Меншому сину було всього кілька тижнів, коли лейтенант 66 ОМБр ЗСУ Віталій Мізін весною 22-го став на захист України. Після ракетного удару по казармі чоловік отримав надзвичайно важкі опіки і травми, і зовсім мало шансів вижити. Єдиною, хто вірив у диво, була його дружина Юлія – і диво сталося.
Попри те, що Віталію ампутували праву руку та ногу, він навчився плести браслети з паракорду однією рукою та відкрив власну справу, крім того, чоловік втретє став батьком, про дивовижну родину написала соціальна платформа Goodacity.
Піврічний Максим народжений уже після поранення Віталія.
“Взяв новонародженого сина на руки і пішов служити”
Віталій з Черкас, Юлія – з Кіровоградської області, а познайомили їх спільні друзі, ще коли обоє були студентами.
– Якось відразу між нами іскорка проскочила, відчув, що Юля – моя людина! Одружилися, народився синочок Іван. Закінчивши універ, працював на Черкаському металургійному, потім, у 2015-му, на другому році АТО – мобілізація, служив рік і вісім місяців. Перед повномасштабною війною працював таксистом у Черкасах, чекали з Юлею на появу другого синочка. Але швидше прийшла війна…
Не було паніки – навпаки, чоловік всіх домашніх заспокоював. У нього офіцерська сумка вже була зібрана – стояла у шафі, Віталій був готовий.
Віталій на службі
У березні народився Данилко, тато вперше взяв його на руки. Через кілька днів завіз сім’ю у Новомиргород до тещі і пішов до військкомату, а звідти – служити.
Маючи попередній досвід, Віталій уже чітко знав, у який саме рід військ хоче – тільки артилерія, тільки «боги війни».
Але не встиг довго прослужити. Увечері 17 травня 2022 поговорив по телефону з Юлею, зі старшим сином Іванком. Довго не говорили, бо захисники готувалися до навчань, які мали відбутися на наступний день. Не було ні недоброго передчуття, нічого. А вночі почалося пекло.
17 травня уночі росіяни вдарили ракетами по навчальному центрі Десна, де був Віталій з побратимами. Згодом стане відомо, що під завалами загинули 87 військових. Віталій – один із небагатьох, хто вижив – вижив дивом. Зазнав важких опіків та травм, провів 104 дні в реанімації – між життям і смертю. Лікарі боролися за його життя, проте не давали жодних прогнозів і готували рідних до найгіршого.
Підтримка і любов дружини витягнули з того світу
Віталій каже, що раніше йому вибух щоночі снився, нині уже трохи легше.
«Тоді, після вибуху, коли я провалився в підвал, коли вогонь обпікав мене, я подумки уже зі всіма рідними прощався, уже й не було надії, що виживу. Але хотів жити! Тримала думка про дружину та синів… Коли мене знайшли рятувальники, я був контактний, говорив з ними, сказав, хто я, продиктував телефон дружини, попросив зателефонувати їй – і тільки після цього втратив свідомість…».
Непритомним захисник був довгих 5 днів.
Рятувальники витягнули чоловіка з вогню, але 60% його тіла були з глибокими опіками. Лікарі зазначали, що навіть не знали як класифікувати такі опіки – обгоріли навіть лопатка та ребра. Стан чоловіка був украй важкий. Віталій переніс 10 операцій, праву руку та ногу довелося ампутувати. Але з перших днів поруч була дружина, і навіть без свідомості Віталій відчував її.
«Прийшов до тями – Юля біля мене, – пригадує Віталій. – Так вона весь час зі мною і була. Її підтримка і її любов мене витягнули з того світу. Далі почав дивитися, що там зі мною, які пошкодження – розумів, що права рука уже все, але, чесно кажучи, надіявся, що, може, хоч ногу вдасться врятувати. Але в порівнянні з тим, що довелося пережити, скільки болю витримати, ампутація не здавалася такою страшною…».
«Ніхто не вірив в нього так, як вірила я! – каже Юлія. – Вночі, лежачи в сльозах – бо удень не дозволяла собі плакати – молилася, говорила з Віталіком… Вірила, що він мене чує. Говорила йому, що люблю його, щоб він тримався. Не допускала іншої думки, окрім тієї, що він живий і буде жити!».
Віталій і Юлія
Жінка дякує людям, які були поруч, допомагали і підтримували – без них не впоралася б. Підтримка йшла звідти, звідки не чекали: у соцмережах Юлії написав багатодітний батько, який хотів допомогти – і це дуже зворушувало, дуже надихало – той факт, що абсолютно незнайомі люди, попри всі свої обставини, готові підставити плече.
