає Лена. — У неї можна багато чому навчитися. Це, напевне, найлучча мама в моєму житті, — горнеться до Ольги Олена.
На руці в Ольги помічаю татуювання — стопа немовляти.
— У Дениса син народився, на честь онука і зробила, — випереджає моє питання Ольга Вікторівна. — Нині нашому Святославчику рік і два місяці.
— Наша мама сучасна, — посміхається Олена. — Але каже, що нам татушки ще рано робити.
У будинку є дівчача і хлопчача кімнати. За речі не сваряться. Найбільші запаси в Тимохи. Хлопчик витягає з шафи пакети з одягом. Більшість речей ще з етикетками. Хвалиться.
Дивишся, і складається враження ідилії. Проте не стримуюся і питаю те, що мені муляє.
— Іноді власні діти так бісять, що роздерла б. Якщо ваші шкодять, не слухаються, що робите? Буває, що промайне в голові: навіщо я тебе взяла?
— Були, звісно, і складні моменти. Та вони є в кожній родині. Мамою мене всі одразу називали. Звикали. Якщо щось не так, сідали і розмовляли, вирішували. Пояснювала: оте погано. Зло ні до чого хорошого не приведе. Лише добре слово допоможе донести те, що ти хочеш. А емоції бувають у всіх. Їх час від часу потрібно випускати без шкоди для інших. У нас неподалік є Кучмина дача. Поряд красива місцина на березі Десни. Усі їздять туди відпочивати. І ми там святкували день народження Святика. Куми приїхали. Я на тому березі стала на коліна, здійняла руки і закричала. Ну от треба було мені викричатися. Кума питає: «Що, тобі полегшало?» Кажу: «От, справді, полегшало».
— Вам, як батькам-вихователям, зараховується стаж, отримуєте від держави зарплату (грошове забезпечення). Часто люди заздрять? Кажуть: «Понабирали дітей, аби гроші отримувати»?
— Якось був такий випадок. Тоді в мене жили тільки Катя з Тарасиком. Діти — це величезна відповідальність, а не просто вдягти, нагодувати. Потрібно виховувати дитину. Дати їй усе найкраще, що можеш. Вкласти в неї все хороше, аби не повторила долю біологічних батьків. Ще стільки знедолених діток мріють про родину. Ідіть. Беріть! Візьміть з інвалідністю, щоб ними позайматися, аби побачили, як це воно. Ми плануємо ще брати.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Дев’ятеро непотрібних батькам діточок живуть у лікарні в Корюківці
- Троє дітей влаштувалися в прийомні родини в Комарівській громаді
- На Чернігівщині бабуся та дідусь ростять внучку-сироту з інвалідністю
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
