46-річна Оксана БУТ, разом з родиною переїхала у Ніжин з Гуляйполя Запорізької області в квітні 2022 року. Точніше — повернулася додому, де не жила понад 20 років. У лютому 2024 року жінка стала проєктною менеджеркою проєкту «Створення умов для працевлаштування та соціально-психологічної адаптації внутрішньо-переміщених осіб шляхом створення виробництва з пошиття одягу на базі комунального підприємства у Ніжинській територіальній громаді».
Двокімнатна квартира за 38 тисяч гривень
— В Ніжині я народилася, закінчила школу й університет. За спеціальністю вчитель української мови й літератури, зарубіжної літератури. В 23 роки подалася підкорювати столицю. Знайшла роботу у державному центрі соціальних служб для молоді. Згодом працювала чотири роки у департаменті у справах сім’ї та дітей. Займалася організацією семінарів для новопризначених директорів районних, міських центрів соціальних служб. Там і зустріла Романа. Він родом з міста Гуляйполе, — розповідає Оксана про службовий роман. — Займався молодіжним кредитуванням. Був початок 2000-х. Народ не довіряв. Тож, аби показати приклад, оформив кредит спочатку на себе. Вирішили брати двокімнатну на 52 метри квадратних. Перші півтора року, поки будинок зводили, жили в Гуляйполі на орендованій квартирі.
Кредит оформлювали на 30 років, але виплачували більшими сумами, щоб скоріше погасити. Тіло кредиту було 38 тисяч гривень. Плюс відсотки. Перший внесок склав 3500 гривень, заплатив мій батько. Для нашої молодої сім’ї в ті часи це була величезна підтримка. Пам’ятаю, першу заробітну плату в Гуляйполі — у 2003 році отримала 580 гривень. А за іпотеку віддавали більш ніж пів моєї зарплати. Коли народився син, кредит став безвідсотковий. За чотири роки до вторгнення оновили ремонт. Нову проводку, здирали стіни і підлогу. Робили натяжні стелі та теплу підлогу, встановили індивідуальне опалення. Аж раптом прішлі асвабадітелі. Обстрілюють місто з усіх видів озброєння.
Наприкінці лютого 2022 року чоловік отримав відпускні і заплатили останні шість тисяч гривень кредиту. Щоб на руки отримати свідоцтво на право власності.
Розмовляємо з Оксаною Бут у швейному цеху. Зі школи працювати з мамою прийшла голубоока Олександра.
— Даниїлу – 18. Навчається на другому курсі Національного авіаційного університету, факультет кібербезпеки та програмної інженерії. Назарій — восьмикласник. Йому 13, — продовжує жінка. — Сашуні-манюні буде сім у жовтні. Подарунок мені на 40-річчя. Олександра — першокласниця, пішла до школи в п’ять років. Шість виповнилося в жовтні. Ходили на розвивашки, викладачі сказали, що можна віддавати до школи і не тримати ще рік. Читає гарно, пише теж.
— Дівчат треба вибирати по оцінках і по очах, — перебиває маму Олександра.
— Що зараз з вашою квартирою?
— Дах у будинку побитий, збоку є приліт. Вже збилися з рахунку, скільки разів забивали вікна юсбі. Є ще одна квартира бабусі. Теж без вікон. Плівку, ОСБ і цвяхи, щоб заколотити, виділяє міська рада. Десь там же стоїть ще одна наша автівка, «Таврія» пікап. Без стартера, треба везти на евакуаторі. Але ми не стали ризикувати. Вже побита уламками.
Діти нюхали посилки
— Як давно були вдома?
— У лютому 2024 року їздили по справах у Запоріжжя. Планували і додому заїхати, але військові не пустили. В той день був сильний обстріл.
До цього були вдома влітку 2022 року. Приїхала, притуляюся до стін, і здається, ніби від них тепло йде. Перший рік квартира мені снилася, як ходжу по ній. Люди снилися, з якими працювала.
Квартира пошкоджена. Навколо вже одні руїни. За квартирою приглядає подружка. Вона медсестра, її чоловік стоматолог. Тож в одному з підвалів лікують зуби нашим військовим. Якщо щось треба з дому, то висилає «Новою поштою».
Перші посилки діти нюхали. «Пахне домом», — казали. Сашуня найбільше страждала за іграшками. На день народження і новорічні свята їй надарували багато. Не встигла награтися. Тож батько, коли привозив з волонтерами військовим допомогу і був поблизу Гуляйполя, мчав додому і хватав мішки з іграшками, а не інші речі.
А скільки мишей в квартирі розвелося. Була у нас м’яка іграшка заєць з мене розміром. Подружка розповідала, що на ньому дві миші лягли і здохли.
