Він із тих, хто за віком не підпадав під мобілізацію, але добровільно обрав воювати за свою країну, коли ворог ступив на нашу землю. Понад два з половиною роки захищав Україну у гарячих точках. І життя своє віддав за неї.
Микола Бабинець, небесний воїн з Корюківщини, якому назавжди 25.
Коли почалася повномасштабна війна, Микола був у Києві. Працював, жив у дядька і весь час казав своїй неньці: «Мамо, треба йти». Олену Олександрівну, як і кожну маму, брав за плечі природній страх. Її синові лише 23, куди такому молодому! А 5 квітня він подзвонив їй по відеозв’язку й повідомив: «Мамо, я мобілізувався».
23-річний доброволець. Усе життя пролетіло перед її очима.
Подарунок на Миколая
Миколка. Тільки мама знає, як тяжко він їй дався. Він прийшов до неї після двох невдалих спроб виносити вагітність. Коли Святий Миколай поспішав світом, його мама Олена отримала свій найдорожчий подарунок. Син з’явився на світ 18 грудня. Тому й Микола.
Олена Олександрівна народилася й виросла в Києві. А приїхала жити в село, у Стопилку, де малою в бабусі проводила літо. Тут заміж вийшла. І батьки її перебралися сюди, залишивши столичну квартиру синові. У Стопилці й Микола з'явився на світ. Мама переживала, щоб виріс справжнім чоловіком, адже виховувала сина сама.
- З чоловіком ми розійшлися на другому місяці моєї вагітності Колею, - пригадує Олена Бабинець. – Наша сім’я дала тріщину після викиднів. Я дуже сильно хотіла народити, переживала щоразу, коли вагітність не вдавалося зберегти. А він вважав: чого журитися? З того все й почалося.
Та Коля виріс. Тямущий хлопчик, який дорогою до школи в сусіднє село Рибинськ із мамою-вчителькою навчився рахувати, додавати-віднімати, а в класі-комплекті зі старшими дітьми – множити-ділити.
Микола Бабинець
Після школи закінчив Сосницький сільськогосподарський технікум. Потім здобув ступінь бакалавра у Чернігівському національному університеті «Чернігівська політехніка» за спеціальністю «Менеджмент. Управління персоналом. Економіка праці». Далі навчатися не схотів.
- Після завершення навчання свідомо відслужив строкову військову службу, - розповідає мама. - В університеті була військова кафедра, але він не йшов. Жалів мене, казав: «Не треба, це дорого, нам не по кишені». Повернувся зі служби наприкінці грудня 2021 року. Працював експедитором в одній із мереж супермаркетів, жив у мого брата в Києві.
А потім - велика війна. І його рішення стати до війська.
Кальян
Коли він через рік вперше повернувся додому, мама побачила разючі зміни. Якщо після строкової служби він прийшов юнаком, то зараз перед нею стояв дорослий чоловік.
Ті ж очі, та ж посмішка. Русяве волосся, а борода – мідного кольору. На його шевроні – «Воля». Псевдо – Кальян – отримав через студентське захоплення, яке інколи дозволяв собі юнак, котрий не палив і в алкоголь не вкидався.
Микола Бабинець
Материнське брало гору у душі Олени Бабинець, хоч і маскувалося за жартами:
- Зачиню, закрию, нікуди більше не пущу тебе! - казала своєму сину.
- А я буду кричати: «Рятуйте!», - сміявся у відповідь її воїн.
Вона знала: Микола сам приймає рішення. Навіть якби хотіла – нічого не змогла б змінити.
Її син - стрілець-піхотинець. Два з половиною роки на «нулі». Це ціле життя. Олена Бабинець за цей час вивчила всі села від Горлівки до Бахмута. Пекельна географія. У серпні 2023-го поїхав у Великобританію вчитися на медика. Після навчання служити продовжив вже на іншій посаді.
Микола Бабинець
- Ми могли довго говорити телефоном, - пригадує мама. – Про все, про будь-що, але не про нього. Говорили про якісь події, про мобілізацію. Він мав серйозні питання до тих чоловіків, які залишаються вдома, не розумів, як так можна. А про війну – нічого.
«Я на роботу» - писав повідомлення, коли йшов на бойове завдання. «Виїхав, все ок» - коли змінювався. А потім, правда, це повідомлення стало іншим: «Виїхав. Цілий». Для мами це означало: вижив.
Микола з мамою
Курган і козацький хрест
У серпні 2024 року в одній із телефонних розмов із мамою сказав: «Я хочу розповісти, який хочу собі пам’ятник». Олена Олександрівна намагалася відігнати страшні думки від себе й від нього: «Синочок, це неправильно, батьки не повинні хоронити своїх дітей!» Та син наполягав: «Треба. Я ж на війні, де може бути всяке. Хочу курган і козацький хрест».
За три місяці Миколи не стало.
- Іду бліндажі постерегти, - сказав мені, коли вирушав «на роботу» у понеділок, 4 листопада, – згадує мама. – Мовляв, зв’язку там не буде, але я знайду. Я писала повідомлення у надії на те, що він хоча б перегляне його. Ні, одна галочка - не переглянув. Писала у вівторок – тиша. У середу вже написала у соцмережі патронатної служби. А потім Коля мені наснився: наче руку простягає, а я до нього – і він зникає, ніби розсипається. Він загинув у середу, 6 листопада. Але тоді я цього ще не знала. У четвер вже подзвонила братові: щось сталося. А в п’ятницю з РТЦК та СП принесли сповіщення мені на роботу. Спочатку я побачила військових у ліцеї, а коли мене набрала секретар: «Зайдіть до директора» - все зрозуміла.
