У церкві Святого великомученика Георгія Побідоносця (церква на великому базарі у Мені) нещодавно з'явився новий священник - отець Володимир.
З ним поспілкувалися журналісти.
– Про себе розповісте, отче? Хто ви, звідки, де навчалися?
– Звичайно, приховувати мені немає чого. Сам родом із села на Івано-Франківщині. Вчився в духовній академії. Дев'ятнадцять років мешкав у Сумах. Вже два роки як живу в Чернігові. Був капеланом в Луганську, Донецьку. З початку повномасштабної війни був капеланом у Чернігові.
– Капеланом у яких роках були?
– З 2019 по 2022 роки. У 2020-му отримав багато нагород. Я був головний над капеланами у Луганській та Донецькій областях. Мав добути договір до закінчення, але за указом Президента мені треба було або звільнитися, або перейти на контракт.
– Як ви потрапили в Чернігів?
– Я раніше бував у Чернігові. Так склалася доля. І в Мені був. Коли переводився з єпархії в єпархію, то мені надали Свято-Миколаївський храм у Феськівці, а також я підміняв і в Корюківці. Загалом у Феськівці та Корюківці я відслужив рік. Потім подався в Короп. Тепер я ще тимчасово коропський благочинний.
– У вас були в роду священники?
– Ні, не було. Я перший. У нас усі в західній Україні оцерковнені та віруючі.
– Ви перевелися? Коли почали? Це вже буде ваша основна єпархія?
– Так, основна. Це буде Мена, Феськівка і округи. Я ж благочинний Менського округу.
– Як думаєте, яка причина переводу попередника, отця Володимира?
– Я сам не розумію, чому він виїхав. Адже у нього тут і сім'я, і будинок, та й взагалі, ніби все було непогано. Його любили тут. Я не знав про його плани, аж поки не покликали на збори в ієрархію благочинним. Для мене це стало несподіванкою. З єпархії його ніхто не виганяв і поганого нічого не робив. Це його особистий вибір.
– Десь шість років тому отець Володимир взявся за побудову церкви в Мені. І десь з пів року тому він сказав, що поки ситуація складна, грошей немає і будівництво призупинено. Чи знаєте ви щось про це? Чи маєте якісь плани?
– Так, знаю. Документи ці зараз в мене, отець Володимир передав. Будемо старатись довести справу до кінця. Де стукають, там відкривають. Земля є, план є, а тому і будівництво теж має бути завершене.
– Окрім будівництва, ще щось плануєте? До нас звернулася читачка і сказала, що вже навіть церковні дзвони по іншому дзвонять. В неділю, 17 березня, була ваша перша служба?
– Так, в неділю була перша служба. Я в дзвони не дзвоню. Цим займається паламар. А він той самий, що й був раніше. Але до цього частіше особисто дзвонив отець Володимир. Проте я не дзвоню в дзвони, не займаюсь цим. Кожна мітла мете по-своєму.
Я попросив дівчат, щоб прибрали біля церкви. Це наша парафія, наша громада і ми маємо доглядати за тим, де ми є. Зараз піст, але попри це треба боротися з окупантами і з московськими служителями.
– До речі, чи плануєте їх перевести на свій бік?
– Так, я згоден з ними на співпрацю. Я до цього готовий. Це мої побратими. Особисто нікого з них не знаю, але про багатьох чув. Отця Василя не раз бачив, зустрічався, вітався. Я пройшов вогонь і воду.
Майже два роки тому, 9 травня 2022 року, я потрапив до ворогів у руки. Тепер 9 травня мій другий день народження. Разом з капеланом, фельдшером, медиком ми потрапили в ворожу пастку в Донецькій області.
– То вони вас відпустили через те, що ви капелан?
– "Відпустили" з кулями по їхніх окопах. Ми приїхали, але не знали, що приїхали на їхню позицію. Зараз іде слідство, адже наш фельдшер вважається безвісти зниклим і зараз.
Ми привіталися як під'їхали і фельдшер першим запитав: "Хлопці, а де наші?"
Вони: "Які наші?" І ми одразу побачили червоні пов'язки на їх руках. Ми ж зразу на дорогу. Коли з автомата черги почалися, я тоді через дорогу перескочив, а там траншея. Я туди заліг - це і врятувало.
Коли проповз метрів 20, то вони перекинулась стріляти по машині з фельдшером, у той бік. Мені вдалося втекти у вигорівший ліс. Війна є війною. Так Бог дав. І я весь час ішов лісом. Обійшов болото, приліт снаряду. І мене закинуло в окоп ЗСУ.
Мене привели до тями, доставили в другу бригаду, щоб надати медичну допомогу, від якої я відмовився. Руки були в сажі, а так нічого. Димом надихався. Потім зв'язалися з нашими. Хлопці приїхали і забрали мене до батальйону. Я з ними пробув до вересня.
— Де вас застало повномасштабне вторгнення?
— У Шостці, на Сумщині. Ніхто не знав, що то насправді. У Шостці вже о 6 ранку співали гімн і ми остаточно зрозуміли, що війна.
Я виїхав з хлопцями 24 лютого 2022 року. Нас нікуди не направили, бо московська траса вся була в машинах і танках. І я так з хлопцями пробув у населених пунктах: Серединка, Красне, Муравейка. Де бої йшли, там я був. Як водія поранили, то я був за водія швидкої допомоги. Возив поранених хлопців у Чернігів.
– По який час ви служили капеланом?
– По 30 вересня 2022 року. Цим числом датований наказ, по якому я звільнений. Після того вже нікуди не їздив. Трохи відійшов, слава Богу, адаптувався.
– Чи є у вас родина?
– Так, є дружина і двоє дітей. Тут, у Мені. Я два роки живу тут, а дружина менянка.
– Як вас прийняли прихожани тут?
– Прийняли добре. Я ж тут не перший раз. Колись Володимира заміняв. І в Мені похорони правив, і військових ховав.
Джерело: "Менщина"
"Час Чернігівський" писав про таке:
