День закоханих уже минув. Але для таких людей він завжди. Розказуємо неймовірні історії кохання.
Поет і вишивальниця
Олександра Жара невтомна та неперевершена вишивальниця. А Сергій Жарий, як кажуть, вічний поет. Про що не говорить — обов’язково віршовані рядки вставить. У нього й книжечки свої є. У них є поезії, присвячені коханій дружині.
Олександра та Сергій Жарі
Але він не лише вірші пише. Хоч уже й за вісімдесят, проте не здається хворобам. Узявся ремонтувати квартиру — все своїми руками зробив. Кошики гарні плете. Разом зі своєю Шурочкою уже 63 роки.
— Познайомилися ми якось на маївці у лісі — тоді було модно усім містом відпочивати у соснах! Рік не бачилися після цього і не думали одне про одного, — згадує Олександра Дмитрівна. — А потім зустрілися знову вже на фабриці технічних паперів. Посміхнулися одне одному. Відчула серцем: це моя половинка…
Кажуть, що найбільше багатство — діти. Четверо онуків і вісім правнуків.
Посадили поруч на весіллі
— Ми знайомі з дружиною вже 55 років. Півтора року зустрічалися, а потім побралися, — говорить представник іншого подружжя Василь Олександрович Кузьменко. — Познайомилися на весіллі у родичів. Нас поруч посадили. З тої пори і «сидимо», —посміхається Ніна Вікторівна.
Обоє трудилися на фабриці технічних паперів. За ударну працю Василеві вручили ордени й медалі. Як кажуть, усі в нього груди в нагородах. Та про це він і слова не сказав. Скромна людина.
У Василя багато захоплень. Це і фотосправа. Його фотографій, мабуть, назбиралося до трьох тисяч. Де не був — скрізь носив фотоапарат. І в Україні, і в Фінляндії, і в Чехословаччині, куди їздив завдяки фабричним путівкам. І в Польщі, де служив в армії.
Ніна та Василь Кузьменки
Добре розбирається в лікарських рослинах, збирає їх досхочу. Не може жити без риболовлі. Сам на Десну зі спінінгом, ще й сина з собою брав. Одного сома спіймав 16 кілограмів, іншого — 21, ще — 36. І судачки хороші були. Отож Ніна Вікторівна клопотів потім мала. Не стогнала, що роботи багато. Самі їли й сусідів пригощали.
Різною роботою вони вдвох зайняті й на пенсії. Люблять і ветеранський фабричний клуб «Друге дихання». Річ у тім, що там в основному жінки, зате чоловіки, жартує Василь Олександрович, на розхват!
Бог наділив подружжя сином і донькою, трьома онуками.
— Син наш воює за Україну ще з перших днів російського вторгнення, — повідав Василь Кузьменко.— Сказав ці слова ніби обмовився. Мовляв, тисячі воюють і його син теж. А як інакше? Батькове серце знає цьому ціну. І материнське — теж.
Зовсім не вмів танцювати
— Спочатку я дружила з товаришем Петра, — зізнається Світлана Миколаївна Ортяшова. — Він і познайомив нас, нічого не підозрюючи й не передбачаючи. Петро в ті хвилини стояв на балконі на другому поверсі й палив цигарку.
— Мені Світлана відразу сподобалася, — каже у відповідь Петро Петрович. — У неї незвичайні очі! І вся вона якась теж незвичайна! Співуча, говірка, весела. Гарна! Вона мені здалася найкрасивішою у світі, такою і залишилася…
Світлана та Петро Ортяшові
— Петро зовсім не вмів танцювати. А як же жити без танців у молоді літа? Я працювала в дитсадку, тож вчила його танцювати… на дитячому майданчику. І навчила! Вальс у нас виходить чудово.
А потім вони обоє переконалися, що головне в житті — не танці.
У них виросли син і донька. Є чотири онуки — всі хлопці спортивні. А якби не зустрілися?..
Дива бувають
Василь — білорус, Таня — з України. У молоді роки навчалися у Гомелі. Якось Вася прийшов на побачення до дівчини (це була не Таня). У гуртожитку в дівчат лунає музика. Раптом радіо замовкло. Біда! Покликали Василя. Взявся за роботу, швидко полагодив. Вальс зазвучав знову.