Її світ рухнув. Краплі – силою. Заспокійливе не допомагало, адже частина її вмирала разом із сином, а інша – намагалася контролювати, що та як тепер буде. Вона повинна була зібрати себе, розбиту на друзки, до купи, щоб зустріти свого сина, який повертався «на щиті». І провести його в останню дорогу.
Розстріляні надії
Він був на позиції, коли росіяни завдали йому не менше шести поранень із крупнокаліберного кулемету. Так мамі розповіли згодом. Помер одразу, не мучився. З шести його побратимів-піхотинців, з якими зустрічали свою першу воєнну зиму на Донеччині, Коля загинув останнім.
В Олени Бабинець, щоправда, залишився ще Богдан, друг її сина, з яким війна звела у 2023-му. Ниточка, яку не хочеться втрачати мамі, адже цей хлопець із Маріуполя пліч-о-пліч стояв із її Колею, дружили разом і навіть були схожі один на одного. Хоче побачитися з ним.
Миколу ховали на дев’ятий день його смерті, 14 листопада, у Стопилці. Не дожив більш місяця до 26-ти років. Мама поклала йому в труну його хрестик. І вишиванку, яку сама шила синові, а він її жодного разу не вдягнув. Не встиг. Весільного рушника, котрий вишивала на щастя-долю Миколі, без жалю пов’язала на могильний хрест. Все ж для нього дбала. Не збулося. Багато чого не збулося.
- Коля не думав помирати, - переконана мама. – Хотів ще отримати водійські права після війни. Лікував зуби. Мав багато планів на мирне життя. Жити хотів! Казав: якщо ще полізуть москалі до нас, все покине й приїде додому захищати свою землю. Хотів землі. Мовляв, поки не знаю навіщо, але треба сильно. Мріяв займатися власною справою й бути незалежним. І щоб десь удома, не далі Чернігова.
Болить
Якби не війна, у Миколи точно все вийшло б. Його мама, сама з чоловічим характером, таким і сина виховала. Дарма, що без чоловіка. Чоловічим прикладом для Колі були дідусь і дядько.
- Батько Колі живе в сусідньому селі, - розповідає Олена Олександрівна. – Має іншу сім’ю, двох синів. З Андрієм, одним із них, Коля завжди підтримував зв’язки, спілкувався. А батько з Колею не знався. Я ніколи не заважала їхньому спілкуванню, але й не сприяла цьому, бо тут не можна силувати. Двічі приходив до нього новонародженого і ще один раз у рік, коли сину було років 8-11. Пам’ятаю, Коля маленький прибігає й каже: «Мамо, там тебе якийсь дядя питає». «Це твій тато», – кажу йому. Після цього випадку я сказала його батькові, щоб навідував сина регулярно або не приходив зовсім. Адже син, хоч і маленький, все ж людина, зі своїми переживаннями й емоціями. Він спитав: «А як часто мені ходить?» Кажу: «Хоча б раз у тиждень або раз у місяць». «У мене не вийде», - відповів він, і на тому все закінчилося.
Олена Бабинець пригадує, як за деякий час її Коля одного разу повернувся додому пригнічений: батько не впізнав його на вулиці. «Мабуть, я дуже швидко росту, - сказав тоді мамі. – Спочатку я його не вгадував, а тепер – він мене».
- Батько Миколи був на похороні, - каже Олена Бабинець. – Прощатися з сином не підходив. І організацією похорону не цікавився, не спитав: як ми сина хоронитимемо? Його син Андрій зі мною зв’язувався, але не він. Мені самій довелося, попри біль і розпач, контролювати цей страшний процес поховання власного сина. Тож звісно мені болить, що батько у Колі з’явився тільки після його смерті.
Повернутися до життя
Це виявилося найтяжчим для мами загиблого воїна. Після похорону сина Олена Бабинець захворіла. Тиск почав турбувати. Тиждень була вдома, не хотіла нікого ні чути, ні бачити. Трималася єдиною думкою – курган і козацький хрест, які хотів собі син. Обмірковувала місце, шукала фахівця, обирала ескізи, матеріали тощо.
«Ти матимеш свій курган, сину!» - написала в соцмережах, коли останнє побажання сина дедалі більше набувало реальних обрисів. Роботи почнуться вже цього року.
- Я усвідомлювала: мені потрібно повертатися до життя, - ділиться Олена Бабинець. – Почала з рукоділля, яким займалася раніше. Ґердан із бісеру «Щедрик» за мотивами Леонтовича не піддавався ніяк. Мене вистачало лише на 2-3 рядочки. Припускалася помилок. Робила – порола, робила - порола. І так безліч разів. Спілкувалася з психологом Анною Чепурною з Чернігова. У неї теж син воює, тож вона розуміє мене й дуже сильно підтримує... Я вже можу говорити про Колю. Правда, мені боляче, що він загинув, а на його місце ніхто не йде. Боюся, що ті, які уникають мобілізації, народять дітей і виховають їх манкуртами, котрі слухатимуть російську музику і заявлятимуть «какая разніца», нівелюючи жертву, принесену заради миру найкращими синами України. Шкодую, що цвіт нашої нації вбивають і знищують, а багато хто не розуміє досі, чому варто твердо відстоювати свою країну.
Портрет молодшого сержанта Миколи Бабинця на Алеї Героїв у Корюківці
***
…Коли Микола закінчував школу, Бабинці знайшли сіянець дуба. Пересадили його, обгородили. Мама берегла, бо вбачала в цьому символізм. Думала, що дуб, міцне чоловіче дерево, допоможе її хлопчику в житті.
Дуб – росте...
Джерело: "Сусіди.Сіty", авторка Наталія Рубей
"Час Чернігівський" писав про таке:
