Олексію Сунку з Коропа – 29, п’ять років із яких він – на війні. Олексій – бойовий медик. Ось там на фронті, у самому горнилі війни, він надає першу медичну допомогу воїнам, рятуючи їм життя
В окопах разом із земляками
Олексій Сунко до повномасштабного вторгнення жив і працював у Києві. Та коли рашисти у 2022 році посунули на нашу землю, чоловік разом із дружиною та малесеньким сином приїхали в Короп, до батьків. Олексій майже відразу долучився до місцевої ТРО, згодом служив у роті охорони у Коропі. А потім, наприкінці весни 2022, був уже й Донбас.
- Нас тоді багато поїхало і з Коропщини, і з Понорниччини. Зі мною був Сергій Мурашко, інші коропці і, на жаль, уже покійні, Віктор Осовик й Анатолій Шаповал, - згадує за полеглих побратимів Олексій.
Олексій Сунко
Тоді, у 2022 році, Олексія з побратимами-земляками у піхоту забрали. Ніхто не дивився, у кого яка спеціальність була, навіть військова. Просто не було часу розбиратися, хто що знав чи вмів. Усі ставали піхотинцями, адже тоді треба було закривати, обороняти від росіян критичні напрямки. І цим живим щитом були люди... Тож ніхто не зважав і на те, що Олексій Сунко - медик. І не просто медик, а людина, котра вже має досвід, адже пройшла АТО. Тому Олексій, як і всі його побратими, взяв до рук зброю, аби боротися з ворогом. Зізнається молодий чоловік, те, що він був медиком, стало додатковим бонусом для їхньої групи.
- Вашим побратимам, упевнена, дуже пощастило, що тоді ви були поряд?
- Мабуть…Але все ж таки неправильно відправляти в окопи медиків, адже у них зовсім інші обов’язки. Та й ресурс медичних працівників на війні дуже вже обмежений: не вистачає їх, - розмірковує Олексій. – І щодо того, чи пощастило моїм побратимам. У мене був такий випадок: ми в полі, в окопі, а один із моїх побратимів із пневмонією, температурою під сорок градусів. Я йому кажу, що терміново в госпіталь треба. А він ні в яку. Каже, не покину вас і все. Тож довелося його прямо на позиції лікувати.
- А легше, коли земляки поряд? – цікавлюся у військового.
- Тут з якої сторони подивитися. Коли свої люди поруч, то є про що і поговорити, та й довіряєш їм більше. Але ж є і друга сторона медалі: їх набагато важче втрачати, - зізнається Олексій.
Бригада евакуації
Олексій Сунко служить у шістнадцятому батальйоні 58 бригади. Нині військовослужбовець займається тим, у чому він професіонал: рятує життя людей. Хоча, зізнається, міг би бути і санінструктором, тобто інших учити азам першої медичної допомоги, самодопомоги. Пропонували Олексію саме цим займатися. Та наш земляк обрав для себе інше: тож на даний час бойовий медик знаходиться на Донеччині.
Що ж таке медичний пункт на фронті? Це звичайнісінький будинок із мінімальними засобами, обладнанням для надання медичної допомоги, розповів Олексій. Поранених воїнів і привозять у медпункт, але частіше по них доводиться їздити, забирати їх.
- Є у нас бригада евакуації: це водій, санітар і медик. Наші обов’язки – це первинний етап евакуації, сортування поранених. Після того, як надали їм першу медичну допомогу, їх далі передаємо, - роз’яснює Олексій.
- А що означає «передаємо далі»? - цікавлюся.
- Є ж систематичність надання медичної допомоги. Спочатку – перша медична допомога. Цим ми з командою і займаємося. Потім пораненого передаємо у стабілізаційний пункт, після чого воїнів везуть уже в госпіталі.
Евакуаційна бригада Олексія поранених вивозить на легкоброньованій гусеничній техніці. Є у них і санітарний автомобіль «Богдан», який, щоправда, постійно ремонту просить. Але ж доводилося возити бійців і на звичайнісіньких вантажно-пасажирських машинах. А ще… і на звичайному сільському візку.
- У 2022 році, коли служив у піхоті, ми в селі в одному з дворів знайшли звичайнісіньку тачку, якою сільчани користуються. З нею за два з половиною кілометри їздили, аби забрати харчі і воду, які нам привозили. Цією ж тачкою ці ж два з половиною кілометри і пораненого довелося везти. А він важкий: понад сто кілограмів ваги мав. Важко було, - згадує Олексій. – Зараз хоч і автомобілі для евакуації значно кращі в нас, але кожен виїзд небезпечний. Бо повно ворожих дронів літає, тому машини постійно обстрілюються.
Тяжко морально
- Скажіть, а вміння і навички, отримані в медичному коледжі, і ті, що здобуті на фронті, - різняться?
- Різняться. Але скажу так: якщо погано вчитися у коледжі, то толкового бойового медика з тебе точно не вийде. Треба багато чого і знати, і вміти, - говорить Олексій. - І ще один момент. Як на мене, не дуже добре, коли людина чи не все життя проробила в звичайній медицині, а потім прийшла в армію. У такій ситуації теж дуже важко перелаштуватися на бойову медицину. Специфіка ж різна.
Професія медика вже передбачає стрес, напругу. А для бойового медика то й поготів.
