Дмитро Гармаш воював під Маріуполем, втратив руку та пройшов полон в Оленівці

17 ГРУДНЯ 2023, 17:45

4991

Дмитро Гармаш воював під Маріуполем, втратив руку та пройшов полон в Оленівці

Дмитро гармаш зі своєю дівчиною Мариною Митько у день її випускного

22-річний Дмитро Гармаш із села Дослідне на Носівщині отримав поранення біля Маріуполя, втратив праву руку та разом з побратимами потрапив у полон. Три місяці хлопець пробув у колонії в Оленівці  (окупована територія Донеччини).

Зенітник

— Пішов до армії, щоб доказати — я сильний і все зможу. Старші хлопці казали, що служба важка, і я не витримаю. Курс молодого бійця проходив у селищі Десна. Після двох місяців строкової служби, 7 серпня 2020 року, уклав контракт на три роки. Забрали мене до Миколаєва в 36-у окрему бригаду морської піхоти. Мені всього 20 років. Були і молодші від мене хлопці, по 18-19 років. Розумів, що це бойова бригада і відсиджуватись десь у тилу не вийде. Був на посаді стрільця-зенітника переносного зенітно-ракетного комплексу. Ніс службу біля села Водяне, ближче до моря.

Мати і бабуся відмовляли мене, просили, щоб не укладав контракт, плакали. Думали, що мене змусили, били перед цим. Не міг їм доказати, що пішов сам, служба мені подобається, іду за покликом серця. Уже потім, коли приїздив додому у відпустку, та й зараз, пишаються моїм вибором. Але все одно відпускали на службу зі сльозами.

Згодом повернувся до Десни та пройшов фахову підготовку. Перевели на іншу зенітну установку. У Маріуполі був зенітником. Бригада на шість-дев’ять місяців виїжджала на лінію фронту. Якщо порахувати, то рік і два місяці провів у боях.

Російські танки поїхали 17 лютого

— Це тут повномасштабна війна почалася 24 лютого. Під Маріуполем на тиждень раніше, 17 лютого перші російські танки поїхали в наш бік. І тоді стало зрозуміло — почалося. 15 тисяч гривень, останні гроші, які були на картці, перекинув матері 25 лютого. Раніше не виходило, не було інтернету. Розумів, що от-от ми будемо в оточені. Витратити їх не зможу. Їжа, куриво в мене було. А рідним гроші ще знадобляться.

Як почув, що росіяни майже біля Носівки, не знаходив собі місця. Заліз у напівзруйновану будівлю на висоту метрів 50, де мені вдалося впіймати мобільний зв’язок. Подзвонив рідним і дівчині дізнатися, як вони. Хвилин 15 розмовляли. Вимикаю телефон, злажу вниз і в ту будівлю, у те місце, де я сидів, прилітає ракета. Дивом уцілів, бо вже встиг відійти подалі.

24 лютого 2022 року частину особового складу 36-ї бригади морської піхоти відправили в Запоріжжя, а решту — на околиці Маріуполя, на металургійний завод імені Ілліча. 31 березня поранило праву руку. Поряд розірвався снаряд від танка. Уламки попали трохи вище ліктя. Ледь трималася на шкірі, кістка стирчала. Врятувати в тих умовах не було шансів. У підвалі заводу медикам довелося ампутувати мою руку. Поранених багато, ліків обмаль. На диво, тижнів за два кукса швидко затягнулася, не кровила.

Тримали оборону заводу до 12 квітня. Потім закінчилися боєприпаси. Аж раптом нам повідомляють, що от-от приїде машина і забере до 1-го окремого батальйону морської піхоти. Приїжджає наша машина. Водій запитує: «Знаєте, куди ви їдете?» «Так, до першого бату», — відповідаємо. «Ну так. У полон», — уточнив водій.  Виявилося, хлопці з того батальйону вже були в полоні. А за нас домовилися — щоб не розстрілювати, забрати в полон. Дали на збори і погрузку пів години. Відвезли на околицю «Азовмашу». Кому необхідно, наші медики надали допомогу. Увечері повезли в сусіднє село. Там ми були кілька днів. 18 квітня відвезли в Оленівку Донецької області. Тижнів два робили перев’язку і мені. Просив ранозагоюючу мазь і мазав сам. З Донецька теж приїжджали лікарі, розповідали нашим медикам-полоненим, як лікувати. Ліків було вдосталь.

