Ольга СЛЬОЗКО — старша над півчими. У Георгіївській церкві села Ушня на Менщині. Півчою з 2007 року. До того працювала на пошті. У 49 років удруге вийшла заміж. У 2009-му Ольгу Федотівну прооперували. Операція в голові.
Пережите укріпило в тому, що думки матеріальні. Добре думай — добре й буде.
— Не допускай поганого, — каже Ольга Сльозко. — Навіть до складного лікування.
Жінці зробили операцію в Києві. В інституті нейрохірургії імені Ромоданова. Державна установа. Підпорядкована Академії наук України.
— Операція була з приводу аневризми, — ділиться. — Артерія розірвалася. Трепанацію черепа робили. Палець влазить, ось, — показує шрам-вм’ятину. Збоку на лобі.
Аневризмою називають випинання артерії. Де оболонка судини тонша.
— Тільки в Києві могли врятувати, — зітхає. — Батюшка Іван (Малетич) тоді попомолився за мене.
Півча згадує. Через пів року після операції поїхала на перевірку. Знала, що зустрінеться з професором-нейрохірургом.
— Орест Андрійович Цімейко, — каже з вдячністю.
Її рятувальник помер 74-річним у 2015 році. У свій день народження.
— Я їхала і боялася, — згадує. — Це ж професор. Доктор медичних наук. Думаю, як до нього обзиватися. А він такий простий. Наче ми сто років знайомі. Де й страх мій подівся. Великі бувають такими простими. А мізерні корчать із себе шишок.
Робота серед людей навчила Ольгу Сльозко розуміти їх. Може, й операція вплинула. Власні переживання ніби ключ до інших.
— Я помічаю те, чого не бачать, — усміхається. — Воно ж видно по очах. По тому, як хто себе поводить.
Лікування навчило і співчувати, і берегтися:
— Якщо все брати до серця, то можна й не жити. Пропадеш. Скільки переховала я. Скільки перечитала священного писання за 17 років. Роблю, як треба, — продовжує. — Наче переді мною Господь Бог. Вичитую весь псалтир. Підряд п’ять-шість годин. Навіть коли світло відключають. Увечері темніє вікно. Свічка отак горить, — показує, — а я читаю. Можна обдурити весь білий світ. Бога ніколи не обдуриш.
Розмовляємо в церкві. Поруч з Ольгою Федотівною півчі Олександра ВЕЧЕРА та Надія ПРОСЯНИК. Кажуть про себе: «Ми не ушнянські родом».
— Я стольненська, — це Ольга Сльозко.
Олександра Вечера з Червоних Лук Менської громади (тепер село називається Луки). А Надія Просяник з Виблів Куликівської.
— Під час служби читаємо, — розказують про свою специфічну роботу. — Панахиди (заупокійне богослужіння). Літургії — вечірні, вранішні. Богослужіння на дві години. А як у піст служба, шість годин читання йде.
Кажуть, що похорон більше, ніж вінчань.
— У цьому році двох обвінчали. Перед цим вінчання, — спільно згадують, — було років чотири тому. Жаль, бо такий же красивий обряд. Вінці тримають над головами.
— Допомагає обряд у подружньому житті?
— Хто його знає, — зітхає Олександра Вечера. — Вінчання ж не для того, а щоб шлюб був визнаний і на небі, і на землі.
— Ми ж хочемо вищими бути, — переживає Олександра Сльозко. — Чоловік — голова, а жінка — шия. Куди повернула, так і буде.
Пережите у власному житті укріпило віру Ольги Федотівни.
— Війна почалася (24 лютого 2024 року), кума дзвонить. Каже: «Приходь у погріб до мене». «Не піду я нікуди, — кажу. — У мене хата намолена. Я стільки молитов у ній перечитала. Акафісти і вдома читала. І в церкві читала. У нас тихо було. У Макошиному вони стояли. У Максаках. Нам чутно було. І в Чернігові гупало — у нас чутно. Через нас ракети летіли. А потім шахеди, дрони.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Після аварії лікарі не давали їй шансу, що буде ходити: супертато і дві бабусі врятували Аню
- "Вона була без свідомості, без ознак життя": чернігівські медики врятували 85-річну жінку
- Почав задихатись, посинів та втратив свідомість: медики з Чернігівщини врятували 44-річного чоловіка
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
