Головний капелан ОК «Північ» Антоній Панасенко розповідає про те, чим займаються священники на війні, з якими питаннями звертаються військовослужбовці, як оцінює капеланів у ворога, а також – про благодійність. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Доброго дня. Власне, перше питання базове. Ви є капеланом. Чим займається капелан у війську?
- Капелан у війську, згідно Закону України "Про капеланську службу" і статуту внутрішньої служби, займається чотирма речами. В першу чергу це душпастирська опіка, доброчинна діяльність, просвітницька робота і консультування командування з етичних питань і душпастирська опіка командира.
- Про душпастерство - як це відбувається на практиці?
- Тут є трохи специфіка своєї роботи, в залежності від того, на якій посаді знаходиться капелан, в яких родах чи видах військ він знаходиться. І взагалі, якщо порівнювати роботу, наприклад, капелана в навчальному центрі і роботу капелана в бойовій бригаді – це дві зовсім інші роботи. Але ми можемо сказати про те, що основне - це підтримка духу військовослужбовця, який чи на бойових, чи тільки готується стати військовослужбовцем і долучитися до лав.
- Військовослужбовці звертаються до капелана найбільше із якими питаннями, проблемами чи запитами?
- Іноді, коли хлопці виходять з бойових, не потрібно нічого говорити, не потрібно нічого робити, треба просто посидіти поруч і помовчати. І вже навіть стає легше нашим захисникам. Але загалом це різноманітна робота. Ми вже говорили про чотири напрямки. Коли ти приїжджаєш до хлопців для того, щоб налагодити спільну мову, то якусь цукерку дав чи сигарету, чи ще щось, і вже зав'язалися якісь відносини.
Буває таке, що підходять до тебе саме для того, щоб поспілкуватися з тобою як духовним лідером, як наставником, як священником. Буває таке. Але це дуже важка робота. Не кожен священник парафіяльний може взяти на себе цей тягар, бо це дійсно тягар. Я дякую своїм побратимам і дякую тим хлопцям, які стали на цей праведний шлях, бо немає різниці якої конфесії люди. Бо це, в дійсності, дуже велика робота і дуже великий тягар.
- Ви сказали, що капеланська служба – це тягар.
- Я б сказав не тягар, а хрест.
- Добре, хрест. Як вдається цей хрест нести?
- Для священника є, я говорю, це завжди є один, скажімо так, вихід для того, щоб він трохи менше навантажував себе. В дійсності священник вже ж повинен для того, щоб надати своїй пастві опіку, він повинен це все пережити і пропустити через себе. Це дуже важко. І от для мене, як для священника Православної Церкви України, це, в першу чергу, літургія, служба. І коли ти стоїш біля престолу, тобі трошки Господь допомагає.
- Ви не перший рік на війні знаходитеся. За цей час щось змінилося у капеланській роботі? Можливо, стали більше звертатись, чи навпаки менше? Можливо, якісь запити помінялися у військовослужбовців? Що змінилося?
- Зверталися на війні, як і раніше, так і зараз. Трошки змінилося відношення командування. Скажімо так, ви наголосили про те, що я не перший день на війні, то в мене є знайомі офіцери, які колись, я пам'ятаю, прийшли ще в підрозділи лейтенантами після академії, а зараз вони вже полковники, командують бригадами. Коли ти приїжджаєш в той чи інший підрозділ, а вони мали досвід спілкування з капеланом тоді, коли вони командували взводами і ротами, вони бачили, що ця робота важлива ще тоді, то вони і зараз розуміють, як використовувати капелана, як інструмент, який знаходиться в їхніх руках.
- У росіян теж є військові священники. І неодноразово я особисто бачив відео і фото, як вони, наприклад, з автоматами, з кулеметами бігають на позиціях. Якщо відволіктись від того, що це ворог, як оцінюєте загалом роботу військових священників у тої сторони, у росіян? Тому що для мене вони, чесно кажучи, трошки виглядають як пропагандисти в рясах, якщо можна так сказати.