Одяг вимінював за цигарки

Тримали нас у камері 14 квадратних метрів. Розрахована на 17 чоловік, а полонених 47. Чіплялися до тих, хто мав патріотичні татуювання. У мене на грудях зображення морської піхоти, на лівій руці — маска самурая. У побратима на руці був набитий герб України. Змушували стекляшкою здирати. Наші хлопці допомогли йому, знайшли ручку і голку і затушували чорнилом, щоб не видно.

Хто не слухався, відправляли в дисциплінарний ізолятор. Вмикали голосно музику і били.

Таких як я, поранених, майже не чіпали. Іноді отримував за мій гострий язик. Якось, коли стояло поряд кілька росіян, сказав: «Орки під@р@си. Наші б сюди прийшли, усіх перестріляли». Вони почули, відвели вбік і побили.

Сильно поранених клали в «КамАЗ» і перевозили до Луганська.

— Рідні знали, що ви в полоні?

— Ще в квітні, до полону, товариш по службі зміг додзвонитися своїм рідним і розповів про мене. Згодом усі вежі мобільного зв’язку зруйнували. Додзвонитися додому не міг.

— Жінки були?

— Так. Наскільки я зрозумів, усі військові. Їх тримали окремо від чоловіків. Не бачив, щоб били. Давали більш-менш нормальну їжу. Якщо нам не було де митися, то раз на тиждень жінки могли сходити в Оленівці в гарячу баню.

Чоловіки ж увесь час ходили в тому одязі, в якому потрапили в полон. Коли до нас попали через місяць азовці, міняли їхній одяг за цигарки. Наші бараки були з’єднані віконечками. Спілкувалися між собою, передавали речі чи залишки їжі.

— Де брали цигарки?

— Видавали на роботі — перенести щось, копати, підмітати, прибирати сміття. Змолотили пшеницю,  залили окропом і нам давали їсти.

— Чим ще годували?

— Коли стали пускати на кухню наших полонених, то і борщі готували. Звичайно не такі, як удома, бо не всі овочі були, але смачні. Каші з’явилися. Сіль додавали. До цього були тільки щі з капустою. І крупа з водою, несолена.

На початку на сніданок і вечерю давали хліба по четвертинці відрізаного шматка круглої хлібини. На обід — половину шматка. З часом, коли кількість полонених збільшувалася, хліба давали крихти. Від тієї четвертинки, —   може, п’яту частину. І черпак юшки чи каші.

Вода була тільки технічна. Набирав літр, а з неї десь стакан жижи, осаду відстоювалося.

21-й день народження, третього травня, зустрів у полоні. Один-єдиний раз зміг по­дзвонити бабусі. Саме її номер я згадав у полоні.

— Де взяли телефон?

— У середині травня в Оленівку привезли азовців. У декого ще залишалися з собою телефони. Вони давали дзвонити. За чотири хвилини розмови — п’ять цигарок. Ці п’ять цигарок я збирав кілька тижнів. І самому курити хочеться, і додому подзвонити треба. Устиг, потім усі телефони в азовців забрали. «Ба, не переживай. Я живий, здоровий. Руки немає. Зараз у полоні в Донецькій області. Більше нічого сказати не можу», — сказав тоді бабусі. Вона допитувалася, чи можна передати посилку. В Єнакієвому живе її рідна сестра, моя друга бабуся. Але росіяни сказали, що не можна посилки і будь-яким чином контактувати з близькими.

Дмитро родом із села Володькова Дівиця на Носівщині. Ріс у багатодітній родині.

— Виховувала нас мати і бабуся. Сергію, старшому брату, — 29. Живе з родиною в Хмельницькому. Батько неблагополучний. Мати з ним розійшлася, коли я був малим. З ним майже не спілкувався, за все свідоме життя бачився кілька разів. Чув, що загинув у Чернігові під час облоги міста. Подробиць і де похований не знаю, — каже Діма. — Мати вдруге вийшла заміж. Сестричкам Юлі і Насті по 15 і 13 років.

Діму застала 30 листопада в холі досліднянської гімназії. Грав з другом Вадимом Огієнком у настільний теніс.

— Мабуть, узимку це єдина розвага для хлопців твого віку? — цікавлюся.

— Якщо не випивати, то так, — жартує Дмитро. — Закінчував цю школу. Тепер вона стала гімназією. Далі вступив до Київського професійного енергетичного ліцею на слюсаря-електромонтажника. У 2020 році влаштувався на роботу у супермаркет «Фоззі» в Броварах. Через три з половиною місяці прийшла повістка на строкову службу.

Марина, дівчина, родом з Дослідного. І для мене — це рідне село, хоч я з сусіднього Ставка. Без мене не проходила жодна дискотека. У шкільні роки займався хореографією. Також з хлопцями ходили на качалку. Зняв футболочку — і всі дівчата мої. Допоки Маринка в мене не з’явилася, три роки тому. Живемо разом. Того року кохана закінчила цю ж гімназію, зараз учиться на флориста в Чернігові. Весілля поки не плануємо, рано ще.

Без руки — на мотоциклі. Протез на ремонті

— Я правша. Підпис навчився більш-менш ставити. Якщо треба щось написати, прошу допомоги. Їжджу на мотоциклі. У друга брав машину «Опель» на автоматі і теж катався селом.

— Їжу сам готуєш?

— Усе робить мені Маринка. Якби був протез, сам би впорався.

— Після полону пройшло майже півтора року. Чому і досі без протеза?

— Держава виділила на протезування 800 тисяч гривень. Наче й велика сума, а для протеза малувато. Треба погоджуватися на ці кошти і робити абиякий протез або зовсім відмовлятися від цих грошей.

Так як у мене зависока ампутація, абиякий протез не підійде. Підказали мені, що у Львові з американських комплектуючих збирають біонічні протези. Завдяки якому рука відчуває м’язові і нервові імпульси. Волонтери з львівського центру «Незламні» допомогли зібрати на нього 45 тисяч євро (один мільйон 800 тисяч гривень). Робили і підганяли все під мене. І лише в середині жовтня зміг отримати.

Керування протезом виключно через айфон. Довелося купувати 12-ту модель за 30 тисяч гривень. Скачав дві спеціальні програми. Тішився недовго. Три тижні минуло, протез почав глючити — збій системи. Уперше відремонтували за дві години, була незначна поломка. А от удруге вже самостійно чи в Україні зробити не змогли. Довелося відправляти кисть американцям-виробникам у США. Проводять діагностику. Зажався мізинець і не розжимається. Тепер знову треба їхати до Львова, обіцяли привезти відремонтований.

— Якісь виплати зараз отримуєте?

— Грошове забезпечення (заробітна плата), близько 25 тисяч гривень на місяць.

Доки був у полоні, усе грошове забезпечення йшло на рахунок частини. За місяць — 120 тисяч гривень (100 тисяч бойових надбавок, 20 тисяч зарплата). Мені на карту прийшло лише 180 тисяч гривень. Уже потім, при звільненні, отримав решту — близько 600 тисяч гривень.

— На що витратили?

— За три тисячі доларів (близько 100 тисяч гривень) купив однокімнатну квартиру в Дослідному. 18 тисяч гривень віддав за переоформлення. Оцінили чомусь квартиру дорого. Допоміг бабусі відремонтувати будинок. Купив мотоцикл, про який давно мріяв, — «Мустанг» на 200 кубів. Разом з номерами вийшло 50 тисяч гривень.

Допомагав родині кума. Євгеній Богачов з Кривого Рогу, товариш по службі, тепер кум. У полоні ми домовилися: хто перший звільниться, допомагатиме родині іншого безвозвратно. Тисяч 150 точно за чотири місяці дружині і його дитині вислав. Після повернення кум хотів віддати ці гроші, але я відмовився. Найменшенький, Максим, народився, коли Євгеній був у полоні. Уперше побачив, коли малому було сім місяців.

Під час першої відпустки я з Євгенієм сильно полаявся, побилися трохи. Зустрічаємося через два тижні і жартома один до одного: «Ну що, куме, пішли гуляти ввечері». Після того кумами і стали називати один одного. Похрестив Максима, коли Євгеній повернувся після восьми місяців полону. Він зараз на реабілітації. Пережив п’ять операцій. Снайперська куля в Маріуполі потрапила в коліно і розтрощила суглоб.

Є і друга хрещениця, Олександра, донька рідного брата.

На військово-лікарській комісії (ВЛК) мене визнали обмежено придатним.  Треба днями їхати до Миколаєва, звільнятися зі служби. Пройти ВЛК, потім медико-соціальну експертну комісію, щоб підтвердити відсутність кінцівки. Підтвердять інвалідність, нарахують пенсію та одноразову виплату. Спілкувався з побратимом. У нього один в один, як у мене, травма. Отримує військову пенсію  18 тисяч гривень щомісяця. А якби служив далі, то, окрім грошового забезпечення, отримував би пенсію по інвалідності близько семи тисяч гривень.

День обміну

— У полоні нам казали, що Київ і Запоріжжя вже захопили, іншу половину України забрала  Європа, — згадує Дмитро. — Перший раз майже добу возили в машині і казали: «На обмін». Не довезли. Перед обміном не били. Навпаки, робили все, щоб ми мали гарний вигляд.  29 червня 2022 року мене втретє вивезли на обмін. Ще жартував з хлопцями, ніби відчував, казав, що втретє мене точно обміняють. Так і сталося.

Це був найбільший обмін один до одного. Додому повернулися 144 військові.

Їдемо в автобусах «Рута», «Богдан» з омонівцями, які приїжджали з москви, дивлюсь — дорожній знак «Запорізька область». Зупиняємося, усі росіяни виходять і дивляться на нас. Двері зачиняються. І тут у мене промайнула думка: нас можуть розстріляти. Автобуси починають рухатися, і я видихаю. Заїжджаємо в яр, де і був обмін. Спочатку обміняли тих, хто був лежачий, чоловік 15.

Доходить моя черга, дивлюсь, військовий навпроти мене стоїть. На формі синьо-жовтий прапор. Радість перехоплює. Нас садять у машину «швидкої». Дівчата кажуть: «Хлопці потерпіть, ще 20 хвилин і будете вдома». І тут вже я видихнув.

29 червня, на дворі спека. Дихати немає чим. Розвертається водій і каже: «У мініхолодильнику вода є». Відкриваю, а вона холодна. Пів літра залпом випив.

Тепер 29 червня день народження не тільки в моєї молодшої сестри Юлі, а і мій, другий.

Я важив 68 кілограмів. У полоні схуд на 15. Лікарі нас оглянули і розподілили по лікарнях. Я потрапив у Запоріжжя. Обстежили, стан був задовільний. Деяких полонених били дубинками, катували електрошокерами, придавлювали пальці на руках, щоб зламати.

Додому приїхав лише 1 вересня, через два місяці після повернення з полону. І то відпросився на чотири дні з дорогою. Був у реабілітаційному центрі у Львові. До того вдавалося кілька разів на вихідні з’їздити до брата в Хмельницький.

Друзів багато в селі. Розумів, що спокою там мені не буде, коли повернуся. Тому домовився з Маринкою зустрітися в Ніжині. Погуляли містом, сходили в ресторан. Щоб побути наодинці кілька днів. Коли приїхав додому, друзі не відпускали мене майже до ранку, усе розпитували. Наступного дня однокласники приїхали. Друзі з Носівки, Ніжина.

Через місяць після обміну Дмитра Гармаша росія скоїла теракт. У ніч проти 29 липня у виправній колонії в Оленівці масово загинули полонені українці: щонайменше 53 вбиті і 70 поранених.

—  Іноді накриває, коли сам. Лізуть дурні думки в голову, — зітхає Дмитро. — Що молодий, залишився без руки. Тоді йду на вулицю, до друзів. Аби не бути наодинці. Дорослі люди сприймають мене нормально. Трохи не по собі, коли йде дитина з мамою і тикає пальцем: «Мамо, он дядько без руки!»

Полон не сниться. Хоча дівчина часто каже, що я вночі підскакую, щось кажу. Просинаюся в холодному поту. Але я цього не пам’ятаю.

Авторка: Ольга САМСОНЕНКО, "Вісник Ч"

"Час Чернігівський" писав про полонених:

Схожі новини

У громаді на Чернігівщині повідомили про смерть бійця ЗСУ

25 ТРАВНЯ 2024, 05:25

Підозра секретарю Ніжинської міськради: що відомо?

24 ТРАВНЯ 2024, 21:27

«Жити в селі стає нестерпно»: жителі прикордоння Чернігівщини

24 ТРАВНЯ 2024, 19:17

Вiдео

«Хто достойний жити, так ці хлопці, але їх вже нема», - у чернігівській школі вшанували пам'ять випускників-героїв

24 ТРАВНЯ 2024, 18:15

Маленька свічка - велика біда: на Ічнянщині зайнялися житлові будинки

24 ТРАВНЯ 2024, 17:11

Фото

У соціальній пральні на Чернігівщині - нові машинки і сушарки. Хто купив

24 ТРАВНЯ 2024, 15:57

Листоноша з Чернігівщини стала військовою. Її син також служить

24 ТРАВНЯ 2024, 14:45

ТОП-переглядів