Місцеві, хто ще сидить у Гуляйполі, відписують про новини в місті. Підтримуємо зв’язок через групи в інтернеті.
— Чи багато людей там ще залишилося?
— Близько двох тисяч (у 2020 році було близько 13 тисяч). Пенсіонери, хто доглядає за літніми родичами. На жаль, багато є і неблагополучних родин з дітьми. Вивозять їх подалі, а вони знову повертаються. Хоча в місті вже більше двох років немає води, світла, газу.
До великої війни Оксана Бут працювала заступницею начальника відділу соціальних гарантій, державних соціальних допомог Управління соціального захисту населення Пологівської районної державної адміністрації Запорізької області.
— Займалася також реєстрацією внутрішньо-переміщених осіб (ВПО), які їхали до нас з Донецької та Луганської областей, АР Крим з 2014 року, з початку воєнних дій на Донбасі. На початок 2022 року в гуляйпільській громаді було зареєстровано трохи більше п’яти тисяч. А тепер і моя родина стала ВПО.
Гуляйполе зараз — лінія фронту. За три кілометри росіяни. По четверте березня 2022 року в нас було тихо. Чернігівщину ж закидали бомбами і ракетами з самого початку. Тож я дзвонила мамі і брату у Ніжин, казала, щоб вони приїздили до нас.
О дев’ятій ранку виглядаємо з чоловіком у вікно квартири і бачимо під будинком п’ять росіян. За ними їде БТР (броньована колісна або гусенична машина). То не звичайні солдати були, а якісь наворочені. Рюкзаки, шоломи, окуляри. На плечі у кожного труба (гранатомети, – авт.) Як потім ми дізналися, то дрг було. Чоловік пошепки мені: «Не чіпай тюлі, лягай на підлогу і не ворушись». Мобільного зв’язку майже не було, але смски проходили. Написали знайомим в тероборону, що перед моїми вікнами кацапи. Хвилин через десять зав’язався бій. Налетіли наші хлопці і дали їм прикурити. Тож далі росіян в місто не пустили, всіх там і поклали. Почалися прильоти по місту. Самий перший був у церкву московського патріархату, від нашого будинку за 200 метрів. Мабуть, з «Граду». Розбили тоді росіяни вщент і величезний культурно-спортивний комплекс в Гуляйполі. Таких було лише чотири на всю країну, — на очах у Оксани з’являються сльози.
— Мамочко, тільки не плач, — заспокоює Олександра.
— Сиділи тоді у підвалі при температурі мінус три. У кімнатці три на три метри нас було 17 людей з п’яти квартир. Промерзали страшне. Не можна було заснути від холоду, — повертається до лютого 2022 року жінка. — Саші чотири рочки. Спала в автокріслі, що ставили на будівельні козли. Тепла хустка, чобітки, комбінезон. Замотували, як ляльку, в пухову ковдру. Назарчик спав на картонній коробці. Вкривали куртками, ковдрами. Тато на відрі сидів. Я промерзла так, що по коліна не відчувала ноги. Піднімалася наверх лише аби зателефонувати рідним. Обстріли були страшні.
Дуже не вистачало... третьої руки. Дітей троє, а рук дві. Не обнімеш усіх, коли страшно чи обстріл.
«Вези туди, щоб я не чула, де бахкає»
— Після чергової гучної ночі Роман вирішив — виїжджаємо. На збори в нас було всього 15 хвилин. Чоловік не встиг навіть документи на роботі забрати. Куди їхати, де окупація, у нас інформації майже не було. Лише знали, що в бік Бердянська і Пологів вже окуповане. Потім нам розповіли, як близько ми були біля росіян і дивом вижили. Коли їхали по дорозі, на сусідній вулиці вже колони орків стояли.
Виїжджали вп’ятьох, своєю родиною, на своїй машині «Кіа». Чоловік навіть не казав, куди. Однією умовою було в мене: «Вези туди, щоб я не чула, де бахкає». На щастя, тварин тоді у нас не було. 89-річна бабуся чоловіка спочатку відмовилася їхати з нами. Сподівалася, що війна от-от закінчиться за «два-три тижні», як казали по телевізору. Вивезли її влітку 2022 року.
Пам’ятаю, як дісталися Олександрії. Зупиняємося на заправці. А там світло, вода. Люди красиво вдягнені. А ми брудні, з підвалів, два тижні були під обстрілами. Стала і плачу. Дітвора до мене: «Що ти плачеш, голову давай мий швидше». Розважали мене, як могли.