- Давайте ми спочатку поговоримо з вами про болючі питання зброї, а потім поговоримо з вами про і оцінку їхньої роботи. Бо це, я думаю, таке велике питання. По-перше, зброя. Згідно Закону України «Про капеланську службу», капелан в Збройних силах і інших військових формуваннях України не є комбатантом. В статуті внутрішньої служби чітко прописано, що капелану заборонено видавати зброю і боєприпаси.
Ми маємо бойовий досвід і, на жаль, він відрізняється від досвіду того, який був, коли ми писали цей закон, бо це було напрацювання багатьох капеланів, їхньої роботи ще на початку АТО, ООС і до Великої війни. Досвід показує, що багато капеланів мають нагородну зброю. 3 березня 2022 року Священний синод Православної церкви України, прийняв рішення про те, що капеланам дозволяється мати при собі оборонну зброю.
- Що це значить?
- Ну, з гранатометом не можна, а пістолет він має право мати. Якщо це його особистий вибір, скажімо так. Капелан може відмовитися взагалі. Але він розуміє, повинен розуміти, що якщо він бере той самий пістолет, то до нього відношення буде зі сторони противника відповідне.
Але практика показує, що в перші два тижні Великої війни капеланів вбивали спеціально. Ми знаємо приклади Київської, Чернігівської області і Донбасу. У них був прямий наказ: якщо вони бачать капелана, вони його повинні знищувати.
- Зараз змінилося щось?
- Ні, нічого не змінилося. Ми маємо приклади того, як один із наших побратимів з Одещини в місії Червоного Христа на о. Зміїний їздив у 2022 році. Його було взято в полон, піддано тортурам. Ми знаємо, як російські загарбники відносяться до наших військовополонених. Василь Великий дав таке правило 1700 років назад. Це один із святих великих стовпів церкви, він був капеланом у свій час у Римському війську. Якщо життю і здоров'ю військовослужбовця загрожує небезпека, то священник повинен зробити все, щоб зберегти здоров'я і життя своїх військовослужбовців.
Щодо росіян, напевне, ми говоримо про трохи інші відносини церкви і держави взагалі. Ми знаємо про те, що російська православна церква стоїть, скажімо так, на роботі у державних структур нашого противника. І вони, відповідно, виконують ту роботу, яку їм дають зверху. Ми ж говоримо в нашому капеланстві, про, в першу чергу, духовну підтримку. Я б сказав такий слоган «За все хороше, проти всього поганого», бо в дійсності так воно і є. Ми вчимо хлопців не втрачати людяності під час бойових дій, коли навкруги тебе жахи війни і те, що ти, як військовослужбовець, бачиш, відчуваєш, нічим не відрізняється від того, що бачить і відчуває звичайний боєць.
- Зараз ОК «Північ», в тому числі і ви, займається благодійними ініціативами, так скажімо, зокрема «Долоньки тепла». Розкажіть, будь ласка, що це таке, що ви зараз робите?
- Під патронатом ОК «Північ» вже другий рік поспіль ми проводимо акцію, яка, в першу чергу, покликана довести нашим військовослужбовцям і нам самим, громадянам України, в даному випадку нашим людям в Чернігівському гарнізоні, в Чернігівській громаді, те, що ми не забуваємо про подвиг наших героїв, які віддали найдорожче – своє життя. Ніхто ніколи не може замінити для дитинки втрату батька чи матері, і ми це всі розуміємо.
На жаль, за ці роки війни ми притупилися дуже емоційно, і ця акція покликана, в першу чергу, нагадати людям, що посеред нас є діти героїв, посеред нас є діти, які позбавлені батьківської чи материнської уваги. Ми в тому році проводили акцію, дарували для найменших, ми їздили особисто, адресно, і дарували, у нас були військовослужбовці, перевдягнуті у Святих Миколаїв, дівчатка були перевдягнуті у Сніжинок, і ми дарували адресно і солодкі подарунки, і несолодкі подарунки. Для середньої категорії в нас вже там були концерти з подарунками різними, і для старших діток ми вибрали формат спілкування на природі, скажімо так.
