Уже дев’ять місяців, як Анатолій Володимирович Тібеж із Шаболтасівки вважається безвісти зниклим. Захисник тримав позиції на «нулі» поблизу Авдіївки. 19 червня разом із побратимами пішов на бойове завдання – і не повернувся.
Тридцять років тому сім’я Тібежів із Шаболтасівки змушена була тікати від війни. Російсько-чеченської.
Вона – росіянка. Мешкала у Грозному – столиці Чечні. Він – українець. Поїхав після армії до рідного брата на весілля. На братовому весіллі і долю свою знайшов – Людмилу. Побралися невдовзі. Та сімейного щастя на Кавказі молоді не пізнали. Коли назрівав військовий конфлікт, Анатолій Володимирович вирішив повертатися до рідного села – в Шаболтасівку. Тут жили, працювали, як і всі в селі. Дітей ростили. У сім’ї їх двоє: донька та син. Чоловік трудився свого часу у колгоспі «Зоря» трактористом. Жили розміреним сільським життям. Уже й онучатку, першому і поки що єдиному, раділи – Даніїлу вже вісім років.
Та в мирне життя українців увірвався цинічний і жорстокий сусід-убивця...
Дружина Людмила Анатоліївна розповідає, що чоловік, коли почалося повномасштабне вторгнення, стояв на блокпостах, десь із травня 2022-го. А навесні 2023-го його забрали на фронт. На той час Анатолію Володимировичу було 55 років.
- Шостого травня обідньої пори задзвонив телефон у чоловіка. «На ранок маєш бути готовим. Ідеш на війну», - сказали йому в слухавку. А наступного дня ми проводжали свого воїна в дорогу. Повістки чоловікові не вручали. Медкомісій ніяких не проходив. Зателефонували – і він
пішов, - згадує Людмила Анатоліївна той день, коли проводжала чоловіка на війну.
Воював Анатолій Володимирович у складі 110 окремої механізованої бригади. Їхні позиції були в одній із гарячих точок Донеччини - поблизу Авдіївки.
- Про війну чоловік щось розповідав? - запитуємо жінку.
- А ви знаєте, що таке «нульовка»? Та у нього часу просто на балачки не було. Він же постійно був «на нулі». Вісім-десять днів під постійними обстрілами. День чи два давали воїнам відпочити, привести себе в порядок. І знову - на «нуль». Їх же відразу кинули під Авдіївку. Навчання навряд чи проходив. Бо через тиждень, як поїхав з дому, був уже на передовій.
Коли Анатолій ішов на завдання, повідомляв дружині. Вона знала, що днів десять на зв’язок не виходитиме. Востаннє Людмила Анатоліївна чула голос чоловіка 19 червня. Він знову виходив на нуль, попередив. Але дзвінка від чоловіка вона так і не дочекалася. А 5 липня дружині
повідомили, що Анатолій Володимирович вважається безвісти зниклим.
- Нам дали телефони різних організацій, військової частини, куди ми дзвонили, аби дізнатися про долю свого воїна, але пошуки були безрезультатні, - каже жінка.
- А побратими що розповідають?
- Вони пішли 19 червня на завдання. 27-го Анатолія ще бачили. Він вивів із-під обстрілів двох ранених бійців, а сам лишився на позиції. А на ранок 28 червня чоловік на зв’язок зі своїми вже не вийшов. Територію, куди наші виходили на завдання, ворог швидко захопив. Вона
окупована. Ось така історія. І двох місяців не провоював. Зник безвісти... Та ми всі надіємося, що він живий. Як же без надії жити? Так хочеться, щоб наш рідний воїн повернувся, дуже хочеться...
Авторка: Людмила ВЛАСКО, "Нові горизонти"
"Час Чернігівський" писав про таке:
