57-річній Ірині ШАЛАПУДІ з Борзни президент Володимир Зеленський вручив орден княгині Ольги III ступеня. Ірина — електромонтерка високовольтної підстанції 35 тисяч кіловольт і вище (саме так називається її посада), чергова високовольтної підстанції.
Єдина на всю область
— Після школи закінчила Чернігівський кооперативний технікум на товарознавця. Влаштувалася продавцем. Тоді були такі часи, що багато продавали з-під прилавка, по блату, мені це не подобалося. Ледь пів року витримала. Ішов 1987 рік, набирали контролерів у РЕМ (райелектромережі). Багато жінок подавали заяви на ці місця, пішла й я, — згадує Ірина Іванівна. — Це тепер дівчат машинами возять, а тоді я рейсовими автобусами добиралася в села. Як то кажуть, книжки в зуби — і вперед. Перевіряла лічильники. На мене і собак спускали, і лаяли. Чого тільки не було, коли викривала тих, хто крав електроенергію. Пробула контролером майже сім років. Чоловік чергував на новозбудованій високовольтній підстанції 110 кВ. Його запросили диспетчером у РЕМ. А мені запропонували перейти черговою на підстанцію.
Жінки на таких посадах працювали в Ніжині, Березні. Це вже років 15, як лишилася я єдина на всю область чергова на підстанції — жінка. Тодішній начальник служби підстанцій, нині покійний Юрій Калюжний запевнив в «Обленерго», що впораюся не гірше за мужика, він за мене ручається. Було це у 1994 році. Курси, іспити, допуск до роботи — на все пішло понад пів року. Я довела, що жінки спроможні працювати на відповідальних об’єктах. Це тепер усе комп’ютеризоване, а раніше ж була механіка. І якщо раптом десь аварія на лінії — коротке замикання чи земля в мережі (дроти впали на грунт) — потрібно було вручну вимкнути чи переключити лінії. Аби збій не пішов далі мережею, а в людей не погоріли електроприлади.
Зараз із напарником чергуємо по дві доби. Щоранку роблю обхід, упродовж зміни слідкую, щоб підстанція працювала в штатному режимі. У разі планових чи аварійних робіт виводжу її на ремонт.
Небезпечні вольти
— Ви працюєте як електромонтер? Справляєтесь, чи викликаєте підмогу у складних випадках?
— Справляюсь. Часом таке трапляється! Робила перепідключення за командою диспетчера, раптом обірвався ізолятор (білі штуки на електроопорі. — Ред.). Так різко, неначе його ножем хто зрізав. І як жахне об траверсу — іскри в усі боки (траверса — це металоконструкція, що розташована на залізобетонній стійці повітряної лінії електропередачі, до якої кріплять ізолятори для проводів та іншу арматуру). Ізолятор до землі не дістав, повис якраз на рівні зросту людини. Злякалася тоді страшенно. Упала на землю і навкарачки відповзла від того місця. Зателефонувала в диспетчерську. А потім віддихалась і… пішла працювати далі. А що робити, я ж одна на всю підстанцію.
Років зо три тому навесні сніг на даху розтанув, і вода затекла. Заходжу в приміщення, а там води по кісточки. Треба було гасити підстанцію, виводити в ремонт обладнання і ремонтувати дах. Хоч заземлення і було, а страшно… Як по тій воді йти відключати вимикачі? Усе-таки 10 тисяч вольт… Упоралася.
Ще був випадок. Штормовий буревій. На 110 тисяч кіловольт шлейф відгорів і повис. Вітер подув, він торкнувся металу, загуло, як літак-бомбардувальник. І заіскрило на півтора метра, страшний суд. Я не мала права розгубитися, бо треба негайно всю підстанцію відключити і заземлити трансформатор.
Боялася одного — аби росіяни не полізли на територію підстанції
Та жодні труднощі і навіть війна не змусили Ірину Шалапуду покинути роботу.