Тетяна та Василь Луцуки
— Відтоді й досі ремонтую радіо, — жартує Василь. — Побачив і полюбив Таню.
Вони працювали удвох на фабриці технічних паперів. Тетяна Юріївна — лаборанткою дільниці тепловодопостачання, Василь Валентинович — машиністом шпалеро-друкувальної машини.
— Нас дійсно поєднала музика. Люблю її слухати, хоч і не присвятила їй себе, та навчалася в музичній школі в Корюківці. Згодом і троє моїх дітей теж там навчалися. Вони не стали музикантами, але не шкодують, що багато часу віддали музичній школі. Та любов до музики вони несуть скрізь, куди йдуть, та насамперед у власний дім і в наш батьківський, — розповідає Тетяна Юріївна.
У Тетяни, крім музики, є ще одне захоплення. Це — бджоли. Купила два вулики — і почалося! Кусали її дуже. Вона терпіла. Мед такий смачний потім був!
«Ще не вмерла України ні слава, ні воля…»
Народилися далеко одне від одного, а зустрілися в Корюківці.
Ірина та Ярослав Михальчуки
— Це було 1 січня далекого 1977 року. Танці навколо ялинки в Будинку культури, що був тоді в церкві. Моїй подрузі сподобався Ярославів друг, мені ж — Ярослав, — з посмішкою згадує Ірина Михайлівна. — Ярослав запросив мене до танцю. Було весело. Скрізь сміх, радісні обличчя. Додому він мене не проводжав. Місяць ми зустрічалися на танцях ніби на побаченнях, танцювали, але не знайомилися. — Навіть не знала, як цього хлопця звати. Проводжати додому не пропонував. Першою не витримала я: «Отак і будемо мовчати?» Ярослав зніяковів і погодився зі мною — заговорив. Додому ми йшли вже вдвох.
Ще тривалий час вони зустрічалися. Він мешкав далеко від її вулиці Індустріальної, довга дорога втомлювала, та хіба це для любові перешкода?
Привіз він свою кохану в село біля Дністра на Прикарпатті показати рідним. А мати відкликала в бік і каже: «Ти що, не міг такої тут знайти?» Вони тепер удвох весело згадують цей випадок і зла на матір не тримають.
— У нас була співуча родина. Я теж з малих літ співав і вчився грати на музичних інструментах. Навіть кликали на весілля. Я на трубі всіх тоді веселив, — згадує Ярослав Петрович. — Вдома у нас часто співали. Не було ще таких посиденьок, аби ми всі разом не виконували пісню «Ще не вмерла України...» Отож ми ще тоді виконували гімн України! І слова казали «Слава Україні!», і відповідали «Героям слава!»
Михальчуки налаштовані патріотично. Такими і дітей своїх виховали, й онуків. Це — найбільший батьківський дарунок.
Споріднені душі
Олену Олександрівну Макуху та її Олександра Миколайовича поєднала музика. Та спочатку Олена познайомилася не зі своїм майбутнім чоловіком, а з майбутньою свекрухою Марією Йосипівною, яка навчала дівчинку в молодших класах.
Почала співати на сцені та захоплювати глядачів. З Олександром почала дружити ще як до школи ходила.
— Ми йшли з репетиції і зустріли Сашка. Він прийшов з армії у відпустку. А потім у травні 1978-го у «голубому» залі фабричного Будинку культури я знову побачила його на вечорі старшокласників і сказала собі: «Сьогодні він мене проведе додому». Так і сталося. Цілий тиждень проводжав і не називав на ім’я. Казав «Бєлая».
Олена та Олександр Макухи
Без музики її Саша не міг жити. Став керівником вокально-інструментального ансамблю. Через півтора року вони одружилися.
Олена багато співала — і на концертах, і на танцях. При надії була — співала, навіть за три дні до пологів. Народила Наталочку, виписалася з лікарні й через чотири дні знову на сцені. Її донечка виросла на маминих і таткових репетиціях. Але життя своє з музикою не пов’язала. Співати вміє гарно, та сцена, вважає, не для неї. Зате онука Аня має велике бажання вчитися співу та виступати. І бабуся, і дідусь її підтримують у цьому.
Джерело: Сусіди.City
"Час Чернігівський" писав про таке:
