До Ніжинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (скорочено — військкомату) надійшло сповіщення, що 4 грудня поблизу селища Опитне Бахмутської територіальної громади Донецької області зник безвісти 40-річний Іван Супрун з міста Носівка. Він водій розвідувального взводу військової частини А4569. Того дня виконував бойове завдання і пропав під час штурмових дій ворога.
Іван — рідний брат загиблого героя, 42-річного Феодосія Супруна, котрого поховали 6 листопада. Він загинув 31 жовтня біля села Терни на Донеччині. Мати обох чоловіків померла ще у 2008 році. Батько після цього поїхав на заробітки до росії, там і лишився. Отож після повномасштабного ворожого вторгнення весь тягар переживань за братів-захисників ліг на їхні родини — дружин та дітей.
«Все ок. Я вас люблю!»
— Мені було 17 років, Феодосію 21, коли ми познайомилися. Два роки зустрічалися, потім одружилися. Усе в нас складалося добре, доки не почалася війна. Чоловік був дуже люблячий і турботливий, — зітхає Людмила СУПРУН, вдова. Жінка працює в Києві бухгалтером на залізниці. (Нині чи не пів Носівки їздить на роботу до столиці. — Авт.). У Києві працював і Феодосій. Був електрозварником.
— Брат чоловіка пішов захищати Україну у перший день війни. Феодосій підтримував його родину. Сам не раз ходив до військкомату, про- сив мобілізувати. Та йому відмовляли, оскільки раніше не служив. Однак він настільки їм на- брид, що врешті-решт забрали, — продовжує Людмила Вікторівна.
— Що ви йому сказали, відмовляли? Один брат воює, не йди…
— Я була проти. Але чоловік сказав: «Я піду! Хто, як не ми? Коли країна у війні, треба йти обороняти».
— Плакали, говорили: «Подумай про дітей»?
— Звісно. Та він був невблаганний. По- вторював: « Я йду для того, щоб захищати вас. Ви за моєю спиною». Службу йому визначили у військовій частині А1126, гранатометником. Спочатку відправили на навчання до Корчака під Житомиром. І зразу після навчання направили на передову, у 25-ту окрему повітряно-десантну штурмову бригаду.
— Феодосій подзвонив: «Уже їду в найгарячішу точку»? Чи оберігав вас від хвилювань?
—У нас була домовленість, що він періодично триматиме мене в курсі, аби я знала, де його можна знайти. Куди конкретно відправляли, не повідомляв, бо цього не можна було говорити. Я завжди казала: «Напиши нуль чи один. Щоб знати, ти на нульовій позиції чи ще десь». Писав: «0». І я знала, де він. На нулі він був з 7 липня. (Нуль — це коли позиції ворога видно і без бінокля. Там не завжди є зв’язок, а якщо і можна його десь знайти, є загроза навести на себе рашистську радіорозвідку. — Авт.).
— Вдавалося хоч іноді поговорити?
— Чоловік писав п’ять коротких слів: «Все ок. Я вас люблю!» Та я переживала. Усі ж знають, як тяжко під Бахмутом. 19 липня Феодосія поранило в обидва передпліччя під селищем Новолуганським Бахмутської громади. Їх обстріляли касетними мінами. Спочатку його евакуювали у Дружківку, звідти — у Покровськ, далі — у Дніпро, потім — до Тернополя. Там уже витягували осколки і проходив реабілітацію. Я відразу зібралася їхати до нього. Сказав: «Не їдь, бо нас будуть перекидати далі». І я пішла до церкви молити Бога, аби чоловіка укріпив і зцілив. Після лікування Феодосія на кілька днів відпустили додому. Це було в серпні. Війна його дуже змінила, став цінувати кожну мить життя.
— Ви взялися за руки і годинами розмовляли? Чи пішли кудись родиною?
— Увесь час знаходилися вдома, насолоджувалися кожною хвилиною, проведеною разом.
— Складали плани, що найперше зробите після перемоги?
— Чекали на його відпустку, вона мала бути у грудні. Коли знову поїхав на фронт, час від часу писав: «Потерпи трішечки». Після поранення в нього боліла рука, важко було тримати гранатомет. І він став помічником гранатометника. Перед тим, як загинув, вісім днів не виходив на зв’язок. Був під Тернами, це Краматорський район Донецької області. Я не знаходила собі місця і телефонувала в частину до командира. Мені говорили, що немає зв’язку з передовою, треба почекати. Вийшла на групу 25-ї бригади у вайбері. Одна жінка написала, що її чоловік виїздитиме ремонтувати техніку в те пекло, а мій був постійно в тому пеклі. Попросила дізнатися, що з Феодосієм.
29 жовтня о восьмій вечора мені було відписано, що з чоловіком усе гаразд, живий. Це трішки заспокоїло. А потім знову невідання. Телефонувала в частину і на гарячу лінію бригади. Відповіль була — вони активно йдуть в контрнаступ, чекайте. Зараз там російський зв’язок і наші не встигають свій зробити. Чекайте, через тиждень-два наші відновлять. У списках загиблих і безвісти зниклих він не значився і це давало надію, що живий.
Та 2 листопада о 18.00 подзвонили хлопці, які були з ним, і повідомили: «Феодосій загинув». Сказали: «Шукайте тіло. Куди забрали, невідомо». Я відразу зателефонувала в частину, ніхто не відповідав, бо вже був вечір. Командира набрала наступного дня, відказав, що не володіє такою інформацією. Надавали мені телефонів медиків, дзвонила їм, у відповідь: «Немає». Зв’язалася з тими, хто забирає тіла з поля бою, сказали: «Не значиться у списках». Чоловік наснився: «Я живий». І я знову набирала командира: «Я маю знати, де мій чоловік». «Чекайте сповіщення з військкомату». «Я не буду чекати!» — не витримала. А через годину надійшла інформація з військкомату. Поїхала писати заяву з дитиною на дистанційне навчання (у нас двоє дітей: доньці 17 років, цьогоріч вступила до медуніверситету імені Богомольця, вчиться на лікаря, сину дев’ять років, навчається в школі в Носівці).
Припускали, що знадобиться їхали в Дніпро, здавати експерти- зу ДНК. Та цього робити не довелося. Знайшовся. Ховали у відкритій труні. Чоловік настільки дорожив сім’єю, що з того світу нас оберігає. Я вже відчула це на собі.
— Від смерті врятував?
— Ні, була ситуація, коли дав знати, що про нас піклується.
— Феодосій та Іван спілкувалися, коли були в різних точках «пекла»?
— Спілкувалися рідко, через «Сигнал» (це як вайбер, ватсап.) — Дружина і діти Івана теж у Носівці живуть. Коли обидва брати були на війні, стали ви частіше спілкуватися?
— Завжди підтримували зв’язок, але зважаючи на останні події стали частіше. Шукаємо Івана, дзвонимо на всі гарячі лінії, лікарні, реанімації. Стараємося зв’язуватися з волонтерами. Усе, що в наших силах і можливостях, робимо. Коли Івана відпустили на похорон брата, я йому сказала: «Тримайся, бережи себе! І пам’ятай, ти в нас залишився один на дві родини. Ми тебе так само сильно чекатимемо, як і твоя сім’я».
— Що кажуть ті, хто з ним був?
— Версій різних багато, та нічого конкретного не можемо добитися. У нас є надія, що він живий.
Іван: «Ми вирушаємо на завдання. Якщо три дні не виходжу на зв’язок, можеш хвилюватися»
На нього чекає дружина Світлана, вона працює оператором на пошті, і двоє дітей-школярів: 14 і 17 років.
— Іван на другий день війни тихенько пішов у тероборону, — пригадує Світлана.
— Ви йому казали: "Як ми, коли ти далеко будеш?"
— Аякже. Та він такий: вирішив — зробив. Я розумію, якщо кожен відсиджуватиметься за чиїмись спинами, то хто буде захищати. Тому не наполягала. З тероборони вступив до ЗСУ.
— Іван приходив у відпустку?
— Бувало на кілька діб. Поїв, упав і спить, настільки він був стомлений, знесилений. Крайні ж два місяці знаходився на передовій.
— Давно з ним розмовляли?
— Незадовго до того, як пропав. Йому нечасто вдавалося виходити на зв’язок. Іноді щастило, говорили і двічі на день.
— Про що?
— Про домашнє, дітей. Під час останньої нашої бесіди сказав: «Ми вирушаємо на завдання. Якщо три дні не виходжу на зв’язок, можеш хвилюватися".
— Було раніше таке, що попереджав, а минуло три дні і об’явився?
— Ні разу. На четвертий день з самого ранку мені звістка з військкомату, що чоловік безвісти зник.
— А ті хлопці, що з ним були, де вони зараз? Що кажуть?
— У мене їхніх номерів немає. І де вони, також інформацією не володіють. Енергетично він живий!
— У вас надздібності чи серцем відчуваєте?
— Ми ж зверталися... (до екстрасенсів.— Авт.).
— В очікуванні ви підтримуєте дітей, чи діти вас?
— Один одного. Ми віримо, що він живий і знайдеться обов’язково!
Хай так і станеться.
"Час Чернігівський" писав про долю безвісти зниклих:
- Голова Чернігівської ОВА зустрівся із родинами полонених та безвісти зниклих чернігівців
- 32-річного семенівця звільнили з полону внаслідок обміну 11 листопада. Він зник 2 місяці тому під Бахмутом
- Яка доля майже 300 зниклих: у Чернігові працювала Уповноважена Президента з питань забезпечення прав захисників України
Джерело: "Вісник Ч" від 22 грудня 2022 року, авторка Валентина Остерська. Фото з сімейного архіву Супрунів