— У лютому 2022 року мені зробили операцію на жовчному міхурі, — продовжує жінка. — 16 лютого привезли з чернігівської лікарні додому. Була на лікарняному і ще впродовж місяця мала бути. Але 27 лютого о 9.00 російська колона йшла повз наш куток у бік Ніжина. Люди виходили на вулицю і проводжали її очима. А я рахувала техніку — начальство попросило — і передавала дані, у нас є робоча група у вайбері. Нарахувала 68 танків. Тоді вони не зупинялися і нікого не чіпали. А 28 лютого нарахувала 137 і ще 90 одиниць різної техніки: «Буки», «Гради», БМП. Того дня «німці» зупинялися, стріляли по полю, шмальнули з гранатомета на в’їзді в Борзну, у хату, пройшло навиліт. Лише після цього зіваки кинулися ховатися. А я, придурок, продовжувала рахувати техніку і боялася одного — аби росіяни не полізли на територію підстанції.
На щастя, проїхали повз. І полізли по магазинах — вибивали двері і вигрібали все, що бачили. Деякі підприємці самі відчиняли, аби двері вціліли, бо прострелили б або вибили. А я ховалася за рогом дитячого майданчика і спостерігала за обстановкою.
Бої були не під Борзною, та все одно вплинули на енергосистему. Уперше підстанція погасла напередодні 8 березня. Напруга почала стрибати, трансформатор ревів. Зв’язку з диспетчером не було — стаціонарний телефон мовчав з перших днів вторгнення, мобільний зв’язок пропав.
Совість не дозволила покинути в такій ситуації колегу Толю Малишенка, він же на той час і року не пропрацював (його попередник пішов на пенсію.) Та і не могла допустити, аби люди лишилися без електрики. Пішла, включила підстанцію. Зробила все за інструкцією, без вказівок диспетчера. Згодом така ситуація повторювалася не раз.
Якось зранку загула повітряна тривога. Я саме робила обхід підстанції, вискочила на вулицю, бачу — дві ракети одна за одною. Минуло хвилин 20, наша підстанція погасла. Як потім виявилося, влучили в підстанцію «Конотоп».
Дрони в березні висіли над підстанцією постійно. А я і о першій ночі, й о третій на роботу ходила. Вийду з хати — угорі наді мною світяться два вогники, червоний і зелений. Я їх добре від зірочок відрізняла. Іду в темряві, спотикаюся, переживаю: а що, як упаду, і шви після операції розійдуться. Коли було зовсім темно, підсвічувала ліхтариком. Тоді дрон миттєво реагував на появу світла і починав рухатися за мною. Доводилося вимикати ліхтарик і йти далі навпомацки. Страшнувато було. Інколи зять (він у мене в теробороні був) проводжав на підстанцію з автоматом. Як-не-як, а стояли москалі в сусідніх селах. Працювали ми тоді, як і всі енергетики, 24 на 7.
Нормальна робота відновилася тільки в травні. За літо встигли провести ремонтні роботи. А з жовтня знову почалося: блекаут, графіки відключень. Дві години електрику подавали, шість не було. Необхідно вручну підключати. Я жила на роботі. Діти мені і їсти, і ліки, і апарат для вимірювання тиску приносили. Відчергувала дві доби — добу відходжу. Була така зморена, що їсти в ліжко подавали, а мені нічого не хотілося. Проте, коли наставав час іти на зміну, не знаю, звідки й сили бралися.
У міністерство на 7.30, о третій ночі машина під двором
— Ірино Іванівно, хто вам сказав про нагороду?
— Був вівторок чи середа, точно не пригадаю, раптом дзвінок з незнайомого номера. Мені ж нічого боятися, бо не маю ні кредитів, ні боргів, ні ворогів. Відповіла. Виявляється, то співробітник з Міністерства енергетики. Каже, аби я в п’ятницю о 9.00 з’явилася. І ніяких подробиць. У четвер, 21 грудня, о 19.00 дзвінок з Чернігова — у міністерство на 7.30, о третій ночі машина буде під двором. Відвезе в Кіпті, а там уже мене заберуть до Києва.
У міністерстві охорона в чорній формі. Перевірили паспорт. Запитують: «Яка у вас нагорода, державна чи відомча?» А я знизую плечима, бо й сама не знаю. Стали шукати в списках. Виявилося, до орденів представлено лише 12 чоловік з усієї України, і я за алфавітом — остання в списку. Що цікаво, була там ще одна Ірина Іванівна — черговий електромонтер підстанції, з Харківщини. Теж 30 років працює. І дружина енергетика з Ізюма, якого нагородили посмертно. Вона сина із собою брала.
Пропустили нас всередину. А там інша охорона, у військовій формі. Перевіряли металошукачем. Потім усе з моєї сумочки вивернули на стіл. У мене там була півлітрова пляшка води і спрей для рук. Я ще з часів «ковіду» маю звичку: коли буваю в людних місцях, руки пшикати. Загадали ту воду при них відпити. Потім сказали: «Пирскайте», щоб перевірити, що у флакончику. Пирснула, запахло спиртом. Стало зрозуміло — дезінфектор, а не якась кислота. Навіть чобітки перевіряли — вони в мене по коліна — чи нічого забороненого всередині. Ще тоді я подумала: ого.
Впустили до зали. Куди сідати? Бачу таблички на кількох стільцях. Знайшла своє прізвище. Це вже згодом зрозуміла: нас спеціально в центральному ряду з краю посадили, аби зразу встав і пішов на сцену. Вставати, робити селфі, підходити до вікон заборонили, виходити тим паче. Біля дверей стояли менеджери, за дверима охорона. Сказали: «Чекайте».
Так ми сиділи з 8.00 до 10.00 — у мене аж ноги подерев’яніли. І тут зайшов президент Зеленський, за ним — прем’єр-міністр Шмигаль і міністр енергетики Галущенко. Розхвилювалася. Не придумаю, куди сумку поставити: на сидіння чи на підлогу. Почула своє прізвище, і в мене автоматично посмішка на всі 32. Удома, коли дивилися фото, дочка каже: «Мамо, глянь, які в нього очі. Він на тебе дивився, наче кіт Леопольд». А я кажу: «Таню, я, коли біля президента стояла, нічого не помічала».
Тільки підійшла, він зразу: «Вітаю», і мені руку міцно потис. Відкрив коробочку, яку подала помічниця, показав орден. Потім знову потис руку зі словами: «Дякую вам за вашу працю». У мене криша поїхала, не знаю, що вже балакала. Тільки пам’ятаю, що в кінці сказала: «І вам дякую за нагороду». Побув недовго і пішов. А вже відомчі подяки вручав міністр. Хто хотів з ним сфотографуватися, нікому не відмовляв.
Ірина Шалапуда показує орден
Щомісяця до пенсії буде доплата
— Як замочили орден?
— Коли поверталися з Києва, на першій же автозаправці в Броварах зупинилися. Хлопці-енергетики, які теж отримали в Києві нагороди, захотіли святкувати. Я відмовилася. Кажу: «Не в тому річ, що не хочу скидатися, здоров’я не дозволяє». Вони: «Може, тобі шоколадку чи мандаринку?» «Ні, дякую».
Майже два роки минуло після операції, а проблеми залишилися. Я постійно на дієті. Моя їжа — вівсянка, хек, пісне печиво «Марія». Додому повернулася зморена. Чаю з сім’єю попили і завалилася спати.
Дзвонили і друзі, і куми, і родичі, щоб привітати — вручення нагород показали по центральних телеканалах — я не брала телефон. Приємно, що оцінили мою працю, а ще приємніше, що я отримала свою, суто жіночу нагороду, не в чоловіка якогось забрала. Достойних на відзначення колег в області чимало. Особливо на Семенівщині та Новгород-Сіверщині. Там виконують свою роботу, ризикуючи життям.
— Що дає орден?
— Я в Києві цим теж поцікавилася. Пояснили, що, доки працюю, ніяких пільг. А коли піду на пенсію у 60 років чи раптом по інвалідності, то щомісяця до пенсії буде доплата від 20 до 40 відсотків прожиткового мінімуму для непрацездатних. На сьогодні найменша сума цієї надбавки — 486 гривень.
— Ваш чоловік енергетик і вже на пенсії, ви працюєте. Дочка теж пішла в цю галузь?
— Вона закінчила Ніжинський державний університет імені Гоголя. Нині працює заступником керівника в супермаркеті «Фора» в Борзні.
Авторка: Валентина ОСТЕРСЬКА, фото автора та з сімейного архіву Ірини ШАЛАПУДИ
"Час Чернігівський" писав про таке: Тетяна Лебідь отримала «Хрест громадянських заслуг»