«Така підтримка, коли розумієш, що ти не залишаєшся з бідою наодинці – вона безцінна!»
Далі було складне, довге та болісне лікування. Віталія рятували медики в Києві, потім у Львові, а влітку його перевезли до Фінляндії.
Проходити тяжку реабілітацію допомагала родина. Віталій наново вчився ходити разом з молодшим сином Данилком робили свої перші кроки.
«Кажуть, космонавтів учать ходити заново після польоту – то я так само вчився сидіти і стояти заново, – говорить Віталій. – Тілу було складно перелаштуватися – м’язи не тримали, важко було. Це величезна робота, це сила духу, яка переростає в силу тіла!
Здатися – узагалі не варіант. У мене ж три козаки ростуть – їм треба тата! Розумієш, що раз ти залишився тут, на цій землі, отже, ти тут для чогось потрібен. Щось ти ще маєш зробити, пережити, осягти».
Найменший син, Максимко, йому тільки півроку – народився після поранення Віталія уже в Фінляндії.
«Для хлопців наших тато – герой, авторитет! Коли Віталик одягає протез, наш майже-дворічний Данило бере викрутку і біжить до нього – щоб допомогти, «поремонтувати» залізну ногу… Віталик з дітьми багато займається, і з ними, і по дому мені дуже допомагає: сам удома пилососить, миє підлогу, їздить в магазин – а список я завжди нівроку довгий йому пишу», – сміється Юля.
Віталій з сином
Чоловік каже, що в принципі, сам майже зі всім порається. Так, спершу був розгублений – як далі жити, що робити? Але Віталій зрозумів таку річ: важать не просто ноги, а те, куди ти ними хочеш піти; не просто руки, а те, що ти можеш ними робити. У таких випадках дуже допомагає поставлена перед собою мета. І повернення до хобі п’ятирічної давнини – плетіння з паракорду – теж зіграло свою роль, бо Віталій побачив те, що міг би робити і в чому наново знайти та реалізувати себе.
Браслети плете однією лівою
Вироби Віталія @Mizin Cord (на сторінку в інсті підписані понад 18 тис користувачів) вже носять більше тисячі українців по всій Європі.
«Ой, Віталік дуже скромний, – сміється пані Юля. – Давайте, я вам розкажу. П’ять років тому чоловік спробував плести браслети – просто так, для душі. Сплів для себе, для нас, – розповідає Юля. – Тоді це був навіть не паракорд, а інша, простіша нитка».
А після поранення він якось згадав про це хобі. Тоді родина ще була тільки на початку реабілітації, чоловік ще не міг ні ставати сам на протезі, навіть їсти ще сам нормально не міг, бо зламане плече. І от одного дня чоловік сказав, мовляв, шкода, що я більше не зможу нічого сплести.
Натомість дружина запропонувала допомогу - бути правою рукою. Спробували – і зрозуміли, що Віталій насправді все може і сам. Далі він придумав, як закріпити шнур і плести браслети. Закупили паракорд і пішло-поїхало.
«Це звучить легко, а на практиці насправді все було не так «райдужно», – усміхається Віталій. – Браслети, брелоки, темляки і навіть нашийники для собак – це все складна і копітка робота. Бувало таке, що по кілька разів переплітав уже готовий виріб – бо хотілося, щоб все було ідеально! Свій перший станок для плетіння я зробив собі сам. Нині він у мене як пам'ять, як нагадування про той найперший, найважчий час. Зараз плету з паракорду за допомогою станка, який мені за моїми кресленнями зробив друг».
Чи очікував Віталій, що буде такий ажіотаж на браслети? Насправді для нього це була насамперед реабілітація, а потім уже як варіант своєї справи – щоб знати і розуміти, що не все втрачено, що і він може щось робити і допомагати своїй сім’ї.
Рахунок замовлених виробів уже пішов на тисячі. Замовляють і українці, і європейські покупці.
Найщемніший браслет – для мами побратима Віталія, який загинув у ту трагічну ніч у Десні. Передавав браслети побратимам, багато виробів надіслав волонтерам для розіграшів.
А ще він має мрію – заснувати бренд аксесуарів, де могли б працювати ветерани. Також чоловік своїм прикладом хоче показати всім, хто переживає подібне, що треба не здаватися, не жаліти себе, а вірити в себе, творити своє майбутнє.
Джерело: Goodacity
"Час Чернігівський" писав про таке:
