Максим Покидько служить усього в 7 кілометрах від кордону із ворожою росією.
Він один з тих, хто буквально зі свого вікна бачив колони російських танків. В той час, як «колега» з МП в цей час ходив по будинках та переконував жителів, що, мовляв, «наші прийшли», пише ресурс «Україна православна».
Отець Максим в храмі тримав прапор України та інші подарунки підрозділу, якому він допомагав, а коли на Чернігівщину вдерлися окупанти - саджав у невеличку «Таврію» дітей і вивозив родину у холодну, непридатну для життя, сільську хату, аби вберегти від ворога.
Сам отець Максим родом із Херсонщини. На початку 90-х в його рідному селі відкрили церкву Київського патріархату і він з братом (він теж священик – капелан) полюбили туди ходити. Там співав викладач музичної школи, куди ходили хлопці, він долучив їх до хору.
«Тобто спочатку я полюбив церковний спів, а потім – Церкву», - розповідає отець Максим.
Він говорить: Херсонщина значно більш українська, ніж прийнято думати. Можливо, там українство було не таке войовниче, воно м’якіше. Але і батьки, і вчителька української мови вкладали місцевим жителям в свідомість, хто вони є.
Священиком отець Максим став після служби в армії, відпрацював в компанії, але він був при храмі, жив цим життям і владика Даміан сказав: «Давай до нас».
Зараз переконаний, що Бог його вів. Наступного разу владика забрав чоловіка з собою в Київ, там він здав документи в семінарію, поступив. Вчився заочно, священиків бракувало, тож, отець Максим був потрібний в храмі.
«Я би і служив там, але у мене виявилася серйозна алергія на пил з загрозою астматичних нападів. Один зі співбратів порадив змінити клімат. А тодішній архієрей Чернігівщини, який пам’ятав мене по семінарії, запросив мене до себе. Запросив і, стоячи біля карти єпархії, показав точку на карті і сказав: «поїдеш сюди, найпівнічніше містечко України».
Храм у цьому містечку - це старенька хата, у якій тоді протікав дах. Коли священик приїхав, то йому щодня телефонували з єпархії, цікавилися, чи бува не втік. А він натомість почав служити та ремонтувати дах.
За деякий час забрав родину до Семенівки.
«Знаєте, що я помітив? Якщо люди бачать, що ти власноруч перекриваєш дах, то завжди допоможуть. Робота, молитва та нормальне пастирське життя, за 15 років ми оновили храм і сформували парафію».
Головний перелом у ставленні вірян до Української Церкви пройшов після Майдану. Після Революції Гідності люди прийшли в храм, отець Максим тоді відслужив панахиду за Небесною сотнею, і учасники революції, оглянувши оцю храм-хатку запропонували допомогти відбудувати храм. Почали шукати кошти, можливості, матеріали.
Прикордоння з рф – специфічний регіон
«У мене є люди, які жодного разу не були в Києві, зато кілька разів були у Москві. І сьогодні вони ходять на нашу парафію. росія дбала про те, щоб прив’язати людей ментально. Не хочу повторювати оці маніпуляції, які десятиліттями відтворювалися. Власне, вони готувалися до війни і намагалися підготувати жителів. Мені деколи передають записки за упокій або здоров’я воїнів ЗСУ, своїх дітей, від жительок, які ходять в місцевий храм МП, бо їхній батюшка брати не хоче, а цей хай помолиться».
Коли у Семенівку прийшли росіяни, то отець Максим періодично брав родину і виїжджав в одне дальнє село, де неопалювана хата, було дуже важко.
Чоловік знав про катування українського духовенства на Донбасі та Херсонщині. І розумів «перспективи». Коли дізнався, що окупанти виїжджали, то повертався назад додому з родиною помитися та відігрітися.
«Адміністрації окупантів в нашому містечку не було, то по неділях я завжди служив літургію і молебень за українську армію. Навіть коли росіяни ще були в області... В нашому храмі лунала молитва за ЗСУ, навіть коли Чернігівщина була в окупації».
Коли Чернігівщину звільнили і прийшли захисники, то храм отця Максима був першим, куди прийшли бійці.
Прикордоння Чернігівщини і зараз обстрілюють. За півтори години до інтервʼю стався обстріл.
«Але я не можу нікуди поїхати. Я тут кожен цвях знаю. Коли я приїхав сюди, то співав літургію сам. А сьогодні весь храм, десь тридцять людей співає літургію. А після служби співають: «Боже великий єдиний, нам Україну храни». Це моя громада. І мій храм. Ми будемо тут», - резюмує отець Максим.
Джерело: «Україна православна»
"Час Чернігівський" писав про таке:
