Коли яєць забагато – можна ділитися ними в Instagram. А якщо молока – то на OLX. Сімейна ферма на Чернігівщині стала місцем, куди туристи почали приїжджати, аби повалятися в гамаку і позбирати ягоди на полях.
Родина підприємців Копиць також підтримує місцевих жителів та допомагає армії попри те, що останні кілька років ферма не приносить прибуток. Співвласниця ферми Марія запевняє, їй просто подобається тут працювати: «Коли я почала займатися фермою, то дійсно відчула справжній смак життя».
Про історію ферми та як «Копиця сіна» живе під час війни, Марія розповіла ШоТам.
Марія Копиць, співвласниця сімейної ферми «Копиця сіна» на Чернігівщині
Я юристка, яка дуже любить ферму та землю
Історія ферми «Копиця сіна» почалася у 2015 році, коли батьки вирішили садити на полі зернові, а через деякий час – смородину, якою засіяли близько 10 гектарів. Цим батьки на фермі займалися близько перших трьох років бізнесу, а потім почали вирощувати ще й полуницю. Тобто спершу «Копиця сіна» була звичайним фермерським господарством, яке орієнтувалося на гуртову торгівлю. Я на той час працювала у Києві, але часто приїжджала на ферму, бо мені була цікава ця праця.
Мої батьки окрім ферми понад 25 років мають власну фабрику з виробництва м’яких іграшок. Це наш перший сімейний бізнес. А я за освітою юристка, докторка філософії в галузі права та ще викладаю в Київському національному університеті. До пандемії ковіду я працювала лобісткою в Асоціації правників України.
Люди дізналися про нас завдяки яйцям та молоку
З початком карантину я працювала онлайн і приїжджала на ферму ще частіше, аби погуляти та просто відпочити, адже тут неймовірні краєвиди. У 2019 році мама закупила 50 курей-несучок, і я думала над тим, що ж ми робитимемо з такою великою кількістю яєць. Проте тоді я вже вела Instagram ферми та ділилася красивими фото. Одного разу написала підписникам про те, що в нас багато яєць, і чи хтось хотів би для себе. Люди почали відгукуватися. А ще в нас вже тоді було кілька тварин, які подарували знайомі – корова, кінь та олені.
Молока від корови вже було багато, тому я почала реалізовувати продукцію – отримала необхідні ветеринарні дозволи та виставляла на OLX оголошення про продаж.
Одного разу мені написав незнайомий чоловік і сказав, що дуже хоче відвідати нашу ферму. Він приїхав з сім’єю, ми погуляли, я все їм показала, отримала гарні відгуки і подумала, а чому не проводити екскурсії фермою для туристів?
Я навчалася в Америці, там такий формат дуже популярний – екскурсії фермами, де можна збирати ягоди. У нас росли лохина, смородина та полуниця. Ми провели перший сезон – за літо приїхало близько 150-200 сімей. Для нас це був успіх, тому ми найняли технолога і наша ферма стала туристичною.
За перше туристичне літо приїхало близько 150-200 сімей. Фото: ШоТам.
Гедонізм у сільському господарстві
Ми ведемо два бізнеси – ферму та фабрику, тому деякі члени нашої команди працюють над розвитком обох бізнесів, зокрема, водії, механіки та будівельники. Радіємо, що забезпечуємо людей роботою і вони можуть заробляти. Під час сезону в нас зайняті 50-60 людей, а постійно на фермі працює 15 людей – доглядачі за тваринами, керівники, кухарі. Ми з батьками розвиваємо різні сфери на фермі. Я розв’язую поточні питання з керівництва, а стратегією та фінансами займається моя мама Наталія Миколаївна. Тато Анатолій Олександрович розв’язує технічні питання та керує агрономією.
На фермі живуть сільськогосподарські тварини: корови, коні, барани, овечки, кури, качки та гуси, а також єноти, олені, поні, нутрії. А ще батько захоплюється бджільництвом, завжди каже, що їде до «своїх дівчаток». Він бере мед, а також збудував апі-будинок для бджіл. Це такий гедонізм у сільському господарстві. Маємо невелике садівництво, де вирощуємо лікарські трави та квіти – петунії, пеларгонії, гортензії. І, звісно, продаємо всю м’ясо-молочну продукцію.
У «Копиці сіна» займаються й бджільництвом. Фото: ШоТам.
Кожен може обрати собі заняття до душі
Наші гості можуть замовити екскурсію або самостійно погуляти на фермі. Люди приїжджають, відвідують тварин, можуть у нас пообідати, гуляють територію та відволікаються від міської метушні. Хтось любить навіть просто поспати на сіні, хтось – грається з тваринами, лежить в гамаку або бігає лугом чи садом. А є гості, які просто сидять на лавочці та дегустують наливки або фотографуються в нашому саду, де є красиві фотозони. Також люди можуть скуштувати будь-який продукт на фермі. Поряд в нас Десна, тому влітку гості їздять купатися. Ми пропонуємо туристам все, що в нас є, а кожен вже самостійно обирає, що йому до душі – активний чи спокійний відпочинок.
Головна наша мета – підтримувати життя в селі. Коли я активно почала займатися фермою, то дійсно відчула справжній смак життя. Тому я покликала туристів на ферму, аби вони відчули те, що і я. Мріяла, аби вони якісно відпочили в тиші та спокої, щоб їм було максимально комфортно.
Гості завжди діляться, що в нас чудова атмосфера і тут вони відчувають справжню свободу. Особливо гарні відгуки від сімей з дітьми, які завжди забруднюються, але багато посміхаються та бігають тут щасливі. У нас на території є декоративний жираф Ігнат, який привертає увагу відвідувачів та робить ферму яскравішою та більш позитивною. Діти завжди підбігають до нього, обіймають, і помітно, що у них покращується настрій.
Діти та дорослі обожнюють жирафа Ігната. Фото: ШоТам.
Єдиний безпечний шлях проходив через наше село та ферму
Перед повномасштабним вторгненням я була на фермі, а ввечері 23 лютого повернулася до Києва. Батьки їздили у відпустку в Буковель кататися на лижах. Початок повномасштабної війни зустріли в стані шоку. Наступного дня я виїхала з Києва до Львова, сюди з відпочинку також прямували і батьки. Я їхала Житомирською трасою, куди вже заходили кадирівці, тому вціліла дивом.
На фермі працювали дистанційно, а у Львові волонтерили та відправили на Ніжин першу машину з гуманітарною допомогою. Там були необхідні речі для військових та цивільних, а ще запаси інсуліну для людей, які мають цукровий діабет.
Місцеві телефонували нам, говорили про потреби, а ми надсилали необхідне автівками. Нам вдалося зі Львова налагодити логістику відправок продуктів у Ніжин та Остерську лікарню.
В середині березня ми повернулися на ферму, хоча ще були бойові дії, але єдиний безпечний шлях проходив через наше село. Нам просто пощастило не опинитися в окупації, адже зі сторони Києва окупанти знаходилися за десять кілометрів від нас, а зі сторони Чернігова – за п’ятнадцять. Дякуємо Богу та ЗСУ, що ми вижили та маємо можливість робити свою роботу.
На одне з наших полів прилетіла ворожа ракета, але її швидко розмінували та забрали. А ще це був період, коли в нас народжували кози, тому завдяки цьому ми відволікалися від поганих новин.
Тварини допомагають пережити війну. Фото: ШоТам
Всі продукти, які були на фермі, ми роздавали односельцям та військовим. Фактично, наша ферма допомагала підтримувати життя у селі. А ще в Ніжині працювала наша фабрика іграшок, яка теж давала людям роботу. Там було страшніше, бо окупанти перебували біля самого міста, де при в’їзді знаходяться наша фабрика.
«Копиця сіна» – це моя душа
Ми стараємось допомагати нашій армії всім необхідним. Я вважаю, що це обов’язок кожного свідомого громадянина. Ми придбали вже п’ять автівок на фронт для наших військових, а батько й інші аграрії постійно підтримують захисників приладами нічного бачення та амуніцією. А ще передаємо військовим мед, адже в нас його багато.
На фермі передають мед захисникам. Фото: Facebook-сторінка «Копиці сіна»
Якщо чесно, ми думали про те, що цей сезон буде останнім, бо в таких умовах працювати важко. Фактично «Копиця сіна» не приносить нам прибутку останні два роки. Але ми дуже любимо працювати з землею і вважаємо цю справу благодатною. Тому в наступні роки плануємо хоча б зберегти її такою, як вона зараз є. Ми є одним з гвинтиків у системі економіки України. Будь-які фермери, які зараз працюють в Україні, роблять це на межі своїх можливостей.
Ця ферма – це моя душа. Я її дуже люблю та завжди відстоюю. Був такий період, коли батьки наполягали її закрити, але я переконувала, що ми маємо нею займатися.
Найбільше зараз мрію про те, щоб на фронті не гинули люди. Там воює мій брат, який є офіцером, і якого ми дуже чекаємо вдома. А ще я впевнена, що не потрібно відкладати своє життя та чекати перемоги, а жити тут і зараз.
Читайте також історії про жінок із Чернігівщини:
- «Б’юті-індустрія? Я викувала сокиру для Залужного». Ковалька з Чернігівщини відновила справу чоловіка-військового і руйнує стереотипи
- «Люди кажуть, що це не на часі, але ж коли тоді жити?». Перукарка з Ніжина відкрила салон краси у розпал війни
- Студенти на пенсії. У деокупованій громаді на Чернігівщині працює Університет третього віку
