На Десні за Сосницею завжди працювала поромна переправа до села Пекарів. Ця дорога через Десну з’єднує з центром громади також села Кнути, Костирів, Синютин колишнього Сосницького району. Цим коротшим шляхом можна проїхати і до сіл Коропщини — Шабалинова та Нехаївки, що між Сеймом та Десною.
Працює пором і зараз. Дерев’яний пліт на залізному каркасі прип’ятий на воді, чекає пасажирів на той бік річки. Метрів за 20 від краю води — будиночок на ніжках. Не на курячих, а на металевих підпорах, піднятий на метр-півтора над землею. Щоб вода під час повені не діставала. Цегляний, з віконцями — не просто будка. Там ще й піч-буржуйка є. Зачувши машину, униз спускається поромник.
Це 30-річний Юрій ПРИТИКА з Синютина. Їздить на роботу на своїх «Жигулях». Працює позмінно з 33-річним Андрієм Дудком. Оформлені як ФОПи, платять податок. Пором орендують у сільради.
Раніше тут працювали Дудки, батько з сином. Батько Сергій помер у 2019 році. Його замінив Юрій.
— З роботою зразу впоралися, чи ще стажувалися в напарника?
— Я ж тут живу, то знаю, як він працює. Інколи підміняв поромника. Або й сам переправлявся, коли мені треба було переїхати. Наприклад, уночі.
Пором тут був завжди, — прямує до річки Юрій. — Після Другої світової точно. Колись був нижче за течією, тепер сюди перенесли.
— Мосту ніколи не було?
— Ніколи. Мабуть, недоцільно. Міст — за 45 кілометрів звідси по Десні, між Малим та Великим Устям. Але він підірваний, — нагадує Юрій.
На поромі за перевезення беруть 40 гривень з легкового автомобіля, 10 — з велосипеда. Трактор, автобус — 60. Легкові їздять частіше. Машину веземо зразу, якщо велосипедист, почекаємо хвилин 10. Пасажирів піших веземо за п’ять гривень.
— На життя вистачає? Чи ще десь підробляєте?
— Працюю тільки тут. Зазвичай машин 50 за день проїжджає. Велосипеди не рахуємо.
Дружина Юрія у відпустці по догляду за дитиною, сидить з донькою Нікою, якій три роки.
— Коли у вас перевезень найбільше?
— Улітку щодня і цілий день. Особливо в п’ятницю, суботу і неділю. Люди їдуть до сіл і назад.
Юрій розкручує ланцюг, яким водна платформа прип’ята до берега. Ланцюг торохтить і звисає з дерев’яного стовпа. Поромник відштовхується від берега. Пором рухається по залізному канату на ролику — такий металевий валик у залізній рамці збоку. А з іншого боку майорить жовто-блакитний прапор.
— То подарунок. Ігор, брат Андрія Дудка, служить, він привіз, — Юрій бере пласку дерев’яшку з гачком — колотушку. Чіпляє тим гаком за залізний канат, тягне. Пором починає поволі повертатись і рухатись до протилежного берега.
— Важко управляти?
— Треба тягти, — знизує плечима Юрій. — Якщо багато перевезень за день, то важко.
— Не ковзає?
— Узимку, коли канат покривається інеєм, ковзає. Усе одно тягнеш.
Канат треться об фіксуючу трубу, залізо об залізо дзеленчить, як дзвіночки. Ще чотири колотушки стоять начепленими на загородку.
— Навіщо стільки колотушок? Поромник же один працює.
— У нас правило: хто заїжджає на пором, бере колотушку і допомагає. Так швидше і легше.
Правило є правило, беру дерев’яшку, намагаюсь зачепити гаком за канат. А воно не чіпляє, канат вислизає, хоч і не зима.
— Новішу беріть, — радить Юрій, — ця вже вироблена і стерта.
Беру новеньку жовту колотушку, на якій ще і лак не зійшов. Там отвір для гака крутіший, чіпляє краще. Стараюся, як можу. Зусилля прикласти треба, але не скажу, що надто важко. Здалося, пором пішов швидше.
— Ну як, допомогло?
Юрій сміється.
— Тут, головне, від берега відштовхнутися, відплисти, щоб на течію попасти. Далі легше йде.
— Де ви їх берете, ці колотушки? — кладу дерев’яну причандалу на місце.
— Самі робимо. З дуба або акації. Треба тверда порода. Витесуємо сокирою вручну.
У повінь пором не ходить.
— Цього року вся асфальтова дорога була залита аж до Сосниці, — згадує Юрій. — Вода під самий наш поромницький будиночок підійшла. На повороті дорогу розмило.
Під час розливу ми з Андрієм перевозимо човном. 15 гривень з людини. Човен великий. Сідає п’ять-сім чоловік. З велосипедами менше.
— Під час бойових дій людей возили?
— Трохи човном перевозили.
До порому з боку Сосниці прямують 34-річна Ірина КОЛЕНКО з великим рюкзаком і дворічна Вікторія в гарному платті. Їх проводжає 38-річний Вячеслав Коленко, батько і чоловік.
— Живемо в Сосниці, на вихідні їдемо до бабусі Валі (Осипенко) в Кнути. До моїх батьків, — уточнює Ірина.
— Стараємося бувати в бабусі частіше. Постійно їздимо поромом. Під час розливу на човні хлопці везли. А взимку по льоду йшла. До Десни чоловік підвезе і йду.
— Рюкзак здоровенний. Донесете?
— На тому березі дід з бабою зустрінуть. Ще їх не видно, почекаємо.
Скільки себе пам’ятаю, цим поромом користуємося. Це наша дорога.
— Саме оцей пором ходить з 1984 року. Залізні порожні байдаки, з’єднані між собою рамою. Сам поміст ми міняємо, ремонтуємо
— Хто його робив?
— Залізну основу робили в сільгосптехніці в Макошиному. Зараз підприємства немає вже.
— А як що станеться з цим каркасом: розіб’ється, зламається?
— Не дай Боже! — почула це Ірина.
— Не знаю. Може, міст нам нарешті поставлять, — припускає Юрій.
— Міст би непогано, — згодна Ірина. — Набагато б простіше було.
— Думаю, не зроблять нам його. Бо в Коропі міст, — міркує Вячеслав. — І в Усті міст. Колись же його відремонтують.
Авторка: Олена ГОБАНОВА, "Вісник Ч", фото автора
