На Чернігівщині велика вода. Не працюють тимчасові переправи, які звели замість знищених росіянами мостів. Найбільша проблема - переправитись через Десну.
Через Десну біля Великого Устя курсує дерев’яний баркас з мотором
Сосниччина. За Десною — село Велике Устя. Перед Десною — село Мале Устя. Прозора водаперелила дорогу. Хлюпоче. По ній з грудка, з острівця біля ріки, іде Олексій Прийомщиков,перевізник. Взутий у високі гумові чоботи. На руках несе дитину.
— Це разова акція, — сміється Олексій Прийомщиков. — Ніхто більше не проситься на плечі. Втім, — пригадує, — бувають винятки. Людям з Долинського, є таке село за п’ять кілометрів від Великого Устя, я казав, що прибула вода. А вони прийшли без чобіт. Потрібні ризові чоботи-заброди, як у мене, — показує. — У коротеньких чобітках перейти не можна, треба вище колін. Я переніс хлопчину, а жінка дострибала в черевиках, набрала води.
Перевожу моторним баркасом. Баркас зробили в Сосниці. Мотор нам подарували благодійники. Китайський. Непоганий.
Одягаюся за погодою. Якщо в гумових чоботах-бродах, то піддіваю шкарпетки. Вода холодна. Крайній випадок, що я в них. А то лежать у човні, а я в звичайних черевиках.
Найбільше людей переправляється в п’ятницю та понеділок, коли є автобус на Сосницю, — відмічає перевізник, — а в будні — два-три чоловіки.
Тож працюю в п’ятницю та понеділок з 8.00 до 14.00. Отам будочка,— показує, — у ній сиджу в ці дні. А решту часу (і вдома треба ж щось зробити) — на дзвінку. Треба людям — перевезу.
— Скільки берете за перевіз?
— Мотор — не на сонячних батареях, а на бензині, і масло треба купити. 20 гривень, — не дуже охоче називає ціну.
У цей час під’їжджає із Сосниці автобус. Ніби вагаючись, їхати чи ні, гальмує біля залитої дороги. І зрештою рушає нею, розбризкуючи на всі боки воду. Посадка висока, тож проїхав безпечно до грудка, висадив людей. По черзі почали виходити, сідати в баркас. І між залитими деревами та кущами, по небу, віддзеркаленому у великій воді, Олексій Прийомщиков повіз їх до берега, до Великого Устя.
Олексій Прийомщиков допомагає із сумками
До драбини, що веде на міст, людей піднімав у ковші кран-мостовик
— Пару днів людей переправляю, — розповів Олексій Прийомщиков. — Раніше мостовик своїх робітників перевозив трактором. Погрузчиком з ковшом. Будівельники живуть у Великому Усті, а пра- цюють на мосту. І селянам допомагали.
Мостовик — це фірма «Укртрансміст», яка ремонтує міст через Десну між Малим та Великим Устям. Його зруйнували 24 лютого минулого року, щоб рашисти не пішли на Київ.
Як же із Задесення з того часу потрапляли на «велику землю»? До цілої частини мосту, що веде в бік Сосниці, прибудували круту металеву драбину, 64 сходинки. По ній піднімалися, коли було сухо.
— Коли дорогу до драбини залила вода, люди залазили в ківш трактора, — описує Валентина Циганок, ексголова Великого Устя. — І в цьому ковші по воді людей везли до драбини. З ковша відразу ступали на драбину, і по ній вилазили на міст. Багато у ківш сідало. Особливо, коли треба на автобус.
Люди дякували мостовикам, адже з Великого Устя в Сосницю їхали хто на роботу, хто в лікарню, хто в аптеку, а хто й до Чернігова. Кому було страшнувато, а кого й бадьорив адреналін. Та 31 березняйого вже було не вхопити.
— Трактор не проїде, бо рівень води піднявся, — відмічає Руслан Зайченко, будівельник. —Акумулятор буде у воді..
Руслан Зайченко
Дивимося з мосту, з висоти 16 метрів, униз. Перед нами драбина, а внизу залиті прибувною водою плити, якими викладено під мостом та на дорозі.
— Драбина для стариків крутувата, важкувата, — перехоплює мій погляд Руслан. — Бабусіпіднімаються ледь-ледь. Вірьовку спускаємо, тяг немо їхні велосипеди. Було таке, що бабуся завелосипед тримається, хлопець зверху мотузкою тягне й бабусю, і велосипед.
Міст відбудують
— Ми йдемо слідом за ЗСУ, за визволеними територіями, — сідає в свій кран, що стоїть на мосту, Руслан Зайченко. — Відбили — відновили.
Я сам з Куп’янська Харківської області. Дружина з донькою в Польщі. Зять пропав. Брата недавно поховали в Харкові на Алеї Слави. Загинув під Бахмутом. Я два роки — по вагончиках. У Польщу чи будь-куди не збираюся. Я народився тут. Живу в Україні і хочу тут жити. Бачите, яка краса? — дивимося на Десну. — Уночі косяки гусей, качок диких літають. Удень лелеки вулицею, по Великому Устю, як кури бігають.
Мене з Київської області сюди направили. А взагалі я працював по всій країні. У Хмельницькій області — на крані, на сорокатоннику, у Старокостянтинові. Прильоти пішли. Думали, політична гра. Аж вийшло все серйозніше... Моє рідне місто — Куп’янськ — потрапило під окупацію. Сенс мені був туди повертатися? Два місяці побув у Хмельницькому, потім мій друг, ми разом у МНС працювали, запропонував роботу на фурі. І я почав по Україні мотатися. Полтава, Харків, Богодухів... До Одеси вантажі перевозили. Вісім місяців я прожив у кабіні, не знімаючи кімнати. Спав у спальнику. Прав речі на автостоянках, на заправках, у хостелах.
Важко, та якби не подобалося, не працював би. Ні там, ні тут. За роботу не переживаю. Я і електрогазозварювальник, і водій — усі категорії відкриті, і маю посвідчення на чотири види кранів.
"Час Чернігівський" писав про повінь:
- Велика вода у північній громаді на Чернігівщині – рятувальники перевозять людей човнами
- Наче у Венеції плавають на човнах і не пригадують такого взимку: як жителі Мньова переживають аномальну повінь
- Нинішня зимова повінь на Чернігівщині – є аномальною і сенсаційною
Джерело: «Вісник Ч» від 20 квітня, авторки Тамара Кравченко, Юлія Семенець. Фото авторів