- Стресові ситуації у вас постійно. Чи доводилося себе опановувати в якійсь екстреній ситуації? Не було такого, що панікували?
- Коли треба допомогти людині, то у мене все відбувається автоматично: думки відключаю і займаюся пораненим. Завдяки навчанням, досвіду роблю все, не задумуючись що і за чим. Та й медики – це взагалі стійкі люди, це у нас професійне, - переконаний Олексій Сунко.
Не варто, мабуть, говорити про те, з якими пораненнями стикаються бойові медики. Вони там бачать таке, що нам навіть й уявити моторошно. Підтверджує й Олексій, що багато чого довелося побачити такого, про що й згадувати не хочеться.
- Поранення різні бувають: від звичайних контузій чи незначних осколкових поранень до дуже тяжких станів. І коли ти їдеш по пораненого чи тобі дзвонять і кажуть, що вже везуть, ти не маєш повної картини того, з чим доведеться стикнутися. Тому завжди треба бути готовим до всього, - розповідає військовий. – А ще бойовий медик має вміти швидко надавати допомогу, адже у нас час досить обмежений. Маємо пристосовуватися й до умов: чи в окопі, чи в машині, яка мчить зі швидкістю сто кілометрів на годину, ти все мусиш зробити правильно.
Нині Олексій має сумарно майже п’ять років бойового медичного досвіду. Й сам медик говорить, що вже звик на війні до всього.
- Але ж колись був той перший раз, коли зіткнулися з пораненням на фронті? Важко ж, напевне, було?
- Так. Тоді важко було. Я й досі пам’ятаю свого першого трьохсотого. Це був 2017 рік. Я його забрав, усе правильно зробив. І вже в госпіталь його передав. А ось коли їхав назад, то всю дорогу прокручував у голові свої дії, коли надавав йому допомогу: чи правильно турнікет наклав, чи час правильно записав, і ще купа таких чи…Хоча й зараз буває, що думаю, чи все правильно зробив.
Робота в Олексія важка. Навіть дуже. Та до фізичного навантаження наш бойовий медик уже звик. Але зізнається Олексій, що важко здебільшого морально. Особливо тоді, коли поранений помирає, не зважаючи на те, що ти зробив усе можливе.
Але ж бувають і досить приємні моменти у роботі бойового медика. Наприклад, коли зустрічає через пів року воїна, якому надавав допомогу, евакуйовував. Він - живий-здоровий і дякує за врятоване життя.
У війську - із шістнадцятого року
Олексій за спеціальністю медик: закінчив столичний медичний коледж. Після закінчення навчального закладу молодий чоловік пішов у військкомат, де і підписав контракт зі Збройними силами України. Це був 2016 рік. Тоді тривала так звана АТО. Три роки свого життя хлопець віддав війську. Ось тоді, в АТО, Олексій і здобув навички бойового медика. Це були і навчання зі спецкурсами, була і практика безпосередньо на фронті. Точніше не практика, а справжнісінький досвід бойового медика. Тоді, під час АТО, батальйон Олексія служив здебільшого на території Луганщини, яка нині під окупацією знаходиться.
- У 2016 році, коли контракт підписав, опинився у першій танковій бригаді, яка в Гончарівському базувалася, - розповідає Олексій. - Перші навчання проходили в Десні. Це були курси з бойової медицини, санітарного інструктора. А взагалі за три роки мого контракту багато різних курсів пройшов. Був на навчанні і у Львові, з британцями, американцями вчився. Адже на той час в Україні рівень тактичної медицини був дуже низьким, тож лише від закордонних колег могли отримати якісне навчання. Чесно кажучи, коли я проходив навчання у 2016 році, то лише з’явилися джгути-турнікети САТ, і наші люди, військові й уявлення не мали, як ними користуватися. Бо ж знали лише про старі гумові джгути. Навіть у тих аптечках, що привозили з Америки, не знали, що знаходиться і що з тим усім робити. Тому нам на всіх тих курсах розказували про все і з самого початку. Але вже у 2019 році, коли були змагання серед ЗСУ з бойової, тактичної медицини, моє відділення з евакуації зайняло друге місце.
Олексій Сунко
Порівнюючи часи АТО і нині, Олексій Сунко розповідає, що нині медичне забезпечення значно краще. Бо все, що тоді було, - це радянські запаси. Та й рівень знань із тактичної медицини теж значно вищий. Санінструкторів стало більше. Та й самі солдати значно обізнаніші. Хоча ще, самі розумієте, на фронті медикам багато чого не вистачає. Навіть ті самі життєво необхідні турнікети - це розхідний матеріал, і тому їх ніколи не буде вдосталь. Чимось забезпечує держава, багато допомагають волонтери, чимало всього лягає на плечі і гаманець самих військових, яким доводиться за власний рахунок купувати, ремонтувати…
Чи жалкує Олексій, що обрав для себе такий шлях. Звичайно, що ні. Бо ж розуміє, що від нього і таких як він залежить життя і здоров’я воїнів. Єдине, про що шкодує, що трирічний син без тата росте. Шкодує, але нічого з цим не вдіє. Війна ж бо в країні.
Джерело: "Нові горизонти", авторка Ірина БОРОВСЬКА
"Час Чернігівський" писав про таке:
