Посеред поля у вирві нерухомо лежить боєць за позивним Серпень. Поряд розкидані тіла ворогів, підбитий російський бронетранспортер. Так побачили його побратими з дрона. Тут, серед поля бою, 22 травня 2022 року, поклавши півтора десятка російських солдатів, загинув боєць 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя К. Острозького Сергій Божко. Хлопець з Журавки, що на Варвинщині. Сергій стримав наступ ворожої групи біля села Луганське (на Донеччині). В серпні юнаку мало б виповнитися 25 років.
Без господаря
В Журавці на Варвинщині живуть мати героя 48-річна Ірина Прокопенко і бабуся Марія. Жінки залишилися самі, без чоловіка в домі.
— Казав Серьожка, що хату треба перекривати. Тече трохи, — бідкається Ірина Іванівна.
— Ми трохи, та й перекрили. Як уже вийшло, — зітхає Марія Миколаївна. — Іра їздить на роботу аж в Яблунівку, за 50 кілометрів.
Ірина Іванівна працює начальником служби у справах дітей Яблунівської громади. В робочі дні прокидається о третій ранку. Бо маршрутка виїжджає з Варви о 4.30. До Прилук доїжджає десь о п’ятнадцятій - двадцятій хвилині на шосту. О шостій або о 6.30 — автобус з Прилук до Яблунівки. Приблизно так само — назад.
Ірина Іванівна педагог, філолог. Закінчила магістратуру з управління. Працювала директором школи в Кухарці.
Три роки була начальником відділу у справах дітей у Варві. Прийшла, коли громада тільки організувалася. Пропрацювала майже три роки. Робочим місцем довелося поступитися ще до повномасштабного вторгнення. Коли почали ліквідовувати РДА, посадовці шукали місця в громаді.
— Кличуть мене до голови. Зібрались заступники, начальниця скорочена сидить. Кажуть мені, що я людина віруюча, порядна. І просять поступитися місцем Людмилі Ростиславівні, яку скоротили з такої ж посади в РДА, до пенсії два роки досидіти. «А я?». «Ми під вас посаду відкриємо». Досі не відкрили. А Людмила Ростиславівна вже на пенсії, але ще на посаді.
— Серьожка тоді заспокоював: «Не переймайся, мамо, вдома будеш». І вже на передовій бідкався: «Хоч би ж мамі робота знайшлася». Це вже хлопці розказували.
— Було, що сиділи на мою пенсію, — зітхає бабуся. Вона також педагог. — А в Серьожі як копійка, — то форма треба, то ще щось. Він собі замовляв. Ножі любив, друзям дарував і собі. Але й нам допомагав. Дав гроші, щоб грубку зробили в літню кухню. Якщо з газом проблеми, щоб грілися. А як ми жили тоді, ніхто не знав. Треба було за газ заплатити, за електрику, за все.
— А батько?
— З чоловіком розлучилися, — не хоче згадувати Ірина. — Ми з Серьожею жили у Кухарці у моїх батьків, а батько Сергія — в Гнідинцях.
— Як було цій дитині вісім років, залишив отакого хлопчика, — не стримує емоцій Марія Миколаївна. — І не згадував, аж поки Сергійко не підріс.
— Серьожа цікавився зброєю, — бере книгу за книгою з полиці Ірина Іванівна. Про зброю, про війни. — Прадід, оце ми зараз в його хаті живемо, був учасником другої світової війни. Сергій займався спортом. Віджимався, багато бігав. І з вантажами. Завдяки цьому склав іспит на берет морського піхотинця. Один з небагатьох. Ось, — показує зелений берет мати. — Мотоцикл в нього крутий був, ми його хлопцям віддали.
Пішов у кондитери
— Дев’ять класів Сергій закінчив у 13 років, — проходимо до більшої кімнати. — І захотів іти в Ладан на кухаря-кондитера. Там була філія Прилуцького професійного ліцею. А групу вже набрали. Бабуся умовила внука взяти.
А на випускний вирішив не йти. «Це марнотратство». Правда, у нас і грошей таких не було. Натомість поїхав заробити. В Леляках був табір «Веселка» від гнідинцівського заводу. Будиночки в лісі. Дорогі путівки, не кожен міг собі дозволити. Але ж і платили на заводі добре. Набирали штат на сезон, і Серьожа влаштувався туди офіціантом.
