Микола ЛИНОК живе в селі Шабалинів Коропської громади з рідною сестрою Шурою і зятем Василем Варавами 32 роки. У 1991-му 25-річна Шура забрала молодшого брата після аварії з лікарні до себе. З того часу Микола пересувається на інвалідному візку. Але не падає духом і не здається.
Пристосувався сам
Застала Миколу Олександровича вдома. Добротний колгоспний будинок, який сім’я вже давно переоформила на себе. На підвіконні дрімає кіт. Микола, як джентльмен, заходився робити каву. Вправно маневрує на кухні між піччю, кухонним гарнітуром і столиком. Тільки воду в електрочайник набрати незручно: у ванну кімнату завузький прохід для візка. Набирає через поріг, раковина з краном зразу за дверима.
— Допомогти?
— Не треба!
53-річний Микола Линок повністю обслуговує себе сам. Миється в своїй кімнаті. Їсти варить собі окремо, без тваринних жирів, та й рослинних намагається вживати менше. Не можна смаженого. Була виразка шлунку, робили операцію.
— Усе дістаєте, не встаючи? — оглядаю звичайну кухню, де не побачила ніяких особливих приспособ під сидячого у візку Миколу.
— А руки ж працюють ще, — Микола піднімається на руках і сідає на підлокітник візка. — От. І куди хочеш дістав, — відкриває верхню шафку. — Недарма ж качаю.
Микола Олександрович — веселий говіркий чоловік, симпатичний, накачаний, як спортсмен. Зверху. Слабкі ноги нерухомо стоять на підставці інвалідного візка. Нижню частину тіла не відчуває до пояса.
«Тепло хвилею вийшло з ніг, і я впав»
— Їхали вночі з другом на мотоциклі в село Рижки. Від Нехаївки — вісім кілометрів.
І перед шлюзом не вписалися в поворот. Там місток, під ним канал. Ми разом з мотоциклом злетіли в канаву. Товариш лежить. А я ще згарячу встав на ноги, підняв мотоцикл і поставив. Мабуть, у той момент щось дорвалось у хребті. Відчуваю: тепло хвилею зверху донизу уходить, уходить… Я і впав на бік. Виліз на ліктях і так лежав з Олегом до ранку. Мобільних ще не було. Поки лежав, ніякого болю не відчував, взагалі нічого, — згадує Микола.
— Може, п’яні були?
— Чарки по дві чи три того дня бахнули. Не більше. Знайомий за своє весілля проставився. Але то ще до восьмої вечора. Аварія ж сталася о 12 ночі.
— Чого ж вас о такій порі туди понесло? До дівок?
— А Бог його знає, чого. Треба нам чогось було. Травень.
Перше, що спитав: «Олеже, ти живий?» Бо я за кермом був… «Живий». «Ну, слава Богу». Лежали, перемовлялися. Свідомість ніхто не втрачав.
Об що так стукнувся, не знаю. Руки цілі, голова ціла, нічого не болить. Ні поранень, ні крові немає. А встати не можу.
Десь о четвертій ранку, уже розвиднілося, машина в Рижки їхала. Два знайомі дядьки з Нехаївки взяли мене за руки-ноги, підняли. І отоді я відчув різкий біль.
Мабуть, треба було дочекатися швидку допомогу. Везли нас обох тією машиною. На найменших поворотах боліло страшенно.
«Нащо мені той стул? Я на весілля піду!»
- У товариша лише забій ноги. Я пів дня лежав під крапельницею в коропській лікарні. Накололи чимось, щоб не так боліло. Рентген зробили. Сестрі зателефонували. А тоді мене в кукурузник і в Чернігів. У Коропі аеродром був. Лікарка зі мною сіла, симпатична така, чорнява. До літака все пам’ятаю, а далі — прийшов у себе тільки, коли вже везли каретою «швидкої» в обласну. І до лікаря Ладонька в операційну нейрохірургії. Запам’ятав, бо долоні в нього великі, — сміється Микола. — І ще один лікар був. Зробили мені операцію на хребті. Сподівалися, що встану. Полежав з місяць, перевезли «швидкою» до Коропа. Там лежав з липня до листопада. Масаж робили, крапельниці. Молоді санітарки заходили, медсестри. Сумувати не давали. Поговоримо, посміємося.
Сестра, батько приїжджали. Телевізор стояв. Три койки і стілець. Поряд вічно діда-глушмана покладуть, що не докличешся. Діди мінялися, а я там як старожил. 14 палата до мене приписана вже була: як попадаю в лікарню, то в 14 палату.
— Ви питали, коли встанете, чи змирились?
— Мені в Коропі коляску везуть, до виписки готують. А я питаю: «Навіщо ви мені цей стул тягнете? Я планую на весілля до однокласника на своїх сходити». Заулибались. Я, правда, тоді навіть не припускав, що на колясці сидітиму. Був настроєний оптимістично.
Ну, якщо привезли, то сів і поїхав. Сам. Був ліфт, пандус з чорного входу. Виписали, кажуть: «Уже сам добре вертишся, нічого тобі тут робити».
«Ігор сказав: не буду ховатися»
Сестра з лікарні забрала до себе. Тут якраз племінник трирічний бігав, Ігор. Ми вдвох і гуляли. Шура в магазині працювала, Василь — у колгоспі. А я племінника вдома няньчив. Потім на риболовлю разом їздили.
Зараз племіннику 37 років. Десь на сході воює, — сумнішають очі Миколи. Видно, що любить племінника як рідного. — Коли почалося вторгнення, сюди сім’ю привіз.
— На Чернігівщину? Вирішив, що тут безпечніше?
— А в нас росіян не було. Шабалинів — село в тупику, між Сеймом і Десною, як на острові.
Вони живуть у Багрині, під Києвом. Поряд Васильків. Якраз збиралися сюди, на материні іменини. У Шури 24 лютого день народження. Напередодні сказали, що вранці виїдуть. Аж війна. О четвертій ранку в них уже крейда зі стелі летіла. Там аеродроми поряд, військові частини. Швидко зібралися і виїхали…
Ігор сказав: «Не буду ховатися» і пішов у військкомат. Воює.
— Коли Колю тільки привезли з лікарні, була спокійна, що він з малим сидить. Ігор був його руками і ногами: принесе, подасть. Так вони один за одним і доглядали, — повертається з городу Олександра ВАРАВА, сестра. — Якось приходжу, малий розказує: «Мамо, ми загрузли були». «А що ж ти робив?» «Пхав».
— З болота мене витягували вдвох з Пуленком, — пам’ятає Микола той випадок. — Поїхали по рибу на луг. А я прогавив і переднім колесом у болото вскочив. Виїхати не можу, а вони малі ще хлопчики. Але вчепилися вдвох і витягли.
У лікарню принесли еспандер
Сам знайшов гирі, еспандери. Почав тягати. Одна звідкись удома взялася, стояла 16-кілограмова. А другу, 32-кілограмову, знайомий віддав. Я сам привіз її на колясці. Вправи брав з голови. А коли інтернет провели, там знаходив.
Почав з еспандера, — Микола зганяв у свою кімнату, повернувся з тренажером для рук. Така видовжена гармонь з кількома рядами крупних металевих пружин.
— Це нехаївські хлопці мені ще в Чернігів притягли, коли я в реанімації лежав, — Микола кілька разів розводить еспандер, тримаючи спереду. Потів заводить його назад, тримаючи, як металевий рушник, легко повторює вправу. Беру й собі спробувати. Соромно, але як не тужилась, не розтягла той еспандер ні на сантиметр.
— «Геракл» називається. Цей еспандер зі мною 32 роки. Зразу я одну пружину знімав. Потім одну порвав, — сміється Микола, показуючи скріплену абияк металеву спіральку.
— А з гирями як вправляєтесь? З візочка піднімаєте?
— Сидячи мені не можна. Лежачи на кроваті піднімаю.
— Скільки разів?
— Як сказав колись для газети — 40 разів віджимаю. У Коропі не повірили, приїжджали дивитися, у 2021 році. А зараз скажу, що 50 можу, то ще й з Чернігова приїдуть, — наче соромиться Микола. - Качаю почергово: однією 40-50, потім гирю на груди кладу і зразу другою качаю. То ж не зразу так почав. Спочатку п’ять разів піднімав, і то з трудом. Зараз ліве плече трохи потягнув.