В Олександрії були вимушені знімати квартиру — підчепила коронавірус. Температура під сорок. Захворіла і Сашуня. Три доби чоловік виходжував. Випоював чаями, давав антибіотики. Аж і там прилетіло поряд з нами. Я знову в паніці, куди їхати. Рідня є всюди, а податися нема куди. Всюди небезпечно. Знайомі запрошують в Тернопільську область. Рушили туди. На Великдень, 24 квітня, вирішили повертатися на мою батьківщину, у Ніжин. Знайомі усі казали, що ми багатодітні і треба виїздити за кордон, але діти в один голос казали, що не хочуть. Старший був в 11 класі. Планував поступати лише тут, в Україні.
Роман Бут, чоловік Оксани, працював начальником відділу освіти, молоді та спорту, культури і туризму Зараз начальник відділу інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Гуляйпільської районної державної адміністрації.
— Живемо разом з мамою в її двокімнатній квартирі, — уточнює Оксана.
Грант на 100 тисяч євро
На початку квітня в Ніжині відкрили нове швейне комунальне підприємство. Громада перемогла у грантовому конкурсі в межах проєкту «Мери за економічне зростання», участь у якому взяли 153 громади. Для фінансування було відібрано 13, серед яких і ніжинська. Проєктною менеджеркою підприємства стала Оксана Бут.
— Перший рік в мене була важка депресія. Не хотілося йти до людей. Якось запросили мене в територіальний центр на отримання гуманітарної допомоги. Ганна Б’янка, голова ГО «Час для нас», роззнайомилася зі мною. Стала запрошувати на психологічні тренінги для переселенців, мовляв, щоб я виходила більше в люди. Але не люблю такі заходи. Не ходжу і досі, — посміхається Оксана. — Сиділа вдома та займалася дітьми. Рік після початку війни отримувала 2/3 заробітної плати. Стаж йшов. Коли на початку лютого 2023 року цю пільгу призупинили, вирішила шукати роботу. На зарплату чоловіка трьох дітей не витягнеш. Згадала про Ганну, написала їй в інтернеті.
Майже відразу вона відповіла: «Проєктною менеджеркою на швейку підеш?». Сміюся, відповідаю, мовляв, нічого там не розумію. Але погодилася і не жалкую. Очі бояться, а руки роблять.
Я прийшла посеред проєкту. Швейне виробництво соціального направлення. Працюємо не лише для того, щоб заробляти кошти, а й надати роботу людям вразливих категорій. Проєкт реалізує ГО «Час для нас», а фінансує ЄС. Тканину, аксесуари, швейні машинки, для петель, парогенератори, оверлоки — для швейного підприємства закупали все нове і сучасне.
Пам’ятаю, як привели мене у будівлю, де зараз швейний цех, а там руїни. Сім років стояла занехаяна. Організувалися швидко, працювали командою — працівники цеху, волонтери, депутати, військові. Вивезли декілька вантажівок сміття.
Почали працювати в березні цього року на волонтерку для військових. Шили балаклави, аптечки, сімейні труси, м’які ноші, плащі-дощовики. Набивали дівчата руку. Тканину давали місцеві волонтери. Днями, в межах проєкту отримали тканину для чергового замовлення.
В цеху й досі пахне фарбою. Підлога і стіни блищать, ніби щойно пофарбовані. На підвіконнях стоять квіти.
— Вакансії є?
— Швачки були набрані ще до мене і вже пройшли навчання. Головною умовою мало бути те, що вони постраждали від війни (ВПО, втратили житло тощо). Є у нас жінки з інвалідністю, жінки військовослужбовців і взагалі жінки зі складними долями.
Всього передбачено 30 робочих місць. Поки що потрібен тільки закрійник. 12 швачок вже працює і декілька чекають, допоки запустимося по повній. Ще двоє закінчують навчання на базі центру зайнятості. Заробітна плата поки мінімальна, виплачують теж згідно з проєктом.
Бачу, як дівчата старанно працюють. Допомагають одна одній. І доволі гарно все виходить, враховуючи, що вони взагалі пару місяців, як сіли за машинки. Ті самі 100 плащів, перше замовлення, ми пошили за місяць, друге — за тиждень.
Не вистачає лише замовлень. Коли писали цей проєкт, передбачалося, що будемо співпрацювати з прилуцькою фабрикою. Вони й будуть нам давати роботу (субпідряд). Але із замовленнями і у них туго зараз.
Тож зараз активно шукаємо замовників серед знайомих і не тільки. Готель зробив невеличке замовлення на постільні комплекти. Шили також і для зразка на місцевий хлібокомбінат працівникам декілька робочих костюмів, форму для охорони.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО, фото з інтернету
"Час Чернігівський" писав про таке: "Під російським прапором жити не буду": переселенка із Сумщини розказала, як втікала від війни