Раз уранці телефонує: «Мамо, знаєш, де я вночі був?». Куди ж він, думаю, з лісу їздив? «Уявляєш, приїхали до мене одногрупники і забрали на випускний! А потім повернули, ще на роботу встиг». Я таким щасливим, мабуть, його ніколи не чула.
І на похорон його одногрупники приїжджали, — тускніє голос Ірини Іванівни.
До Академії вступив сам
Коли син сказав, що хоче вступати до Академії внутрішніх справ, я здивувалася: «У нас же грошей нема». «Я сам поступлю».
Знайомі сміялися: «Іро, щоб туди вступити, треба всю вашу Кухарку продати». Що той Серьожка собі думав?
— А скільки документів зібрати треба було, — й собі пригадує Марія Миколаївна. — Нас перевіряла поліція, сусідів опитували. Вже ми в Журавці жили. З роботи довідки брали, діда і прадіда згадували. Дільничний приходив: «Я ні йому, ні вам не ворог, але він туди не поступить». Поступив.
У липні 2014 року був зарахований до Національної академії внутрішніх справ.
З морської піхоти — у звичайну
Спеціалізація в нього була «Оперуповноважений, інспектор (органів внутрішніх справ)». Звання лейтенант поліції. Направили в Прилуки. Почав працювати завзято. А тоді Серьожа звільнився і зразу пішов до військкомату, оформив контракт. Давно марив морською піхотою, вважав, що це найелітніші війська.
31 липня направили курсантом в 169-й навчальний центр. З одного навчання на інше. Після був призначений на посаду «навідник танкової гармати Т-64» 36-ї бригади морської піхоти. Хлопці, як його згадують, кажуть: міцний був, як дуб. Не те, щоб височезний, але кріпкий.
У 2019 році брав участь в ООС. В складі військової частини А 2802 був у Маріуполі.
У 2021 році закінчився перший контракт. Жодного поранення. Пішов підписувати другий контракт. Я намагалася відговорити: «Серьожа, навіщо? Є люди, що й зовсім не ходили…». Сказав: «Мамо, а хто ж тоді?». З хати вилетів, наче завтра вертатиметься. Ми ще потім речі пересилали.
Пішов у звичайну піхоту, залишивши елітні війська. Бо то ж, каже, я поїду прямо на передову. А морська піхота на той час ще на передовій не була.
— А йому край на передову треба було, — зітхає бабуся.
30 серпня 2021 року підписав контракт з 30-ю окремою механізованою бригадою ім. князя Острозького. На посаду оператора ПТКР (протитанкова керована ракета).
Збирався зупинити росіян під Журавкою
Він виходив на відеозв’язок. Не казав де, але я знала, що в одному місці не сиділи.
Життя – ризик. Усе хвалився: те зробив, те, розтяжки поставив. Єдине, що каже, жалко, що тваринки підриваються. І на похоронах його побратими казали, що Серьога був відчайдушний.
— В грудні пішов в тил ворога, за 2,5 кілометра зайшов до них, задвухсотив одного, забрав автомат, бронежилет, штатку і повернувся. Штатка — це список, хто в підрозділі, імена, прізвища. Дуже важлива інформація. За це був нагороджений знаком бригади, — згадує Октай Алієв, побратим Сергія з 30-ї ОМБр. Це було ще в 2021 році.
— Телефонує мені: «Мам. Усе вийшло так, як я і сподівався. Мене нагородили і додали 10 днів до відпустки, — продовжує мати. — Так я, може, приїду». Це січень закінчувався. А я йому: «Дивися сам». Так він і не приїхав. 2 березня 2022 року мав закінчитися другий контракт. А 24 лютого сталося повномасштабне вторгнення.
Коли війна почалася, Серьожа хотів, щоб ми виїхали. А ми не схотіли.
Серьожа проаналізував, що як росіяни йтимуть дорогою, де наш будинок, то нам кінець. Він пішов до побратима Бугрія, і запропонував взяти машину у старшини і поїхати сюди. Каже: «Я місцевий, я все тут знаю. Ми їх зупинимо, знаю як». Бугрій відмовив. Потім казав: «Я ж не такий гарячий, як Серьога»
Один проти ворожої групи
— Луганське, там, де він загинув, — я й не знала, що він у тому населеному пункті, — починає згадувати страшний день Ірина. — Серьожа був постійно на зв’язку. 21 і 22 травня 2022 року мені було не по собі, не знаходила місця. Десь після 16-ї години задзвонив мамин телефон у кухні. Чого я його ухватила, стала відповідати? Колишній чоловік, Серьожин батько. Питає: «А ти вже про Серьожу знаєш?»
— Був штурм кацапів на нашу позицію біля Луганського. Під’їхав МТ-ЛБ (російський бронетранспортер), з піхотою, Серьога бере два протитанкових гранатомети РПГ-18 «Муха». Обійшов зліва і наніс ураження. Більше десятка росіян попадали, — каже Октай Алієв.
— Серьожу снайпер поцілив? — перепитує мати. Розмовляємо по телефону, гучний зв’язок. Октай приїхав у коротку відпустку в село Сухоліски Прилуцького району. Після поранення.
— Снайперів там не було. Я дивився, як лежав Серьога. Як він упав. З того боку стояли наші, там не міг бути снайпер. Скоріш всього, його поранило осколком.
Ірина Прокопенко, мама героя, з бойовим прапором бригади
Виплати розділили
Зараз батько об’явився. Дає інтерв’ю. Заявив своє право на половину виплат.
— Аліменти платив?
— Ні. Але я й не подавала. Як була вже у нього друга дружина, покликали мене до суду. Вони розлучались, колишня дружина хотіла аліменти. Я сказала, що ніяких претензій не маю і пішла.
Зразу він був давав Серьожі по 200 чи що гривень. Сам. Тоді перестав їх пересилати, бо вирішив, що це я їх на себе трачу.
В суді я не претендувала. Але суддя, чи він сам, вирішили, що треба напополам, сину і дочці. І от кілька місяців ідуть аліменти. А Cерьожа вже підріс, почав туди до бабусі їздити. Віталій пішов на роботу в бухгалтерію і сказав, щоб на сина більше аліменти не переводили, бо він тепер до нього їздить. Це він вже на гнідинцівському заводі працював. І аліменти закінчилися.
Єдиний раз я його попросила, як Серьожа Академію закінчував. Стипендію він отримував, але вираховували там на все і залишалося дуже мало. Кажу: «Віталій, давай доучимо дитину. Чи хоч на дорогу буде, чи на пиріжок. Він же сам тягнеться, ми ні за навчання, ні за іспити не платимо». Віталій вже в АТО був неодноразово, думала, змінився чоловік. А батько каже: «Він вже дорослий. Чого я йому буду допомагати?».
Правда, тіло сина з Донецька привіз він.
Як рік мав бути по Серьожі, ми шукаємо пам’ятник, замовити і поставити, а батько мовчить. Замовили. 22 травня, на річницю загибелі Серьожі, відкриття було. Хлопці, побратими його, з Прилук приїжджали, виступали. Зараз вони на фронті.
На пам’ятник у мами й бабусі пішло близько 200 тисяч.
Сергій не встиг одружитися. Нареченої теж не було.
— А оце, — тримає мати в руках малесеньку біленьку дитячу одежинку — повзунки — недавно на очі потрапила, і я згадала. Серьожка вже на широкомасштабну пішов. Присилає посилочку. Я питаю телефоном: «Серьожа, а що це таке?». Каже: «Дали зброю чистити. А я подумав: хіба ж можна оце таким? І вам вислав», — підносить до очей комбінезончик мати.
Плакав Залужний
8 липня 2023 року Указом Президента України Володимира Зеленського Сергію Божку присвоєно звання Героя України.
Шостого грудня 2023 року синову Золоту зірку Героя в Маріїнському парку Ірині Іванівні вручив Президент.
— Я ніколи не почувалася такою розгубленою і спустошеною. Думаю, за чим я приїхала? Стоїть Президент, а я думаю: «Як же до його далеко, як я до нього дійду?». Йду, ноги підкошуються. Дивлюся, Валерій Залужний збоку стоїть. В нього сльози на очах. А недавно в Чернігові мене впізнали. Питають: «Це ви та мама, що коли вам Зірку вручали, ви так плакали?». «Та».
— Я так хотіла хлопчика, отримала його і не вберегла, — горює мати. Заміж Ірина вдруге не виходила — ні офіційно, ні неофіційно. Дітей інших нема.
— Снилось, що Серьожа просить, щоб не хвилювалися за нього. Що він там влаштувався в науково-дослідний інститут. І що в нього все добре.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке: Захисник із Ніжина: рідні просять підтримати петицію щодо присвоєння звання Героя (посмертно)
