Рівно опівдні 56-річна Тамара МАНОЙЛО з Припутнів на Ічнянщині починає друге доїння корів. Їх дві: Ласуня і Берізка.
Корови
— Дою зранку, в обід і ввечері, — виходить з відром Тамара. — Одна дає 25 літрів за день.
— Нормально, — вважаю.
— У людей побільше дояться, ну то таке.
Тамара проціджує парне молоко через батистову хусточку. Марля, каже, ненадійна.
Дві кішки сидять на ослінчику під хлівом. Чекають, не заважають.
Видоєна Ласуня вже поїла.
— Ставлю корові під морду відро дерті і спокійно дою. Інакше на місці не стоїть, дригається. Дерть — це перемелене не обдерте зерно.
Ласуні дев’ять років. Чотири місяці тільності. Місяців у вісім молоко почне гірчити. Як мине дев’ять, народиться теля.
— Сіємо пшеницю, перетираємо на дерть. Електромельницю чоловік сам зробив, — заходить Тамара в сарайчик із запасами кормів. — Сюди зерно засипається, отам мішок чіпляється, звідти підключається. Я не касаюсь, то мужське діло. Ще саморобна електросічкарня є. Бо вручну натирати замучишся.
Тамара набирає дерті у відро для Берізки. Цій сім років.
У хліві чутно свиняче рохкання. Два кабани в окремій загородці, біля корів.
— Причаїлися. Як іду до корови, вони виском вищать. Знають, що корову подою, потім наллю їм молочка розбавленого, з хлібом.
Свиней п’ятеро. Підсвинки живуть в іншому сараї.
— Ти до коров’ячої морди не підходь, щоб не вдарила, — попереджає. Ставить туди їжу. Берізка габаритами більша за Ласуню. — Не парується, тому в тілі. Будемо восени здавати, — господиня сідає на низеньку табуретку з правого боку корови. — Скільки грошей витратили, лікували. А вона бика не хоче і штучно не запліднюється.
Тамара підв’язує корові хвіст.
— Мухи кусаються, так щоб не хвиськала мені по лицю, доки дою. Бо, бува, як дзизне!
Підмиває вим’я водою. Витирає чистим рушником.
Чвирк-чвирк-чвирк — б’ються струмені молока об пусте дно оцинкованого відра. Берізка піднімає голову, недовірливо дивиться в мій бік.
— Чого боїшся? Їж уже, — осмикує її Тамара. — Хороша дівчинка, хороша…, — розмовляє з коровою. А відро вже наповнилось майже наполовину. — Берізка дає більше. А в Ласуні жирніше. У спеку молоко опадає (стає менше). Казала моя мати: «У корови молоко на язиці». Як погодуєш добре, то й молочко буде.
Випасає корів Тамара навпроти двору, на лугу, у загородці. Це її ділянка.
— Не прив’язую, змалку не привчені. Наливаємо відра з колодязя, ставимо туди.
Приймальники зараз платять вісім гривень за літр. В Ічню забирають. І доплачують, як жирність набігає. А як немає, то ще й знімають.
Свині
— Пішли поросятам давати? — уже процідила молоко, помила відро і випрала хустку Тамара. — Чуєш, паці вже кричать?
Спочатку господиня дає аперитив — наливає в корито трохи розбавленого молока. Свині замовкають і занурюють рила в пійло. Тим часом швидко заносить щойно видоєне молоко в погріб.
— То весь їхній обід?
— Ні-ні. Коровам дерть сирою даю, свиням кожен божий день нове запарюю. Бо спека, швидко вкисає. Мелені пшеницю, ячмінь, кукурудзу. Он чугуни з їхньою запаркою. Газ у селі з балонів. Заправляють у Ніжині на заправці. 30-кілограмовий балон — 700 гривень.
Тамара натирає кабачок на крупній буряковій терці, додає запарену дерть.
— Тепер трохи молочка, — збігала за ним в інший куток двору. Молоко з утрішнього доїння. — Як кислячок, то ще краще. Трохи розбавляю і перемішую.
Розносимо обід по свинячих квартирах. Поросята рохкають радісно і дзвінко.
— Тут дівчата і хлопчик, — гладить білу та рябенькі спинки. — Кожне ласку любить. Цьому яєчка залишили, ростимо на кнура. Своя свиноматка, свої поросята. У мене все своє, — пишається господарством Тамара Миколаївна.
У цьому ж хліві в клітках живуть кролі. Коло них свіжа люцерна. Поряд у загородці добротна кобила Майка.
— Люди у Вишнівці живуть. У них коні худі. Чоловік проїжджає повз них: «Ну що, поміняємося?» — пожартував. «Ні, я твого сала не хочу», — сказав циган. Обережно, кінь укусити може, — попереджає господиня. — Конем городи волочимо. І як оводнів менше, чоловік запрягає. Буряки перевозить, картоплю. Мотоблока нема. Є маленький трактор, китаєць. Рало — картоплю саджати. А загрібаємо конем. Своїм трактором город не оремо. Сьогодні в ліс чоловік трактором поїхав, соснових колючок на розпал нагребти. Не конем же їхати.
Цього року картоплі менше садили. Соток 20 під гарбузами. Ще засіваємо травою, люцерною, — мимоходом пояснює Тамара. — Два сінники забиті сіном, засторонок повен, горища на хліві позабивали.
Птиця
— Пішли тепер курей порати, — невгамовна Тамара. — Рука вільна? Бери відро.
Я несу кукурудзяну дерть, у Тамари — квадратне пластмасове відро з мішаниною з кабачків. Дорогою ще набирає води з колодязя. І спішить до господарчого двору, далі — до загородки з птицею.
Перестрибуючи пташиний послід, намагаюся не послизнутися і не відстати.
— І оце таке щодня. Зранку пораєшся, в обід пораєшся, не встиг обідню роботу закінчити — вечір прийшов. І по-новому, — торохтить Тамара попереду.
Молоді курочки біжать до годувальниці. Хазяйка переставляє миски під розлогий горіх, у тінь. Викладає їжу.
— Дуже жарко, а скисне — давати не можна, потруяться. Бройлери — вони такі. Тому через хвилин 20 прийду і заберу все, що не доїли.
Товстоногі білі бройлери обступили годівниці. Між ними пробиваються рябенькі кури. Голошийки топчуться осторонь.
— А петуха мого зніміть. Петрику! Петрусю! — кличе півня. — Ви такого красеня ще не бачили! Кохінхін порода називається. І кури є кохінхінки. Бач, жарко їм, ховаються.
Пухнаті кохінхінки ховаються під густим кущем бузку. Рудуваті, чорненькі, рябенькі.
Тамара виливає з продовгуватого дерев’яного корита теплу воду, наливає свіжої з відра.
— Води даю багато. А корм, доки спека, сухіший, щоб не скисав.
Поряд в окремій загородці — птахи-підлітки. Молоді кури живуть у мирі з мулардами. Місця повно. У курчат свій окремий будиночок для ночівлі.
Мулард — гібрид качки та гуски. З чорненькими чубчиками. Тихі, гекають, як гусенята, і неголосно крякають. На їжу, як качки, не кидаються. Збилися в куток, трусять хвостиками. Мене бояться.
— М’ясисті і не жирні. Зіллям годую. Брала їх уже підрослими. Одне — 90 гривень. Зараз по два місяці їм.
Лисицям все одно, що кури підзвітні
З великим пташником Тамарі допомогли французи.
— Це все дякуючи гранту, — ділиться радістю. — Французи дали 24 тисячі гривень. Тільки треба відзвітувати за кожну копійку. Приїжджали в Припутні в клуб, розказували про умови. Господарство треба вести не тільки для себе, а й надавати послуги людям. Ми писали заявки, кому що треба.
Гроші давали жителям сіл, постраждалих від війни.
— Я за грантові гроші купила птиці на 10 тисяч гривень. 31 качку, 21 бройлер. Отаких рябих курчат-несучок 20 штук. Тоді ще півня і чотири курки, кохінхінів. Хіба б я за свої гроші стільки купила? Корм — 25 кілограмів мішок. Один мішок — 470 гривень. 16 мішків пішло, — усе підраховано в Тамари. — Там увесь грант, ще й свої добавляла. Усі чеки зберігаю, сказали збирати. Розписку і телефон давала жінка, в якої я купляла півня. І на інкубаторі чеки брала.
— А послуги які надаватимете?
— Я продаю. Улітку дачники купують птицю, яйця. Ще в Київ вожу, здаю оптом. Є там Свєта, перепродуха. Бройлери, кажуть, по 180 за кілограм зараз. Ще не возила, нехай підростуть. Десь три з половиною кіло має бути. На всі пропойки — від глистів, від хвороб — у ветеринара брала чеки, усе враховувала у грант. Кохінхінів до півня ще докупляла. Одна доросла курка — 600 гривень. Півень торішній.
На паркані — опудало.
— Від коршака. Учора не встигла, від рябенького півника тільки пір’я залишилося, — журиться Тамара. — І лисиць повно. Цієї ночі, під ранок, попокавкали тут. Сусід мисливець тут жив, до війни. Дві вбив, одна чорнобурка. А тепер що? Паркан городимо. Росіяни, як були, поламали. Тут же танки кругом стояли, у дворі. Люди повтікали, а мені куди? У мене корова саме телитися почала. Вони в дворі, а ми з бабою в хаті сиділи.
Приїдуть, рахуватимуть…
— Грантодавці знайшли нас самі. Французька неурядова організація «ACTED», — згадує назву Анатолій СЕНЬКО, староста Припутнів. — Вони і до цього надавали різну допомогу в сусідніх селах. Їх мета — допомогти малозабезпеченим місцевим жителям, які постраждали від російської навали. Не просто дати гроші, а допомогти у веденні господарства або відкрити свою маленьку справу. Одна з умов отримання — надавати послуги населенню. Чи продавати свою продукцію.
У село приїжджали три представники організації, наші люди заповнювали анкети. Хотіли отримати грант більше 50 чоловік. Відібрати десь 40. Давали від 22 з половиною тисячі гривень. Але за все треба звітувати. Скоро грантодавці мають приїхати з перевіркою.
— Але пташенята дохнуть. А ще їх хапають хижі птахи та тварини. Як це довести? Чи за нестачу купленої за гранти птиці гроші доведеться віддавати?
— Ніхто гроші віддавати не буде. Грант — це безповоротна допомога. Думаю, якось це вирішиться. Ніколи такого не буває, щоб усі курчата дожили до дорослого віку. Сусід мій прокинувся — вісім курей мертві лежать. Лисиця подушила. Лисиць дуже багато розвелося, — занепокоєний староста. — Відстріл зараз заборонений. Єгерські служби, які періодично стріляють лисиць у лісі, кажуть, що в межах села вони це робити не мають права. От і як нам бути?
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Наталія Макатьор пише вірші і читає поросятам. Так і сказала путіну все, що про нього думає
- Рижик — другий кінь у селі. Возить траву собі і трьом коровам
- «Хіба у вас можуть бути корови?» — не вірять на базарі. 25-річна Марина Грицик тільки посміхається
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
