18-річна Аня ледь не загинула в центрі села Волосківці на Менщині три роки тому. Микола СТУПАКОВ, батько Ані, працював тоді в Києві, сантехніком.
— Повертався додому, дзвонить доня, каже: «Насмажу картоплі і зроблю твій улюблений салат», — розповідає Микола. — «О, круто». Проїхав пів дороги, дзвонить мати: «Аварія». Ані не вистачило інгредієнтів на салат, поїхала в магазин велосипедом.
— Ковбаси, — уточнює бабуся Таня.
— Поверталася додому. Переднім колесом була на трасі і її збила машина.
Аня пробила лобове скло «Жигулів» і застрягла в ньому, — описує масштаби бабуся. — Першу добу ми вищали, плакали. А потім вирішили: хочемо плакати — кудись за городи.
— Забрали Аню в Мену, — продовжує батько. — Добу пролежала в реанімації без свідомості. Прилетів реанімобіль з Чернігова. Кажуть: «Не транспортабельна». Наступного дня лікар каже: «Благаю, везіть у Чернігів, вона тут не виживе. Ми, що могли, зробили». Викликали вдруге реанімобіль. «Ми її не довеземо, шансів немає». «Я її беру на руки і понесу». Відправили мене на вулицю курити. Коли повернувся, уже були бумаги, що я всю відповідальність беру на себе.
Привезли в дитячу обласну. Поставили апарат Єлізарова на руці, нозі. Переламана ключиця, сильний забій головного мозку. Порушений вестибулярний апарат. Півтора місяця Аня була в комі.
Кожного дня я приходив до лікарні, хоч мене ганяли. Носив доньці свіжі соки, смузі. Годували через зонд. Доколупувався до лікарів, щоб пускали до доні. Говорив з нею: «Кіт Кузьма за тобою сумує. Баба привіт передає». І вона поворушила мізинчиком на руці. Возили в Київ, в інститут травматології. Довелося ногу ламати, складати заново.
Хлопці на розбірці автомобілів казали: «Жигулівське скло інколи і сокирою б’ють», — повертається до аварії. — Гальмівний шлях 36,5 моїх кроків. За кермом був Віктор Бурий, колишній міліціонер, на той час працював лісником у Семенівці (село за Стольним, на Менщині). Вішав лапшу, що їхав 60 кілометрів, а вона вилетіла на дорогу.
Адвоката найняли з Мени. Місяців два тиша була. Поміняв на чернігівського, Андрія Ширая. Справа зрушила.
Магазин, в якому скуповувалася Аня, належить дружині нашого батюшки. І в них камери відеонагляду. Завдяки їм довели провину. Він визнав, що швидкість була 85 кілометрів. Крайнє судове засідання було призначене на 25 лютого, але 24-го почалося вторгнення. Зараз винуватець воює.
— Адвокат сказав: «Доки він там — скільки б війна не тривала — справа на паузі. Але в корзину не викинуть».
«Я не знаю, що ви за люди, і не знаю, як вам це вдалося»
— Я підійшла до Віктора під лікарнею, кажу: «Поясни, як це сталося, можливо, зрозумію тебе», — зітхає бабуся Таня. — Давай дитину рятувати. Він відвернувся. Вирішив іти своїм шляхом.
— Надіслав нам 10 тисяч гривень, потім два рази по п’ять тисяч. Довго була тиша і знову п’ять тисяч кинув. На суді я хочу, щоб його судили за законом за те, що він зробив, — говорить Микола.
— Є ще суд божий. І, можливо, якщо він, дійсно, воює, там потрібніший, ніж тут, — перебиває мати Миколу. — Якщо завдяки йому хоч один хлопець уникне загибелі… Ми вигреблись. Хоча в перший рік після аварії продали все, що можна було. Коли сума перевалила за 300 тисяч гривень, рахувати перестали. Менше трьох тисяч в день не йшло. Ліки допомагали шукати друзі в Києві. У горлі Ані медики пробили дірку. Але треба була трахеостомічна трубка. Бо в легенях збиралась рідина. Підняв свого прораба: «Юро, треба». Облетів весь Київ, десь на складі знайшов, автобусами передав. Наступного дня привіз у лікарню.
— Заговорила Аня через пів року, — каже бабуся Таня. — Спершу — по складах.
— Я їхав на роботу, — перебиває батько, — доня ледь-ледь з хрипом вимовляла «а», «о», «и». Через п’ять днів дзвонить моя мати: «Уважно слухай». Доня каже: «Папа, любимий». Слухавка з рук випала, ридаю. Напарниця, Таня, малярша, підійшла. Обнялися, ридаємо вдвох.
Коли мати прислала відео, як Аня встала з одного дивану і пройшлась до іншого, знову розплакався.
— А до цього я її носила на руках, — продовжує бабуся. — У «Відродження», у Чернігів їздили. Лікарі сказали: «У вас немає жодного шансу, що вона піде». Через пів року Андрій Біляч, який робив нам мрт головного мозку, здивувався: «Я не знаю, що ви за люди, і не знаю, як вам це вдалося».
Аня пів року пробула в реанімації. Лікарі не давали шансу, що виживе. А вона навчилася говорити, ходити, писати. Тому що поряд супербатько. І дві бабусі.
— У нас є три правила, три морські закони, — звертається Микола до доні.
— За буйки не запливать, — перелічує дівчина. — Акул не дражнити. І бабу Таню не обливать.
— Купили бігову доріжку, — продовжує про реабілітацію батько. — Понавидумував усіляких вправ. У карти граємо, але на присідання. Тому, хто програв, присісти п’ять разів. Цей шулєр, — має на увазі Аню, — мене здєлає. Наприсідаюся, закінчуємо грати. Переходимо до доміно, лото.
— А це на 18-річчя до доні приходив ведмідь, — показує фото Ані з ростовим білим ведмедем. — Вітав її з повноліттям. Аня народилася в ніч на Різдво.
На випускний однокласники прийшли додому
— Коли в Ані був випускний, прийшли всі однокласники додому. Вчителі допомогли закінчити дягівську школу (в сусідньому селі). Спершу Аня два плюс два скласти не могла. За два роки реабілітації знову навчилася писати, — бабуся показує блокнот, в якому Аня пише дівочі секретики.
— Ми плаття випускне купили, довге, щоб гіпсу на нозі не було видно. Однокласники випускний альбом їй подарували. Щоб з донею сфотографуватися, увесь клас прийшов, — продовжує Микола. — У мене дві полиці в шафі, а в когось і трактором не вивезеш, — дивиться на доньку. — Платтів понакуплювали. Останнє вигуляти ще не встигли. Яскраво-жовтого кольору.
— Взагалі-то, мій улюблений колір червоний, — не погоджується Аня.
Дівчата в нас помішані на червоному, — сміється чоловік.
— Ти сказала, що хочеш жовте, — продовжує бабуся Таня.
— То батьку хотіла догодити, — жартує Микола.
— Наймаємо таксі, їздимо до перукарні, як усі леді, — каже бабуся Тетяна.
— У цьому році на тракторі поїдемо, — будує плани Микола. — Чим ми тільки не займалися. Кажу: «Давай в’язати». Баба Таня вміє, навіть я в дитинстві шкарпетки в’язав. Поки вчителька не подумала, що то мені мати допомагала. Так обідно стало, закинув спиці. І вишивали. Знайшли інший варіант, зараз покажемо тьоті, — Микола йде до Аниного столу, дістає картину. Бере в руку спеціальну ручку, на яку чіпляється бусинка, вмочує в клей. — Алмазна вишивка це називається. І моторику, і логіку розвиває, — дістає декілька готових картин. Починали з маленьких, дійшли до великих.
— Хто прийде, усім хоче показати свої досягнення, — підключається до розмови прабабуся Ганна. — На біговій доріжці по 300 метрів проходить. Але часто вимикають світло. Раніше я їй анекдоти читала. Зараз книжку просить. Кросворди любить.
Коли в селі правилося в церкві, батюшка сказав: «Помолимося за Аню». І всі стали на коліна. Він і хрестив її, а Аня його за бороду тягала. Він перший і вискочив до Ані, коли удар був.
«Немає материнських почуттів»
Над трасою, навпроти двору родини Ступакових розмальована курка з пінопласту. Її зробила Аня разом з бабусею Танею.
— Вирізали, водоемульсійною фарбою розмалювали, лаком покрили. Автівки зупиняються, запитують: «Ви курей продаєте?» — «Так, я директор цієї птахофабрики», — жартує Микола Ступаков. — Довелося ще дописати поряд: «Курячі яйця».
— У нас «проїздне» село. То яблучок винесемо, то огірок який, картоплину, яйця. Я з дитинства торгував, і доня в цей бізнес пішла, — жартує чоловік. — Зупинився водій біля двору, питає, по якій ціні яйця. Доня ще маленька була — на руках сиділа, — шепнув ціну на вушко. А вона: «Чірік-чірік-чірік. 10 гривень».
Ані було близько двох місяців, коли її з Миколою покинула мати.
— Катя з сусіднього села Блистова. Коли дізнався, що завагітніла, забрав до себе, до матері, — каже Микола. — Сам полетів у Київ на заробітки. Заробив грошей і мати позичила. Купив на іншому кінці села хатку. Невеличка, але для початку вистачало. Я в столиці на заробітках, мала з жінкою вдома. Ані було півтора місяця, почала втрачати вагу. Виявилося, що в малої понос. Жінка зізналася, що так уже кілька днів. Викликали «швидку», повезли в Мену. Перевели на штучне харчування. Медики поспостерігали, як мати ставиться до дитини. Подзвонили: «Ти батько, вирішуй. Але цій матері дитину не віддамо. Або з лікарні в дитбудинок, або забирай до мамки-баби». Прилітаю до матері з бабою: «Дівчата, така в нас фігня. Допоможете?»
З жінкою пів року ще прожили разом. Я кожного дня мотався на велику до матері і дитини. А вона добре, як раз у три дні прийде. Прийшов до мене друг. Я варив суп. Попросив її подивитися за плиткою, ми пішли в центр за майонезом. Повернулися, плитка вимкнена і речей її немає. На телевізорі пластиліном прикріплена записка. Пополам з матюками суть така: «Хочеш — подавай на розлучення, я йду». Я тільки п’яткою перехрестився.
Аня жила з бабусями, я мотався в столицю. Приїздив, коли закінчував роботу на об’єктах. У Крим їздив, на «ЮБК». Мати теж працювала, копійку заробляла. Аню тягнула баба Ганна. У садок, у школу водила. На велосипеді, на санчатах возила. Бабі було тоді 65 років.
— Подруги, трохи старші, зустрінуть, кажуть: «Дурна ти, у такому віці дитя з двох місяців ростити». А де нам подітися? — каже баба Ганна. — А куди її, у дитбудинок?
— Малою була, маму кликала. З часом звикла і про неї не питала. А я ні слова про неї доні не збрехав, — каже Микола. — Що запитає, те і кажу. І хороше, і погане. Хай вирішує. Я ж теж ріс без біологічного батька, — зізнається чоловік. — Була ціль з дитинства. Вирости, заробити грошей, поїхати в Білорусь. Знайти, кудою ходить на роботу. Штовхнути легенько плечем і сказати: «Батьку, привіт». А тоді вже, як вийде розмова. Не вийшло, помер він.
— Ані десь був рік, — згадує про віщий сон. — Я ще жив у себе на фазенді. Сниться сон, як сплю на своєму ліжку. Повертаю голову: під стінкою на ліжку трирічна дівчинка сидить. Обличчя знайоме. Каже: «Привіт, тату». У мене шерсть дибки. А вона дивиться і каже: «Рятуй». Перестрибує через мене, а під кроваттю провалля. Я за нею в те провалля, хапаю її.
Катя раз поверталася. Остовпів, як побачив її на порозі. Мала по хаті бігає. Її побачила, за мене заховалася. Я ж, таке язикате, кажу: «У нашому селі є новина. Повернулася знов жінка до Миколи. Прощаю, що втекла, та що вернулася — ніколи». А вона мені: «Привіт, муж». Дістав бумажку, кажу: «Я розведений». «Це ж моє дитя». — «Твоє вмерло з голоду, холоду і без материнської ласки». Дістаю другий папірець, судове рішення, де написано, що вона позбавлена батьківських прав. Рік бігав по судах. Без неї розвели швидко. Аби позбавити материнства, довелося побігати, суддя не витримала, підказала «лазєйку». Викликали представника сільради.
— Ми до неї відносилися добре, — продовжує мати Миколи про колишню невістку. — Наче і дівчина хороша. Думали, що в неї післяродова депресія. Але потім сказала, що в неї немає материнських почуттів до Ані. Що вона ці почуття відчула, коли народила четверту дитину.
«Почалася ломка»
— Ви більше і не одружилися?
— Холостякую.
— Я його нікому не віддам, — з усієї сили обнімає двома руками за шию тата Аня. Цілує в щоку.
— Каву мені і доня може зробити. Ми один за одного горою. Завдяки гумору виживаємо. Але і жити за щось треба.
Два роки майже не виїжджаю з села. Заготовляю людям дрова, є дозвіл. Минулого року складав у тракторний причіп. Цьогоріч у дворі свій залізний кінь стоїть, — має на увазі мотоблок. — Продаю куб рубаних дров за півтори тисячі гривень. Хазяйство тримаю. Якщо кличуть в селі ремонт зробити, берусь.
Бабуся Ганна вдома постійно. А ми з мамкою Танею чергуємо. У неї з’явилася робота — шпаклівка стін, поклейка шпалер — їде. Я пораюсь біля дому, дрова заготовляю, домашні справи роблю. Мені подзвонили, вона прилітає. Електрик, сантехніх, гіпсокартонщик, плиточник, усі види ремонтних робіт.
— Замовлень на ремонти багато, але відмовляємося, — із сумом каже Тетяна.
— Із хазяйства тримаю козу, четверо козенят, — продовжує чоловік. — Я потрібен тут. На шматок хліба з маслом зароблю.
— Коли повернувся в село, почалася ломка, — жартує. — Звик нагребти роботи, і побільше. У селі або спиваються, або в город тікають. А я, навпаки, приїхав з міста. Вирішив зайнятися дрібною птицею. Розвів більше двохсот голів: кури, гуси, індокачки. Шипунами їх ще в народі називають. З ними був трохи передоз. Купив автоклав. І заготовили років на п’ять вперед м’яса в банках. Мати придумала ще паштет з потрохів з маслечком. Та на скибочку… За вуха не відтягнеш. Я його ще і в пюрешку люблю додавати. Бомба. Погріб увесь забитий. Якщо щось — банки в мотоблок, і тікати. За рік назбирав грошей, купив техніку.
— А розказати, чого мати не любить? — сміється бабуся. — Виходжу на вулицю з каструлею, в якій два стегна в супі. І віддаю собаці. Немає в нашій сім’ї м’ясоїдних людей.
— Усі думають: якщо мужик, то м’ясо треба. А мені, як за місяць стегно з’їм — то добре. Риби наловлю, насмажимо таріляку здоровенну. Три дні тягаємо, доки не викинемо. Гляньте на собаку, морда квадратна, — переходить до опису домашніх улюбленців, щоб Аня посміхалася. — Зате кіт худющий. Їсть зі своєї миски, переходить до собачої, ще й далі йде смачного шукати.
Джерело: "Вісник Ч", автор Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Чернігівські парамедики успішно реанімували 7-денне немовля
- Марію Силенок зі Сновська вкусила змія. Три доби рятували в реанімації
- Після обстрілів: ампутували ногу, два тижні у реанімації
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
