Уродженець Яблунівки Носівської громади Валентин Гончаров встиг прослужити 5 місяців в армії, дивом вціліти після допитів комбата батальйону «Людоїди» та пережити майже річний полон.
Захисник потрапив у сотню військових, яких повернули додому в рамках чергового обміну полоненими 8 лютого. Пройшовши перший короткий курс реабілітації, чернігівцю дали відпустку, аби він мав змогу побачитися з рідними, побути вдома.
Чоловік зустрівся із земляками у Носівській міській раді. Розповів про пережите. І багато про що з пережитого він воліє не говорити взагалі, пише про спілкування з героєм сайт міськради.
Валентин був мобілізований 14 жовтня 2022 і після проходження навчання служив у 66-й бригаді. 19 лютого він та ще 5 військовослужбовців отримали завдання утримати певну позицію в районі населеного пункту Невськ на Луганщині.
Валентин Гончаров
Їхній підрозділ стояв у посадці, а росіяни, яких було до сотні, сипали боєприпасами, наче дощем, тож хлопці не встигали і голови підняти. В якийсь момент все притихло. Чотирьох бійців і командира їхнього підрозділу ніде не було, вони відійшли. Тримати позицію лишився Валентин ще з одним побратимом. Раптом неподалік почулась українська, йшли військові. Тільки, коли підійшли ближче, стало зрозуміло, що це ворожа розвідка, перевдягнена в український однострій і Валентин почув у їхній розмові російський говір. Раптом пролетіла над головою куля - по ньому працював снайпер. Вибору у хлопців не було…
А далі почалися довгі дні і місяці полону.
За відносно недовгий період служби у лавах Збройних Сил України, Валентин Гончаров встиг побачити справді багато, ще більше того, про що згадувати важко. Але він вижив, навіть потрапивши в полон, пройшовши допит ворожого комбата батальйону «Людоїди», він витримав. Хоча багато з полонених, хто потрапив у 38 колонію в місті Свердловськ на Луганщині, просто втрачали розум. І на те у кожного була своя причина.
Валентин увесь цей рік перебував у колонії на тимчасово окупованій території України (потрапив у полон 19 лютого 2023). Це йому додавало сил, бо навіть те, що доводилося жити в бараках на 200 людей, тричі на добу слухати ворожий гімн, їсти те, що важко назвати їжею, виконувати вимоги в’язниці, він не почував себе в’язнем. Навіть надписи у колонії були українською.
«Я був військовополонений, не злочинець, я захищав свою землю від ворога», - казав чернігівець.
Валентин Гончаров
Мабуть, його силу духу відчували і ті ворожі конвоїри, які навіть дозволяли читати літературу, яку самі і приносили. Серед них були українські, навіть Біблія українською.
«Ставлення до полонених було відносне, доки не було допитів. А допити були часто. Там вже використовували всі засоби у кращих традиціях ФСБ. Намагалися вибити хоч якусь інформацію, переважно про бази НАТО(!)», – тепер лише усміхається військовий. «Вони всі (росіяни) живуть наче на іншій планеті, інколи здавалось, що вони не розуміють, що роблять, заради чого. Інколи, коли вмикали телевізор, слухав їхні новини. Таке відчуття, наче гумористичне шоу дивився. Я не розумію, як в таке можуть вірити люди… А ще коли думав про їхніх солдат. Хіба може нормальна людина зі здоровою психікою йти вбивати людей, знущатися, тоді повертатися додому, до своїх родин, дітей…Ні».
Згадуючи день звільнення, Валентин не приховує, що доба, яка передувала його поверненню була може важча за весь рік перебування в колонії.
Після сніданку йому сказали привести себе в порядок, зібратися, з собою нічого не брати. Завантажили в камази, перед тим натягли шапки, туго зафіксували та повезли в Луганський аеропорт. Там загнали в літак.
"Було страшно, бо розуміли, що можуть підняти в небо і розстріляти, а ще я не встиг закрити очі і цілу добу мучився, поки зняли тугу пов’язку. Ще й досі сліди від неї на обличчі. Але коли вже відбувся обмін не можна знайти слів, що відчували хлопці: почуття змішалися: і радість, і сльози, він цілував землю і дякував Богу за те, що повернувся…"
Разом з ним звільнили ще двох його друзів з Дніпра, ще двоє перебувають у полоні. І він про них повідомив, про всіх, аби хоч якось допомогти їх звільнити.
На території колонії було відносно тихо, однак чулися вибухи, війна була присутня. Нікуди вона не зникла і з пам’яті та свідомості Валентина. Тому чоловік потребує ще тривалої реабілітації. Але він налаштований позитивно. Має прості, людські плани на життя. Повернутися до улюбленої справи: бджолярства. До війни у Валентина було 150 вуликів, які нині доглядає друг.
Хлопець мріє про власну родину, про нормальне життя в своїй державі, у рідному селі, де наразі всі його друзі-однолітки на війні. Ось нещодавно вже встиг поспілкуватися з земляком Юрієм Куцибою, який нині боронить північні рубежі у 1-й танковій бригаді.
Та найбільше мріє про Перемогу. І вірить у неї, бо інакше не може бути.
Джерело: Носівська міськрада
"Час Чернігівськй" писав про таке:
