Дмитро Котенков разом з побратимами у найскладніший для Чернігова період у лютому та березні 2022 року рятував місто та людей після ворожих артобстрілів та бомбардувань.
На його очах рашистський літак зруйнував 21 школу. Це було страшним видовищем навіть для підготовлених і досвідчених рятувальників.
Найщасливішим моментом Дмитро вважає мить, коли зміг обійняти всю свою родину та дітей.
Дивіться наше відео з одним із героїв-рятувальників, який удостоївся ордена «За мужність».
Дмитро Котенков рятувальник, пряма мова:
"Це виклик по замінуванню школи, і ми приїздимо, поки розмінування готуємо машину, якщо буде возгорання, щоб забезпечити безпеку для школи.
Мрія була завжди бути в погонах: чи поліцейським, чи військовим. Доля склалася, що у 2009 році по об’яві знайшов, що треба інспектори пожежні. Прийшов, пояснили - і так я влаштувався. Був молодшим інспектором у Києві. Через рік мою жінку, а вона лікарка, направили у Чернігів, і я перейшов. Так з 2009 я пожежником-рятувальником працюю.
Війна застала мене вдома. Перший дзвінок - батьки з під Києва подзвонили, потім тривога в частині. Рідні зібралися поїхали до своїх. Я до частини. Дома був кілька разів, коли тут були бойові дії. В мирний і військовий час виконували одну роботу. Тільки додалося більше обстрілів, такі "бонуси" від рф. А так виконували, як в мирний час.
Масштаби більші були, більше жертв. Це більше нас шокувало. Багато руйнувань.
Було два випадки, які запамяталися. Пожежа на Бєлова біля епіцентру. Піднявся на 8 поверх. Офіцери машини сховали. Чутно було, як літали снаряди. Думав не повернуся, було страшно. Квартира була затушена, не дивлячись, що вогонь перейшов на іншу. З молодим бійцем справилися - склали все і поїхали в частину.
Другий момент – біля 21 школи літак пройшов, і школа зруйнована була, жертви страшне видовище. Думки були про те, щоб зберегти собі життя, щоб дітей побачити, треба вижити. Жили в підвалі. Підтримували спілкуваннням між собою. Це допомагало, треба ж допомагати людям всім, які потребували допомоги.
Працювали через добу. Один караул заступав і робив основну роботу інши допоміжну. Між сутками поки не було тривог, готували машини, рукава дивилися ремонтували. Кожен своїми обовязками. Ходили на пости. Багато людей заряджати ходили, воду треба постачати.
Фізично трохи важче було, бо крім апарату для дихання носили бронежилети ще й рукав, тому тяжко на 8 поверх. Тушіння теж саме, як в мирний час. Друзі знизу контролювали ситуацію, якби була небезпека – поїхали б в частину.
Нагорода? Один я нічого б не зробив. Нагороду за мужність дав би всім хлопцям в Україні. Прийшло багато молодих на службу і саме головне, що змінилося - я живу з родиною, троє дітей. Це найголовніша нагорода, ніж орден.
Мене вразила одна ситуація, коли після вручення ордена поїхав до батьків. І коли повертався у Чернігів, то їхав в електропотягу, приготував гроші. Касир не взяла грошей. Мене це вразило. Такого ставлення не було".
"Час Чернігівський" писав про рятувальників:
- Щоб зігріти людей у громадах: данська компанія ROCKWOOL передала намети для рятувальників
- Більше 20 врятованих чернігівців: як рятувальник Максим Жилко та його підрозділ приходив на допомогу
- Навіть у досвідчених саперів тремтіли руки: піротехніки ДСНС розповіли як розміновували Чернігів
* * *
Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю "Час Чернігівський" та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу
