Це «Міф і реальність», історії тих, хто бачив війну зблизька. Сьогодні у нас у гостях військовослужбовець Анатолій з позивним «Соловей». Він пройшов Бахмут, Кліщіївку, Часів Яр, а тепер продовжує службу у системі ТЦК та СП. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
- Ремонтом і будівництвом. Тим, чим подобається, займався.
- 24 лютого 2022 року – день, який змінив життя всіх українців. Чим ви тоді займалися і як цей день запам'ятався?
- Якраз в той день, коли все почалося, я їхав на Київ влаштовуватися на роботу. Трішки не доїхав. Київ почали бить. Бачили, що розриви, прильоти і все таке. Якось воно не вірилось. На Видубичах пересів на інший потяг. Вернувся додому, зібрав рюкзак, поїхав до військкомату.
- А як сім'я, друзі відреагували на це рішення?
- На той період сім'я відреагувала, звісно, трошки так... Хвилювання, переживання, все це… А мої рідні, брати, сестри, мама, вони не знали до останнього. Я вже подзвонив, коли був у частині. Тобто я вже з частини сказав, що я пішов на війну.
- А головною мотивацією служити що було? Можете пригадати?
- Головна мотивація – те, що ворог вже був дуже близько. Моє рідне село було в окупації весь період. Ну і там ото моменти, коли катували, вбивали дітей, ну то вже грань. Я за себе і пішов.
- Після цього ви служили в таких гарячих дуже точках фронту. Бахмут, Часів Яр, Кліщіївка. Можете розказати, як це було, що з того часу найбільше запам'яталося?
- Як для людини невійськової, то воно трішки, звісно, дикувато було, але мені було легше, бо я мисливством захоплююсь. То мені було за щастя. У нас були люди, які після одного, скажімо так, ворога, ну, їх по психіці дуже-дуже так накривало. У мене нормально.
- А як вам вдавалося от в цей момент, знаєте, так втримати себе, втриматись, зберегти, зберегти «менталочку», як зараз кажуть?
- Все банально просто. Я розумів те, що якщо не я, то він мене, це по-перше. А по-друге, мотивація. У мене вдома, ну як би, діти, брати, сестри. Тут навіть, навіть жодного разу не було якось сумніву, що я там щось не те зробив. Все йшло, як, як по накатаній.
- Після фронту життя змінилося? Сприйняття життя, можливо?
- Ну, життя цінується тепер ще більше. Але є нерозуміння від інших. Нас цивільні якось так не розуміють, що ми звідти. Військові то хлопці розуміють. Неважливо, чи він по формі, чи він по цивільному одягу. Ті розуміють, ті бачать. А з цивільними дуже, дуже тяжко.
- Після фронту ви продовжили службу в ТЦК та СП. Як це сталося? Як ви прийшли в цю структуру?
- Після лікування, коли отримав обмеження, то мене перекинули на військкомат. Так і прохожу там службу.
- Багато хто з військових каже, що після переводу на не бойові посади хочеться назад на фронт. Є така історія?
- Дуже, так. Нема того дня, щоб не тягнуло. Хоча я розумію те, що немає вже тих хлопців. Часто таке питання задають, якби були живі. Пішов би назад, не роздумуючи.
- Зараз яку мету бачите, головну у своїй службі, як думаєте?
- Та навіть не знаю. Поки що служим. Обстановка в країні міняється кардинально кожен день. Я, маючи групу інвалідності, міг би звільнитися. Але я не звільняюся по одній причині. Обстановка накаляється. Якщо почнуться якісь дії ворога, що знов масово піде, зброя, руки, броня, каска, все сформоване, все лежить, зібране. Знов за себе і погнав. Тут навіть не роздумуючи.
- Є такий міф, що в ТЦК служать люди, які ховаються від фронту. Це можна прочитати в коментарях у соцмережах і так далі. Як до цього ставитись, коли таке бачите?
- Навіть це прямо кажуть, що ми ніде не були, чого ми тут, ідіть туди. Ми там були, ми там проходили. Коли показуєш пенсійне посвідчення, то одразу в людей думка міняється. Вибачте, я ж не знав, чи я не знала. Такого роду. Тяжко таке від людей слухати. Трошки ж обідно, коли починаються провокації.
- А що б ви хотіли, щоб люди знали про роботу ТЦК? Тому що у нас є така штука, що люди дуже смутно собі уявляють, з купою якихось міфів. Що б вам, як діючому військовослужбовцю, хотілося б, щоб люди про це знали?
- Вони все одно не розуміють. Не розуміють роботи в ТЦК. Робота така, що ми сьогодні тут, завтра наказ, і ми вже там. Хто хоче попробувати роботу в ТЦК, будь ласка. Сходили, побули, прийшли, побачити, яка робота. Все банально просто.
- А от сьогодні родина, друзі, як вас підтримують?
- Родина, друзі дуже добре підтримують, вони розуміють. Відносяться дуже лояльно. Навіть немає таких якихось питань, вони вже там все урегульовують. Нема такого, щоб навіть бачити, коли настрій щось не те, то навіть ніхто нічого не... Ну, нема ніяких таких дурних питань, чи ще щось. Про війну я коли приїхав додому, я ж бачу по своїх, як вони там... Кажу, задавайте все, що хочете, давайте одним днем поговоримо, щоб не було потім питань. Поговорили, розказали. Ну, понятне діло, що не все, все їм воно не потрібно.
- А як вдається сили відновлювати? Ну, тому що робота непроста, м'яко кажучи, плюс негатив оцей весь від соцмереж тих самих, про що ми тільки що говорили. Як вдається якось себе тримати в купі?
- Ну, знову ж, підтримка рідних, близьких, які розуміють, які всіляко, всіма можливими способами підтримують. Щоб просто навіть там банально зідзвонилися, там виїхали, кави попили, постояли, поговорили. Такі моменти. В роботу в основному загружусь, щоб трошки вони відходило оці моменти. Бо дуже часто хочеться назад.
- Після ось цього всього пережитого, служба зараз для вас, що це таке?
- Це честь служити.
- Який день, якщо такий був на службі, ви б назвали своїм особистим днем перемоги?
- Кожен день, будь-яке виконання поставленої задачі - це вже перемога.
- Тоді останнє питання. Після закінчення війни, після нашої перемоги, якою всі чекаємо, чим будете займатися?
- Навіть ще не знаю. Поки що служити. А далі буде все як буде. Я не був військовим, не мав до цього відношення ніякого. А зараз, на даний момент, поки що військовий, поки служу, далі будемо бачити. Може і залишусь військовим. А там буде видно.
***
Час Чернігівський писав про таке:
