Майже 60 років разом: подружжя, яке втратило дім, але не любов

21 ЛЮТОГО 2024, 17:05

1647

Подружжя Василя і Олександри Дубин

Подружжя Василя і Олександри Дубин

Їхня історія чимось нагадує сюжети казок: “Жили собі дід і баба, дід плів кошики, бабця вишивала. Жили-поживали, добра наживали. Та якось пішло на них війною темне військо...  

Але того, що сталося далі, не придумаєш навіть у найчорнішій, найстрашнішій казці.

"Я кричала, плакала, молилась, – згадує баба Шура. – Над нашою хатою снаряди російські – летить, тріщить, а ми сиділи, дивилися, як скло у вікнах тріщить, як дерева у дворі зносить, як сарай упав. Дивом врятувалися" 

Але ця історія – не про горе. Навпаки, вона про те, як це – бути щасливим, попри усі пережиті біди. 

Шлях до щастя – у любові

Бути щасливим  разом уже майже шість десятків років – це про них. Подружжя Василя і Олександри Дубин разом уже 58 років. У рідній Новоселівці їх знають насамперед як талановитих майстрів – бабця Шура (так її називають у селі) вишивала, а дід Василь плів кошики із лози. Коли їх будинок, а разом з ним і все, що наживали не один рік,  було зруйновано, вони найбільше побивалися не за майном, а за сімейними фотографіями і своїми рукотворами…   Кілька уцілілих дерев – єдине, що залишилося від їх обійстя. Минулої весни неподалік їхньої хати окопалися наші війська – і дідусь з бабусею, попри страшні обстріли і небезпеку, щодня знаходили можливість принести свіжої домашньої їжі нашим солдатам.

Василь Дубина і Олександра Дубина

Василь з Олександрою

Рік тому, коли волонтери Goodacity навідували подружжя, неймовірно зворушило прохання дідуся Василя, який попросив лише найнеобхідніші речі для облаштування побуту і… сукню для дружини!

“Бо моя Санечка – найкрасивіша для мене, і такою і має бути”. 

Рік по тому ми – знову в гостях у подружжя. Дід Василь і баба Шура живуть у старенькій батьківській хаті в Кобилянці. Щоб не ятрити душу страшними спогадами, говоримо про їхні рукотвори – бо ж такого творчого подружжя, як вони, ще пошукати!  

“Ну от люблю я такоє дєло”, – сміється, зібравши зморшки в кутиках очей, дід Василь, коли питаємо його про те, що спонукало взялися за плетіння кошиків з лози. Його шлях до щастя – у тому, щоб займатися улюбленою справою. 

“Плету кошики ще з 4 класу – мене навчив покійний дядько, батьків брат, він усе життя займався цим і мені своє ремесло передав. То я в нього під руками весь час крутився, дивився, як він плете,  а потім уже й сам приловчився. Їздив, збирав і заготовляв лозу – це непроста справа, тут є свої секрети, треба не тільки уміння, а й терпіння…

Поки на пенсію не вийшов, тільки для себе плів, а потім вже подумав – чом би цим ще якусь копійку до пенсії не заробити?

Василь Дубина і Олександра Дубина

Поставив собі план – плести по 100 кошиків за зиму. Торік у лютому сплів вже 85 корзин, поскладав у сарай – а тоді “прилетіло”, і всі згоріли, тільки попіл зостався. Взявся плести нові.

“Один із хлопців, що біля нас базувалися і часто у нас вдома були – ми з Шурочкою завжди кликали хлопців попоїсти гарячого, – уже після того, як окупантів прогнали, розповідав журналістам про те пекло, що творилося у Новоселівці, як вмовляв нас виїжджати, а ми не послухалися і, скоріше за все, загинули… Він не знав, що ми наступного дня таки поїхали, то й припустив найгірше… Журналістка потім до нас приїжджала – переконатися, що живі, – сміється. – Каже, будем тепер довго жити. От такі діла… Живемо – і слава Богу!

Все, що нажили, –  все згоріло. У чому вийшли з хати, у тому й залишилися. Люди допомагали, приносили, хто що міг, і одяг, і продукти.

"А город трошки садимо, та я кошики ходжу до траси продавать, та й так і живемо…”.

"Плетена" мода

“По лозу для кошиків мотаюся туди-сюди: і тут, у Кобилянці, на березі річки зрізаю-заготовляю, і в Брусилів та Вознесенське по сусідству їжджу… Мені 83 роки, а я з велосипеда не злізаю. Але якби не велосипед, то не знаю, що б зі мною було. Я, коли ще на роботі був, тричі на рік лежав у лікарні з радикулітом. А велосипед мене вилікував.   Велосипед – мій друг, я ним і з Новоселівки виїздив, коли там усе горіло… Шурочку мою військові вивозили, а я сказав, що сам – на роверика сів і поїхав за ними…  

Нині по боках біля рами навішаю свої кошики на велосипед, і їду з тим добром на зупинку біля траси.  Беру з собою воду, якийсь перекус нехитрий – мені вже багато не треба, газету, щоб почитати, та й так… Розставляю свій товар, машини їдуть, котра-не котра і біля мене зупиниться, купують кошики і дякують діду. Отакі діла.  Уже є такі собі «постійні клієнти» – бувало, кажуть: “А ми вчора їхали, дивимося, де це наш дідусь із кошиками, щось його не видно…”. Корзини мої хвалять всі – то не я хвалюся, то люди хвалять, – сміється. – Люди купують часто: бо воно ж і зручно, і практично, і красиво, та й здорОво, не те, що той пластик…  На ринок і по магазинах нині модниці з такими плетеними кошиками ходять – то правдива мода на наше, українське, добротне, народне, нарешті повертається… І Слава Богу, бо своє треба пам’ятать і шанувать. А ми з Шурочкою, поки можемо, творить будемо…”.

Василь Дубина зі своїми кошиками

Життя – мов вишите полотно

Що таке щастя – це бути разом.

“Доля нас так разом звела”, – каже про чоловіка бабця Шура - Василь мій працював дорожником, а я продавчинею у магазині, – розповідає про нехитру життєву стежину жінка. – Вишивала, скільки себе пам’ятаю, – каже бабця Шура. – З самого дитинства… Мабуть, вишивати навчилася відразу ж після того, як і ходити! – Я сама з 46 року, то у  п’ятнадцять уже мала вишиті метрові рушники. В’язала гачком, стільки одягу нав’язала собі, була перша модниця на селі, – сміється… Вишивала і   хрестиком, і гладдю, але найбільше хрестиком.  Нині також ним вишиваю”.

Олександра Дубина

На очі їй набігають сльози – усе вишиття згоріло у зруйнованому домі.

“Скільки там рушників було, скільки праці, скільки душі! Але я вже не плачу – бо що душу ятрити, знаєте, взялася тепер наново все вишивати – прошу Бога, щоб дав ще літ і здоров’я, аби все довершити… Навіть вправи для очей оце знайшла-вичитала, тепер щодня роблю – щоб зір не підводив, бо мені ще багато вишивати!"

За все життя, скільки вишивала, жодної вишивки не продала – все тільки дарувала людям. 

Олександра Дубина вишиває

Їхня історія чимось нагадує сюжети казок: “Жили собі дід і баба, дід плів кошики, бабця вишивала…”. Дуже хотілося б, щоб у їхній історії був казковий хепі-енд – із відбудованим будинком та щасливими фото біля нього. Але життєві сюжети не завжди збуваються так, як у казці… Дім у Новоселівці так і стоїть руїною, дід Василь і бабця Шура живуть у половинці старої, ще батьківської хати у Кобилянці. Але, попри все, вони знають, як це – бути щасливим.  

“Щасливі, що живі осталися, – каже дід Василь. – А головне, що ми є один в одного!”.

шлях до щастя-04

що таке щастя-01

шлях до щастя-01

Джерело: Goodacity

"Час Чернігівський" писав про таке: 

Схожі новини

Вiдео

У Чернігові у місцевому парку висадили берези

23 КВІТНЯ 2024, 21:19

Поранений під час оборони Чернігова: таз і ноги 48-річного чоловіка нечутливі

23 КВІТНЯ 2024, 20:14

Вiдео

Пільгові кредити для селян Чернігівщини у 2024 році: хто може скористатися

23 КВІТНЯ 2024, 18:09

Vodafone інвестує в громаду Чернігівщини: у віддалених селах ловитиме 4G

23 КВІТНЯ 2024, 17:24

У Чернігові прощались із 25-річним бійцем

23 КВІТНЯ 2024, 16:47

Фото

Підрядник розказав, як просувається будівництво моста поблизу Шестовиці

23 КВІТНЯ 2024, 16:31

Нові правила мобілізації: як каратимуть ухилянтів на Чернігівщині

23 КВІТНЯ 2024, 15:17

ТОП-переглядів