65-річний Віктор ДІНЧЕНКО разом з дружиною 59-річною Антоніною живуть на хуторі Лазарівка на Менщині. Переїхали з Макіївки на Донеччині. Чоловік — у 2000-му, дружина — через вісім років. Віктор Григорович — колишній шахтар. Антоніна Михайлівна працювала машиністкою котла на ТЕЦ. Приймальницею вантажу.
Тримають найбільше господарство на хуторі. Кіз, овець, курей та індокачок. Скільки їх, уже не рахують. Кози й вівці живуть на сусідньому порожньому дворищі. Охороняє господарів вічарка Адель.
— Корову легше подоїти, ніж кіз. Їх кожну спіймати треба, помити, — порівнює Антоніна Михайлівна. — З козячого молока робимо сири. Для себе. На кіло сиру треба 10-12 літрів молока.
— Це Муля, — знайомить з вівцями та козами Віктор Григорович. — Дашка прибігла. Мілка з хати визирає. Вона найстарша. Чим старіша коза, тим довша в неї борода. Лора однорога. Ріс у щоку, довелося відрізати. Козла Бориса Джонсона зарізав. Більше іменами відомих людей нікого не називав.
У сільраді дозволили користуватися порожньою хатою. Впустив туди худобу. Улітку виганяю на пашу.
— Не хотіла сюди їхати, — каже жінка. — Лишилися три каліки на хуторі. Я серед них наймолодша, — жартує. — За домом дуже сумую. Там у нас син живе. Чоловік отримує пенсію, але не шахтарську. Трьох років стажу не вистачило.
Тут хліб навчилася пекти. Закваску сама роблю. Печу в духовці. Скільки років тут живу, а до печі звикнути не можу.
На хуторі в Дінченків є всі зручності. Віктор Григорович у будинку зробив мінілазню, душову, вбиральню.
— З оформленням купив цей дім за 500 доларів, — каже про часи, коли переїхав на хутір. — Тут була хатка і колодязь на вулиці. Це батьківщина матері.
А наша Макіївка під окупацією. Зв’язку нема. Востаннє там був перед 2014 роком. Пенсію переоформлював. Двоюрідний брат і тітка — у Стольному, племінники — на Сосниччині.
Колодязь був на вулиці. Воду п’ємо з нього. Зі свердловини несмачна. Піч-барбекю поряд зробив. І все оббив дошками, накрив дах. Тепер, можна сказати, колодязь у нас у хаті, — сміється. — І собі келію прибудував. Там є груба, майстерня. Для мене головне, щоб ніхто не заважав.
— Але я туди ходжу кожен день, — перебиває дружина. — Ми там жити планували. Цей дім дітям хотіли лишити. Супутникову тарілку встановили.
— Злодії приходять?
— Ганяла нещодавно одного, — сміється Антоніна Михайлівна. — 21.30. Прибігає сусідка: «Буди Вітю, беріть вили. Мого собаку роздирають». Вітя, думаю, потім не засне. Пішли вдвох. Узула гумові чоботи. Іду й боюся. Взяла палицю. А то єнот. Скажений. Дивиться на мене і зуби скалить. Я його палкою. Вигнали.
Разів три за тиждень над хатою ракети і шахеди пролітають. Так лячно стає від того гулу.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Юлія СЕМЕНЕЦЬ, Валентина ОСТЕРСЬКА. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На хуторі лишилось пʼятеро: тримають биту й сокиру для непроханих гостей
- Суші на хуторі: господині із громад Чернігівщини розповіли як готують на замовлення
- На Чернігівщині жінка спалила будинок та сарай сусідів
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
