— Про сина мого напишете? Раптом хтось щось знає… — більше, ніж призу зраділа Надія МАЛОГОЛОВА, що через газету може ще раз запитати в людей. Уже два роки батьки шукають сина Олександра Малоголового, який пішов з дому 28 лютого і не повернувся.
— Не знаю, як пережила я той 2022 рік, — важко сідає на диван жінка. Ноги болять. — Почалася війна. У Саші троє друзів померли. Він ганяв Прилуками на швидкості. Коло церкви наші блокпости стояли, то хлопці дивувалися, як він через них не перекинувся. Телефонує: «Мамо, моя «чаєчка» поламалася». Так свої «Жигулі» називав. Прошу: «Залиш її, іди додому. Уранці притягнете». Він сам пригнав машину. Акумулятор поставив на зарядку. І пішов у бік Сухополови.
Махнув мені, каже: «Можеш не чекати...» Я ж думала, він до друзів своїх пішов... День немає, два, три.
Я тоді в поліції заяву написала. Вони запитують: «Куди, ви думаєте, він міг піти?» «Смієтеся? Сину 44 роки, хіба ж я за ним бігала?» Машиною їздив. Ремонтував автівки десь із хлопцями. Бувало, що й не ночував. Але ж на другий день повертався.
Золоті руки, аби тільки захотів — що хочеш зробить. Дивани ремонтував, табуретку оцю він зробив, — киває мати на чудернацьку табуретку з ніжкою із коріння дерева. — У меблевій майстерні працював. Нішу в стіні видовбав, акваріум хотів ставити. Відділив собі дві кімнати. Ми не заважали, сподівалися: невістку приведе.
— Може, дівчата що поробили, — припускає Анатолій МАЛОГОЛОВИЙ, батько. Закручує на веранді самокрутку з самосаду. — Гуляв, а ні на кому не оженився. Що в нього на душі було, не зізнавався, — закурює Анатолій Іванович.
— Багато дівчат було, — погоджується мати. — Він же гарний хлопець. А старший взагалі красень був, — показує фото над сервантом мати.
А в червні 2022 року старший син помирає. Олегу було 48 років. 22 червня відвезли в реанімацію. Три дні там пролежав. З головою щось.
— Надіємося, що наш Саша живий, — шкандибає на милицях до дивану батько. Два роки тому впав з велосипеда, зламав стегно. Досі не розходився.
— Перевіряли на фотографії. Голку на нитці тримали над кожним. Над Олегом голка стоїть. Бо мертвий. А над Сашею ходором ходить.
— І на карти Таро нам гадали, — киває мати. — Каже ворожка: «Закінчиться війна, і він повернеться». Ми віримо.
Було в нас з дідом золоте весілля того ж року. Сини хотіли, щоб ми святкували, але немає їх. Ми всім знайомим заборонили вітати.
— Я на своїх хлопців зараз обіжаюся, — зізнається батько. — Чого не женилися? Не повезло з однією? Давай другу, третю, четверту приводь!
— І от ми залишилися на старість самі. Тільки внук Максим є, син Олега. 20 років хлопцю, працює в лісництві трактористом. Із сестрою Софією винаймають квартиру в центрі. Це не наша внучка, а менша на п’ять років його сестра по матері. Після того, як Саша пропав, жили обоє в нас. Мати їхня, Аня, знову заміжня.
Телефоную Максиму: «Онучку, повертайся додому». «Бабусю, як мені з роботи їхати до Сорочинців?» Сорочинцями називають наш куток, околицю Прилук. А він зараз у лісі за Варвою працює. Робочий автобус у центр міста їх довозить. А далі — самі. І встає дуже рано. Зараз без вихідних, хоче копійку заробити. Ніколи, я його розумію.
Надія Малоголова після школи приїхала працювати на меблеву фабрику в Прилуки. З Нетяжиного.
— Жила в тітки в Сухополові. Це зразу під Прилуками. Сюди до подруги в гості ходила.
— А назад мотоциклом відвозив, — застиг у дверях на милицях Анатолій. — Тоді вирішив, що це моя доля. І 21-річним оженився. Доки ніхто не спортив, — хихикає чоловік.
— Так, дівчата зараз розумніші, ніж ми були, — каже жінка. — Я у 18-ть вийшла.
— Весілля гуляли в жениха. Жили в бабусиній хаті і паралельно оцю будували.
Двох синів між тим народили. Була ще в нас Анжелка, народилася першою, у 1974-му. На четвертий день померла, — зітхає Надія. — Якраз на кутку четверо, крім мене, народили. У всіх весілля в один рік було, усі разом будувалися. Літо, вони всі йдуть вулицею з колясками. А я біля вікна. Так плачу, так плачу…
Хазяйство тримали. Двоє поросят, коза, качки, кролі, кури. Вісім чи дев’ять городів обробляли, у людей брали. Не на продаж, для себе, — згадує Надія Миколаївна.
Надія та Анатолій Малоголові з призом від улюбленої газети
— Шовкунів з дітьми вигодовували. Це гусінь, яка кокон з шовку робить. Чоловік купив на базарі і припер мені в сірниковій коробочці 12 грамів оцих шовкунів. Підробіток, каже. Думаю: що їх там годувати? А потім, Мати Божа! У хаті не вміщаються — на горище їх занесли. Діти стелажі поробили. Я на пожарці працювала, відпустку взяла. Бо вже стільки їм того листя шовковичного треба було, що не встигала. У кубинських мішках велосипедом возили. І чоловік відпустку взяв. Сікачем з шовковиць гілок з листям нарубаю. 28 днів годувала, ледь здати встигла. Бо, як метелик вилетів, то вже все, кокон пошкоджений.
333 карбованці тоді заробили. Тримісячна зарплата. Гілок з горища поповикидала!
Хлопці у всьому допомагали. Хороші були, слухняні…
— Жаль, що недовго, — крекнув Анатолій Іванович.
Співала в ансамблі «Сорочинські співанки». Їздили виступати. За шість років де ми тільки не були, пів України об’їздили. Уже не співаємо. Дівчата похворіли, повмирали. До війни виступати перестали, як «ковід» був.
А оце телефонує мені Зінаїда Веселова, керівниця: «Надю, щоб третього липня з другої до третьої вдома була. Нарядися красиво. Ми приїдемо, тебе заберемо». Сюрприз хочуть зробити на день народження. Бабу Надьку поздравлятимуть. Третього липня в мене ювілей, 70 років.
Вітаємо нашу переможницю та ювілярку! Життя продовжується і в ньому багато хорошого!
М’ясорубка до ювілею
Від улюбленої газети Надія Малоголова виграла електром’ясорубку.
— «Вісник» — то моя газета, — перегортає сторінки Надія Миколаївна. — Передплачую і читаю, бо люблю. А почитати є що. Починаю завжди зі сторінки з рецептами. Дивлюсь, хто й де загинув. А тоді все підряд.
А дід недобачає, тільки заголовки дивиться. А тоді я йому розповідаю.
— Я в телевізорі все дивлюся, — сміється Іванович.
* * *
Спеціально для тих, хто любить дивитися, — є у «Вісника» тепер і відео. Наводьте на QR-код в кінці статті сканер смартфона і дивіться кіно про себе. Звісно, якщо є смартфон.
Другий приз, 500 гривень, виграє цього разу Паніматченко Н. С. з Новгорода-Сіверського. Просимо зателефонувати до редакції та повідомити, як вам переслати виграш.
Акція «Посмикай удачу за хвіст» триває. Слід поспішати тим, хто планує забрати останні призи. Шанси є. Мерщій передплачуйте «Вісник Ч» на друге півріччя 2024 року на пошті або в листоноші. Копію абонемента зразу відправляйте за адресою: місто Чернігів, вулиця Преображенська 12, «Вісник Ч». Ще швидше і дешевше буде, якщо передплату оформити на сайті «Укрпошти» в інтернеті. Електронну квитанцію або фото звичайної шліть на електронну адресу: [email protected].
У листі має бути номер телефону, за яким з вами можна буде зв’язатися і повідомити про виграш. І трішки розкажіть про себе.
Передплачуйте і перемагайте!
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА
"Час Чернігівський" писав про таке: Один брат загинув, другий пропав безвісти