Я думаю, їм сподобався цей формат, бо ми хоч на декілька годин змогли відірвати їх від гаджетів, і вони спочатку не хотіли, а потім їм все сподобалося, і вони також по закінченню нашого спілкування отримали цінні подарунки.
- А в цьому році що буде?
- В цьому році буде така сама акція, так само, розбита на три частини. Перша буде на Святого Миколая, 6 грудня ми будемо адресно вітати найменших діток наших захисників, потім ми будемо вітати середніх діток, і потім самих старших. Так само, через кожен тиждень будемо вітати, і у нас по великих торговельних центрах будуть ялинки, як і в тому році, на них будуть долоньки тепла, листівочки з побажаннями і QR-кодом, куди можна буде задонатити.
- Ви також є співзасновником ветеранської спільноти «Серцевір». Чим там займаєтеся і якщо можна про цю спільноту більш детально, що вона взагалі робить?
- До 2022 року ми хотіли з капеланами, які знаходилися в Чернігові, це і отець Євген Орда, і отець Максим Щербина, вони опікувалися нацгвардійцями і прикордонниками, я опікувався військовослужбовцями Збройних сил України. У нас виношувалася ідея відкрити реабілітаційний центр для учасників АТО/ООС, і ми вже майже-майже дійшли до завершення створення цього реабілітаційного центру, плодом якого ви можете бачити гарнізонний храм Івана Воїна на Ремзаводі. Він не має звичної форми храму, а має форму розгорнутої книги, Біблії, і там повинно було займати територію церкви, каплички, тільки маленьке-маленьке місце, а все інше – це був простір для реабілітації, спілкування для хлопців, які повернулися з війни. На жаль, після 2022 року кількість ветеранів у нас збільшилася в арифметичній прогресії, і вже після активних бойових дій в Чернігівській області ми побачилися з ініціативною групою, з дівчатами нашими найкращими, домовились, що треба це все масштабувати.
Отже, була заснована громадська організація «Ветеранський простір Серцевір», потім ми на тендері виграли, отримали приміщення півтори тисячі квадратних метрів, зараз у більшій частині вже зроблений ремонт, продовжується робити ремонт за допомогою, також і донатів, і допомоги небайдужих людей, самих дівчат фінансової роботи, бо дівчата у нас підприємиці. У нас проводяться конкурси щорічні, «Чернігівський форпост», 500 людей, ветеранів, приїхали в цьому році. Змагання проводилися два дні в різних видах і підвидах спорту, і це просто феноменально, які емоції, і самі учасники, і ті люди, які приходять і дивляться, і допомагають, і підтримують хлопців, відчувають під час цих змагань, це вже таке братерство.
Це теж дуже величезніша робота. Постійно проводиться робота із сім'ями військовослужбовців діючих, сім'ями військовослужбовців, які зникли безвісті, загинули. Тобто ми маємо роботу постійно і з дружинами, і дітками, і там все, що завгодно для кожної душі, і на кожен смак. І спілкування з тваринами, і спілкування з психологами, і перегляд фільмів спільний. Величезніший обсяг роботи. Потім було створено комунальне підприємство на основі, і долучена наша місцева влада, це теж під назвою «Серцевір», тільки комунальне вже підприємство.
Трохи нам облегчило фінансове навантаження, і ми ж розуміємо про те, що працюють люди, їм треба за їхній час волонтери волонтерами, але ж є люди, які повинні професійно займатися цим. Нам трохи полегшило це навантаження. Але далі розвиваємося. У планах створення свого спортивного центру для ветеранів війни з різними потребами, і навіть створення місця, де наші хлопці і дівчата – ветерани, які захочуть мати грант, отримали якусь підтримку. Також місце, де вони зможуть працювати і почати свій бізнес.
***
Час Чернігівський писав про таке:
