19 липня в південному окружному військовому суді ростова-на-дону продовжилося судилище над 22 українськими полоненими, серед яких вісім жінок-куховарок. Бранців називають бійцями полку «Азов». Серед них 43-річний Олег Мижгородський, городнянець.
Усіх звинувачують в участі в терористичній організації та спробі насильницького захоплення влади в частині Донецької області. Зовсім здуріли рашисти. Торік у серпні «Азов» у росії офіційно назвали терористичною організацією. І тепер підсудним загрожує 15 років тюрми або довічне ув’язнення.
Війна застала в Маріуполі
— Початок вторгнення застав нас з братом у різних містах. Я була в Чернігові, він у Маріуполі, — пригадує 35-річна Ірина КИРИЧАНСЬКА, сестра. — Раніше Олежка жив у Чернігові, працював водієм, розвозив різні товари. У 2015 році пішов добровольцем в АТО. У 2016-му уклав контракт, служив водієм в одному з батальйонів полку «Азов», згодом відповідав за матеріальне забезпечення.
Сестра Олега Ірина Киричанська
Перший шлюб не склався. На Донеччині, де служив, познайомився з другою дружиною. Вона вдова, її старшому сину 21 рік, молодшому — 13. Дуже хотіли дівчинку. Вирішили вдочерити. Коли знайшли 12-річну Наталочку, з’ясувалося, що в неї є ще п’ятирічний братик Славко. Він з інвалідністю, проблеми з нирками. Вирішили не розлучати дітей і всиновили обох. А згодом народився Сашко, йому зараз чотири роки.
На фото: Олег Мижгородський з дітьми
30 серпня 2021 року в брата закінчився контракт, звільнився в запас.
Жила їхня сім’я добре, у приватному будинку в Маріуполі. 24 лютого минулого року говорила з братом. Сказав:
«Розмовляв зі знайомими військовими, запевнили, що через десять днів усе закінчиться. І все має бути добре».
Звісно, ми переживали один за одного. Я вагітна в Чернігові, він там під обстрілами і бомбардуваннями. Народила дитинку 5 березня в бомбосховищі пологового будинка. І хоча в донечці було всього два кілограми 460 грамів, наступного дня нас чоловік забрав. Бо тоді в пологовому нікого не лишали. Сказали: «Можеш ходити? То йди».
Ще раз говорила з Олегом 14 березня.
«Ір, ми в пеклі. Немає їжі, води, світла. Нас бомблять з усіх боків. У будинок пряме влучання. Сидимо в погребі, доїдаємо моркву і буряки», — сказав. А я йому: «Вітаю, у тебе народилася племінниця». Він плакав від радості.
«Я в СІЗО в Донецьку»
— 26-го брат мене набрав. Говорили менше двох хвилин. Сказав, що води немає — раніше вони ходили за нею на якийсь струмок, — запаси в погребі скінчилися. І зв’язок обірвався.
10 квітня мені на телефон надійшло повідомлення: «Здраствуйте, ваш брат Мижгородський Олег Дмитриевич задержан в порядке ст.128 УПК ДНР и находится в г. Донецк. Следователь». Номер телефону російський. Скільки я його не набирала, ніхто не відповідав.
Уже згодом від дружини брата дізналася, що з погреба вони з дітьми перейшли жити до знайомих. 31 березня на тій вулиці була зачистка. днрівці зайшли у двір, при дітях одягли Олегу мішок на голову і повели. Його хтось здав, адже прийшли цілеспрямовано за ним. Місцеві ж раніше бачили його у військовій формі. А те, що вже сім місяців, як звільнився з війська, нікого не цікавило. Дружина не знала, що робити. Через деякий час повідомили, що його нібито розстріляли.
- Скільки не писали тому слідчому, відповіді не було. Мати, батько і я від невідомості місця собі не знаходили. Отож з тим повідомленням пішли до поліції. Написали заяву, здали тест ДНК. Нам сказали, що це обов’язково, якщо людина зникла. Мати дзвонила на гарячу лінію 1648 (номер Національного інформаційного бюро з питань військовополонених та інших осіб, взятих у полон, заручників, зниклих безвісти та загиблих внаслідок російсько-української війни. — Авт.). Зверталися в координаційний центр штабу з питань поводження з військовополоненими, «Червоний Хрест», усі організації, які тільки могли нам хоч якось допомогти. Але всюди отримували одну й ту саму відповідь: «Немає доказів. Де відео, де фото?»
А звідки нам було взяти ті докази? І ні в які списки і реєстри його не вносили. Намагаючись подолати ситуацію, ми продовжували оббивати пороги різних інстанцій.
Паралельно самотужки в інтернеті шукали і серед живих, і серед загиблих. Хоча це мали робити відповідні служби, до яких ми зверталися. За цей час мати, їй 62 роки, навчилася користуватися інтернетом, шукати інформацію в соціальних мережах. До пошуків долучилася і донька Олега від першого шлюбу (вона заміжня, живе в Києві). Ми жили надією.
— Олег снився? Просив: «Знайдіть мене»?
— Матері снився в темряві, з якої не повертається. Ми кидалися в крайнощі. Навіть до ясновидців зверталися. Кожен з них по-своєму розказував. Але всі сходилися на тому, що живий, але йому дуже важко і він тяжкохворий.
— Питали, чи повернеться додому?
— Відповідали: «Ви побачите його».
— Так і в соцмережах можна побачити. А щоб зустрітися наяву, жодних натяків, коли це станеться.
І раптом у серпні Олег подзвонив дружині. Вона спочатку не впізнала його голос. Повідомив, що в СІЗО в Донецьку. Їм не дають ні води, ні їжі. А щоденні допити з тортурами — то страшне. Він увесь синьо-жовтий від синців. Почувається погано
Продовжили доводити, що він дійсно в полоні
Однак марно. Мати написала його адвокату: «Здравствуйте. Я мама Мижгородского Олега Дмитриевича, пишу вам снова. Помогите нам, пожалуйста. Лекарства не приняли, сказали, нужно разрешение и назначение врача из СИЗО. Пожалуйста, помогите моему ребенку».
Адвокат відповів:
«Можете помочь его жене оплатить мои услуги на следствии и суде. Думаю, что тогда у вас появится моральное право у меня что- то спрашивать».
Після цього ми зібрали тисячу доларів і переслали невістці.
14 червня було перше судове засідання над азовцями.
А 28 червня в інтернеті я натрапила на відео із зали суду. На ньому всі бранці за гратами виглядали виснаженими, неначе їх привезли з концтабору. Не впізнала брата. Зрозуміла, що це він, коли сам себе назвав. В Олегові до війни було 115 кілограмів, лишилося десь 50. Нога забинтована, змарнілий. Вдалося зв’язатися з новим російським адвокатом Олега. Той розповів, що на першому засіданні брата не було через проблеми зі здоров’ям. Почалася гангрена, поламані ребра, вивихнута рука. Ходить на милицях, бо нога в дуже поганому стані. Із судової зали його забрали з високою температурою.
Олег Мижгородський на суді. 28 червня 2023 року
На відео всі 22 людей, яких привезли в Ростов, такі замучені, що словами не передати. Я поробила фото з того відео.
— Ви з цим відео пішли до всіх служб і сказали: «Ось, дивіться, знайшли вам докази» (тобто фактично зробили вашу роботу, за яку ви отримуєте гроші, посади і звання.— Авт.)?
— Мати кілька ночей не спала. Ми по-новому почали звертатися в усі інстанції. А у відповідь: «Не бачимо фотографій». Олега так і не внесли в списки на обмін. Бо росія не підтвердила, що він утримується на її території. У координаційному центрі сказали: «Сторона агресор не дає підтвердження». І доки не буде списку з того боку з мокрою печаткою, доти йому не нададуть статус військовополоненого і не внесуть у списки на обмін. Отака ситуація.
У «Червоному Хресті» сказали: «Ми не впливаємо на обмін. Нічим не можемо допомогти»
— Як це ніяких підтверджень, є реальні докази. Їхні журналісти на суди ходять, фото, відео виставляють.
— Отож. Нашим родичам подзвонили родичі з білорусі. І кажуть: «Бачили Олега, як вставали наші хлопці, називали себе хто і звідки».
— Чи можна якось достукатися до «Червоного Хреста», аби Олегу надали допомогу. Щоб живим лишився. Нещодавно Україні передали 19 тіл військовополонених.
— Ходила в Чернігові, писала, та поки що ніяких подвижок. Сказали: «Подзвоніть через десять днів, уточнюйте».
Дружина намагалася в Донецьку щось дізнатися, але її послали подалі. Їй і так нелегко, ставлення до таких, як вона, там не дуже. Добре, що батьківська квартира вціліла, там з дітьми зараз мешкає.
— У нас ні в кого немає можливості поїхати на суд, бо невідомо, чи назад вернемося. Дружина збирається, та хто знає, як складеться.
— Можливо, якусь передачу можна буде відвезти? Ліки.
— Адвокат добивається побачення і вже написав, аби Олегу надали медичну допомогу. Душевний чоловік трапився. Обіцяв невістці зробити все від нього залежне. Та чи дослухаються до нього судді. Дуже тяжко, що ми не знаємо, в якому стані нога. Якщо її не лікувати, можлива ампутація, а то й страшніше…
Через адвоката Олег передав малюсінький клаптик паперу, на якому написав, що тримається заради дітей, заради них вижив. І попросив кишенькову Біблію. Адвокат сфотографував ту записку і переслав дружині. Брат згадав усі молитви, яких навчила його мати. Він же маленьким, бувало, ходив з нею до церкви. Уявляєте, наскільки йому там важко. І матері важко — вона на відстані відчуває його страждання. Буває, прокинеться серед ночі від того, що і душа, і тіло болять.
Треба Олега забирати звідти, бо не буде його, — плаче Ірина. — Ми знову стукаємо у всі двері, та поки що ніяких результатів…
У своєму горі родина Мижгородських не одинока. Мати іншого полоненого, 21-річного Артура Грецького, теж побачила сина в телесюжетах із зали суду. Торік у квітні їй повідомили, що Артур загинув. На сайті президента навіть з’явився указ про його посмертне нагородження орденом «За мужність». Та жінка не вірила і чекала. І в серпні син їй подзвонив (мабуть, тоді всім азовцям, яких зараз судять, дали поговорити з рідними).
«Ні для кого не секрет, що саме до бійців «Азову» особливе ставлення в полоні, найгірше та найжорстокіше», — написав у телеграмі Максим Жорін, екскомандир полку «Азов», а нині майор ЗСУ.
Ці історії доводять, що не слід втрачати надії. Не соромтеся вкотре нагадувати про свою біду тим, чиї дупи і досі в зручних кріслах, зокрема і завдяки захисникам.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото з сімейного архіву
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Звільнений з російського полону носівчанин Сорока: «Нам не дозволяли навіть спілкуватися між собою, інакше карали всю камеру»
- Окупанти відрізали голову ще живому українському полоненому
- Різдвяний обмін полоненими: є хлопці із Чернігівщини
