Вчора, 9 листопада, поряд з селом Сеньківка на Городнянщині пролунало майже 20 вибухів. Обстрілюють мінометами з російської території.
— Не минає і дня без обстрілів. Від них часто виникають пожежі. Нещодавно згорів сарай. Тому люди покидають село. Із 75 осіб, які проживали до початку війни, залишилось восьмеро в семи дворах, — зі смутком говорить 55річна Світлана Більська, секретар Городнянської міської ради. — Когось забрали діти. Жителі Сеньківки повиїжджали до Чернігова, Городні, Ріпок, сусідніх сіл: Мощенки, Берилівки. Адже від кордону з росією до села — кілометр (Сеньківка відома тим, що там монумент дружби народів «Три сестри». — Авт.).
Наша громада єдина на всю Україну межує одразу і з росією, і з білоруссю. Протяжністькордону з останньою — 49 кілометрів, і до15-ти з росією. Ось ми розмовляємо, а зараз тривають обстріли.
— Світлано Анатоліївно, що кажуть ті, хто лишився в Сеньківці?
— Їх умовляють виїхати і рідні, і ми. Один чоловік має коня і не хоче його кидати. Є бабуся, яку діти хочуть забрати, а вона каже:«Хай тільки приїдуть, я в погріб заховаюся. Своєї хати не покину». І що поробиш? Важко переконати старих людей. Щодня в Сеньківку з сусідніх сіл приходять до своїх дворів люди. Ночувати не лишаються, бояться. Магазин закрився. Поки що його власник, Михайло Ховпун, він місцевий, вивозить майно в Городню, тож попутно завозить хліб тим, хто залишився. Надалі будемо хоча б раз на тиждень організовувати підвіз хліба. Це робитиме староста.
— А як інші прикордонні села?
— Старосілля, Деревини, Ільмівка теж майже на кордоні, проте з них люди не поспішають виїздити. Навпаки, туди повертаються родини, які виїхали з початком війни. Тоді ж була можливість виїзду і через білорусь. Наприклад, від Ільмівки до білоруського села Глибоцького — лише кілометр. Люди звикли до своїх помешкань, їм нізащо не хочеться їх покидати.
"Час Чернігівський" писав як працювали лісівники Городнянщини: І техніку зберегли, і ліс садили: як працювали городнянські лісівники під час окупації та з якими труднощами зіткнулися зараз.