Умовила Миколу продемонструвати і мені віджим гирі. Ідемо до його кімнати. Коло ліжка дві гирі: 16- та 32-кілограмові. Розетка на рівні підвіконня. Навпроти великий телевізор з пласким екраном. Гусяче крило на довгій палці для прибирання павутини.
— Зараз у мене комбінація вправ, — перекидається на ліжко Микола. Лягає на спину. — Сьогодні зранку вже піднімав, ну ладно. Поїхали!
Микола швидко робить по 20 жимів 32-кілограмовою гирею кожною рукою, навіть хворою. Задихався, але продовжує говорити.
— Коли демонструю, серце вискакує. Закінчувати треба з цим спортом у такі роки, — піднявся і вправно перескочив на візок чоловік.
— Комплекс щодня такий: кожною рукою по 25 жимів. Потім правою 20, лівою 20. Далі по 15 кожною, по 10 і по п’ять жимів. Це впродовж, може, хвилин 10. У цілому по 75 на кожну виходить, але з переміною рук,
— Та і не зразу ж після операції за гирі взявся, а через два-три роки. А от еспандер майже зразу тягав. Від підлоги віджимався. Ноги розминав отак, — демонструє, піднімаючи руками одну ногу, другу. Мов іграшкові... — Взагалі їх не відчуваю, — прослідковує мій погляд чоловік. — До пояса — нічого.
— Ніколи ні на трохи за всі роки?
— Тільки болі виникали в стегнах зверху. Ні з того, ні з сього буває прониже так, що очі вилазять. Колись лікар сказав: «Якщо ноги будуть відходити, то чутливість повернеться з нереальним болем». Тому я і радів одночасно. Тільки болі ті секунд 10-30, недовго. І знову нічого. Наче пробило чимось, і все. І зараз таке буває.
— Чим ще займаєтесь, крім спорту?
— Ну, телевізор дивився. Після операції місяць крутитися не можна було, тільки лежати рівно. Спортивну газету виписав, читав. Книжок не люблю, — признається. — На риболовлю на Десну їздимо з товаришем, Володею Мацаком. Вантажимо в його машину коляску, вудки, черв’яки.
— А вам машину чого не дали?
— Стою в черзі з 1996 року. Записався в собесі на авто з ручним управлінням. А його все немає. Може, уже й не випускають.
— Ви ще нестарий цікавий чоловік. Одинокі пані з вами знайомляться, по інтернету чи так? Люди сходяться, щоб віку разом доживати.
— Ні. І я нікого не шукав. І не буду. Навіть здорові женитися не поспішають, а я ще пожити спокійно хочу, — знову переводить на жарт Микола.
— Та треба ж, — Олександра скептично кхекає.
— Мені не скучно, — знову за своє Микола. — Казав мій друг Славик, військовий, який двічі одружувався: «Не женись, їх після того наче міняє хто».
— Друзі ходять щодня, — підтверджує Олександра. — Як наб’ються в оту кімнату.
Телефони носять, щоб настроїв чи підлаштував. Тому пароль, тому акаунт, у того політ увімкнено: «Колю, зроби». Електрочайники ремонтує. Вилку якусь полагодить.
Один час валянки шив (бурки). В інтернеті подивився як. Сукна в селі нашукати можна. То шинель, то пальто завалялось. Ватином з Ігоревих дитячих пальт утеплював. Рукавиці робочі теплі шив. Не на продаж, для себе. Бо до коропського базару 23 кілометри. А тепер уже машинка з ладу вийшла, репнула.
— Велосипеди складав. Із усякого металолому, з якого можна було. Приносили поламані. Казав, які запчастини купити треба, і з того робив. У нас же, як у Китаї, майже в кожного велосипед і їздять круглий рік.
* * *
Уже їхали машиною з Шабалинова, обганяє нас Микола на візочку. Позаду сумка-торба, як багажник. Поїхав у магазин за хлібом. Дійсно швидкий!
Авторка: Олена ГОБАНОВА, фото автора, "Вісник Ч"
"Час Чернігівський" писав про людей, які знайшли в собі сили жити далі після травм:
